Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь

 

 

І

Cобор наших душ

 

Назва цього, без перебільшення, епохального твору «Козельщинський собор жахів»  не випадкова, проте окрім суголосного імення з романами видатних письменників свого часу таких як: Олеся Гончара – «Собор» та французького – Віктора Гюго «Собор Паризької Божої Матері» вона нічим не подібна. Позаяк, у названих художніх творах йдеться про «Собор», то нам не залишається нічого іншого, як дещо з’ясувати з історії виникнення і застосування вже «демонами революції» православних жіночих і чоловічих монастирів, та головних церковних споруд при них – Соборів. До таких богоугодних закладів якраз і належать сумнозвісні монастирі православної церкви Московського патріархату: Козельщанській, Сафронівській, Оранській, Старобельській… Про один із тих храмів намагався повести мову у своєму, скандально відомому, романі «Собор» наш видатний земляк Олександр Гончар. Я не обмовився, бо саме таке ім’я від народження отримав майбутній письменник Гончар від своїх батьків.

З автобіографії радянського літературного класика О.Т. Гончара, відомо, що той народився в селі Сухе Кобеляцького району. На початку своєї творчої кар’єри, після закінчення у 1933 році Бреусівської семирічки, він до 38-го року працював кореспондентом у Козельщанській районній газеті «Розвернутим фронтом». Отож, погодитися із думкою, що починаючий письменник, хай і засліплений ласкою "батька всіх народів” І.В.Сталіна, не знав про події, які відбувалися напередодні Другої Світової війни за мурами Козельщанського Собору, то на таке пояснення навряд чи хто погодиться.

І тут важко не утриматися, щоб не зауважити, що з усіх сторін, не кажучи вже, що із вікон будинку редакції районної газети і досі відкривається чудовий вид на чималеньку гору. Не бачити на її маківці обплутаного з усіх боків колючим дротом і оточеного сторожовими вежами Козельщанського Собору Різдва Богородиці могла хіба що людина із вадами зору. Безумовно, що до числа незрячих навряд чи можна віднести письменника Олеся Гончара.

 У правоті сказаного, кожен може переконатися завітав в один із районних центрів Полтавщини, до «Перлини Козельщини». Так, принаймні, писав про Козельщанський собор місцевий вчитель Г.Сердюк у своїй однойменній книзі, спираючись на одкровення однієї із монахинь Козельщанського Різдва Пресвятої Богородиці жіночого монастиря.

Про Собор людських душ і біснуватість «костомольців» та про долю закритого і розграбованого ще у 1929 році Козельщанського жіночого монастиря міг би нам краще розповісти, звичайно, сам видатний письменник О.Гончар, аніж про віртуальний Троїцький Собор Новомосковська, Дніпропетровської області, згаданий в його романі «Собор». Хто ж як не Олесь Гончар мав знати від живих ще на той час свідків, про знищення войовничими атеїстами в Козельщанському соборі мармурового іконостасу і родових стародавніх козацьких ікон. Правда, оті сатанисти, всі як один, невдовзі, звели свої нікчемні рахунки з мирським життям, та Бог їм суддя. Хто як не наш земляк міг би краще за нас повідати світу ще і про злочини, які практикували напередодні Другої Світової війни кати з «ГУГБ-НКВД» у містечку Козельщина на Полтавщині в Україні. Які такі досліди ставили на своїх громадянах і польських військовополонених офіцерах наукові працівники Козельщанської ветеринарно-бактеріологічної лабораторії, філії Галещанської біофабрики № 17 «Нова зоря», в шпиталю і келіях монастиря. Гончар також міг викрити світу і хімічний полігон смерті біля залізничного полустанку Ганівка, який був філією Козельщанського концтабору НКВС. Він не спромігся розповісти про хірургічні досліди в шпиталю при монастирі, про бактеріологічний розсадник в тих же самих підземеллях під собором і монастирськими будівлями, що лишилися з часів князівської доби.

Прийшла година і нам довести до відома світової громади правду: про жахи тортур, які чинили кати з НКВД і їхні поплічники, про наукові досліди по пересадці людям тваринних репродуктивних і інших органів; про хімічні досліди на людях; про всі «досягнення» беріївських «шараг».

Можливо тоді, у роки масового психозу в країні рад, видати бажане за дійсне (щоб обійти цензуру) це був тактичний хід збоку О.Гончара підказаний Григором Тютюнником. Про що не беруся стверджувати, але точно відомо, що принаймні в такий спосіб, хай хоч через 20 років, розповісти усьому людству в своєму незабутньому романі «Собор» про марево козацьких душ і затероризовану та сплюндровану радянським режимом долю не тільки своїх односельців, друзів, братів, сестер, але і колонізованих держав –  це теж героїчний вчинок вірного сина свого народу.

Повертаючись до розпочатої забороненої імперськими цензорами теми злочинів, здійснених з волі парт-номенклатурної верхівки ЦК ВКП(б) проти людства, можна констатувати, що випадковий, навіть, збіг обставин чи підсвідомий натяк про цей Козельщанській, а не віртуальний Троїцький Собор, навіть збоку баяна Червоної Армії «прапороносця» (як відтак називали О.Гончара за його роман «Прапороносці»), викликав шалений істеричний екстаз збоку його колег по перу, членів Спілки письменників УРСР. Ця п’ята колона, як і у випадку із доведенням до самогубства Григора Тютюнника, до останнього подиху патріота своєї держави Олеся Терентійовича Гончара патологічно ненавиділа і займалася його третируванням.

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 100 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz