ХІІ
Ополченці
До книги Л,І.Євселевсеого
«Чуєш Дніпре», на жаль, не ввійшли окремі матеріали про оборону міста. Можливо
на то були інші причини, зараз про це судити важко. Проте достеменним є те, що
перед тим як щось написати, Лев Ісакович любив перед студентською аудиторією у
Кременчуцькому політехнічному інституті поділитися своїми краєзнавчими
здобутками. Тому ці білі плями варто поповнити спогадами студентів, ополченців,
очевидців дітей війни.
Ось, ще одна розповідь про
героїв ополченців, які судячи із повідомлення у газеті «Правда», зупинили у
полосі оборони Кременчука LII армійський корпус Вермахту під командуванням
генерала піхоти Фон Бризена.
Малий Олефіренко зі своєю матусею жив неподалік Вагоноремонтного заводу, на
самому краю озера, що своїми заростями межувало з городом. Одного літнього дня
мимо їх хати у чорному однострої прочимчикували учні ФЗУ №16. На той час, ще
військовополоненими РСЧА, під наглядом солдатів Вермахту, не проклали через
озеро гать і по ній бруківку прямісінько на Деївську гору (Зараз це територія
Кременчуцького сталеливарного завод). Тому ця, здавалося чорна хмарка куруків,
яка складалася переважно із підлітків йшла в обхід через Крюківській кар'єр.
Над головами у кожного десятого фезеушника, наче вудлища стирчали гвинтівки,
зразка ще 1890 років. Із заклепаними отворами на дулах і замках, ця зброя несла
скоріше загрозу не стільки супротивнику,
як самому стрільцю. Сидячі на парканах, мов зграя горобців, ми навипередки
дражнили крокуючих повз нас оцих Оніка-воїнів:
– Ремесло їсти хо…? А робити не хо…?
Разом із сусідськими хлопчаками, розповідав Сашко, я прилаштувався ззаду
колони. Перекривляючи підлітків здіймаючи босоніж куряву подався за ними на
Деївську гору. Я біг і весь час озирався у різні боки, щоб не доведи Боже не
угледіла мене матуся, а то будуть мені непереливки. Ось так, верхи на лозині ми
добігли аж до Деївського лісу. Тут, біля Острої могили, цивільним
населенням було вже стільки накопано
протипанцерних ровів, що там
спокійнісінько могла розташуватися ціла дивізія. Швидко плинув час в
очікуванні незабутньої вистави. Незчулися, як спереду з’явилася німецька
розвідка. Рохкаючи мотоциклами «БМВ» із
зеленими сталевим казками на головах в здоровенних окулярах, з’явилися німці.
Сидячі у люльках за кулеметами, вони здавалися нам чудовиськами з якоїсь
жахливої казки. Їхня поява викликала не тільки у нас паніку, але і серед
фезеушників. І тут відразу почалася ніким не керована стрілянина з нашого боку.
Зрозуміло, що неушкоджені німці, построчивши із своїх кулеметів і «шмайстерів»
у наш бік, розвернулися на всі сто вісімдесят
градусів і здійнявши хмару куряви, покотили неушкоджені назад за підмогою у бік
с.Павлиша. Не пройшло і години, як з того краю з’явилися легкі панцерники.
Ополченці-підлітки, не маючи будь якого військового досвіду, вистрелявши
відразу усі набої, точніше єдину наявну обойму, із 5-ти патронів, почали
кидати, мов непотріб, оті гвинтівки і тікати у врозтіч до лісу. З гущавини
ліщини ми, мов римляни на гладіаторських боях у Колізею, спостерігали за цією
жахливою виставою біля Острої козацької могили. Старі люди переказували, що тут
десь похований отаман Запорізького війська Марко Жмайло.
Не маючи перед собою реальної загрози, німецькі панцерники із кулеметів
почали косити наліво і на право, як косарка жито, підлітків. А далі, просто наздоганяючи
беззбройних, гусеницями вони чавили їх, намотуючи нутрощі на траки гусениць.
Кулі долітали аж до лісу. Вони, мов шершні, потворно дзижчали над нашими
головами і жадібно впивалися тут і там у землю. Ті хлопчаки, що були трохи
старші від мене, плазуючи мов ящірки на животі, намагалися втекти з-під обстрілу.
Жах охопив мене так, що перемкнув судомою тіло і я не міг навіть поворухнутися.
Руки і ноги чомусь, немов задерев’яніли, і відмовлялися мене слухатися. Нічого
іншого не лишалося, як лежати і плачучи спостерігати за тим, що коїлося
навкруги. Бій, якщо можна так назвати це криваве побоїще, швидко закінчився як
і почався. На жовтому від стерні полі червоними велетенськими маками лежало
людське місиво. У чорному «Опелі», оздобленому
із середини малиновим оксамитом із відкритим верхом, заявився якійсь поважний
німець в невідомій мені уніформі.
Вірогідно це був піхотний генерал, барон Фон Бризен. Не поспішаючи, німецькій генерал підійшов до вбитих і уважно придивившись
раптом ухопився обома руками за голову.
– О mein Gott!
Wahnsinn! – тільки і спромігся
вимовити він.
Його гостроверхий кашкет із пазурами орла встромленими у гітлерівське
свастя покотився до долу. Як мені тоді здалося цей сивий прусак навіть завив,
по вовчому. Перед ним лежав цвіт України – фактично діти кинуті марксизматиками
у м’ясорубку війни. Не думав старий стратег, що почне отак ганебно війну на
Русі. Та ще із ким? – Із гідними йому в
онуки хлопчаками. Він тільки і спромігся, як вдарити в обличчя своїми шкіряними
рукавичками першому ліпшому своєму ад’ютанту. Трохи оговтавшись від переляку, я
задкуючи наче рак, а де і по собачому на чотирьох вислизнув звідти. Вимазаний з
голови до п’ят землею і обідраний до крові об гілля кущів ліщини, я у сльозах
прибіг до дому, де мене вже чекала добра прочуханка від моєї ріднесенької
неньки.
6 серпня 1941 р. на підступах
до м.Кременчука на правому березі Дніпра (в передмісті Крюкова) заявилися
авангардні підрозділи гітлерівців. Зустрівши збройну перепону в районі
Деївської гори, німецька армійська розвідка повернула мотоцикли назад до
головної колони. Не підозрюючи, що попереду окрім підлітків і літніх людей
немає нікого, німці сприйняли необстріляних учнів «ФЗУ» за регулярні військові
частини Червоної Армії. Тому наступаючим військовим силам Вермахту знадобився
додатковий час на авіарозвідку і переформування військових підрозділів для
широкомасштабного наступу (З німецького архіву).
| 
