Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь


 

 

 

XХXII

Війна


 

Річка Хорол поділила це мирне містечко майже навпіл. Від мосту, зробивши гак тихоплинна річка текла собі далі понад хатою слюсарчуків, що тулилася на горбі. Потім вона ховалася у очереті за обрієм. На водохрещення Яків Пучко до схід сонця завжди йшов першим до річки з цеберками за непочатою водою. Він, наче виправдовуючись за те що не ходив до церкви, відказував, що Бог святить воду скрізь однаково.

Мотрона була єдиною дівчиною у багатодітній родині де меншими за нею були лише хлопці. Саме вона замінила їм хвору неньку і вела усе господарство. Мотя також допомагала батьку ремонтувати мисливську зброю. Краще за неї ніхто не міг просвердлити, циліндри у пістолях. Після того як лайдакуватих дітей міського голови вигнавши з ліцею і пристроїли у церковноприходську школу, бідну Мотрю перевили назад до четвертого класу. Звісно так зробили, щоб надати місце за партою отим паничам. Обдарована Мотя стала частенько підміняти вчительку, яка навмисно залишала на неї клас. Коли про це дізнався батько, то забрав дівчину зі школи. Але та вдома самотужки продовжила навчання. Маючи чудову пам’ять дівчина пізніше затикала за пояс своїми знаннями учнів навіть сьомих класів. Тоді вся хатня робота лягла на руки Моті. Вона прала білизну і братам одяг, слідкувала за тим, щоб вони завжди були охайними, а їх одяг випрасуваним і акуратно розвішаним. Тому і ставлення братів до сестри було відповідним. Старший Василь перед війною служив у армії і добре грав у футбол за спортивний клуб «Київського Дінамо». Заядлий футбольний фанат Лаврентій Берія запримітив хлопця і наказав перевести його до «Московського Дінамо». Тоді була у нього конкуренція між сином Сталіна Василем, що дбав про футбольну команду «Крылья советов». Нерідко до футбольних команд добирали не тільки тих, хто вмів добре грати, але і таких хто займався костоломством. Після чергової травми ніг Василю Пучко лікарі заборонили грати у футбол. Так після закінчення курсів водіїв він став «особистим водієм Сталіна». Я не випадково цей вираз узяв у лапки, бо насправді ніхто з Кремлівських водіїв тоді не знав кого возив. Переділена навпіл кабіна легкового автомобіля з броньованим склом і фіранками за спиною, не давали змоги не те що бачити, але навіть чути того хто сидить у тебе позаду в кабіні. Кожен раз, коли Василь йшов на роботу, то прощався зі своєю дружиною Тетяною, неначе уходив назавжди. Він знав, що у разі поломки чи зупинки автомобіля, не там де треба, його могли просто без суду і слідства пристрелити на місці, як бешене щеня Вже після війни за чаркою горілки Василь розповідав, моєму діду Олександру Парамоновичу, чоловіку Мотрони Яківні:

– «Бывало зайдешь в Кремль в одни двери, скажем в душ, а выходишь, как мать родила, уже в другие. Там на тебя вже ожидает шмон и новый комбинезон. Только когда переоденешься лиш тогда получаєш приказ. К примеру

– «Пучко! Ваш автомобиль № 5, его подать к крыльцу подъезда № 3, на 11-00. В колоне вы едите вторым. При движении не оборачиваться и не говорить. Дальнейшие указания получите на месте от сопровождающего офицера.»

Ось і все. Так що отой кінофільм «Полювання на Сталіна» суцільна вигадка, як і наявність персонального «бронированного автомобиля у товарища Сталина или Берии». Кожен день ніхто не знав на якому автомобілі будеш їхати. Краще було потрапити на фронт і там відразу загинути, а ніж ота невизначеність і постійне очікування кулі в потилицю. Але начальство не відпускало його і нерви були на межі зриву.

Напередодні війни інший брат Григорій Пучко служив у Бресті танкістом. Від нього 15 червня 1941року прийшов останній лист, якій Мотрона до самої смерті берегла і пронесла через все пекло війни. Не розлучалася із ним навіть під час примусових робіт на бауера під Дрезденом. По вечорам бабуся своїм приємним голосом перечитувала нам той лист і ми з Адюнчиком, мов оті діти з роману В.А.Каверіна «Два капитана», пам’ятали зміст кожного рядку. Озираючись на ті передвоєнні дні 41-го стає незрозумілим, як такий лист пропустила військова цензура:

 

Дорога моя сестричка Мотя!

 

У мене все добре. Я живий і здоровий, чого і вам всім бажаю. Напиши мені, як там почувають наші старенькі батьки і як живеться тобі. Микола писав, що ти працюєш вже у дитячому будинку. Це мабуть краще а ніж прислуговувати отому нашому відставному миргородському генералу. Що там чути від людей? У світі чомусь стало неспокійно. Щось недобре затівається, відчуває моє серце. По ночам за кордоном постійно чути наростаючий гуркіт моторів і відблиски замаскованих фар автівок. У нашому небі чомусь нахабніють чужі літаки. Німці нагло приземляються на нашу територію, а коли прикордонники підходять до них, то вони безперешкодно злітають. Щоб не спровокувати міжнародного скандалу нам суворо заборонено стріляти по порушникам кордону. Відчувається, що Гітлер готує проти нас якусь брудну гру. А тут, наче навмисно, командири заставили нас ремонтувати танки. Ми розібрали двигуни, а запчастин немає, підходь і бери нас хоч голими руками. Кажуть буде переозброєння і нам пригонять сучасну техніку, тільки де вона. Хто ж так робить, не купив нові чоботи викидає старі. Мій товариш артилерист розповідав, що їм дали нові гармати, але без снарядів. Проте старі гаубиці з повним комплектом снарядів інтенданти чомусь примусили їх здати на склади. Тільки ти нікому про це не розповідай, навіть батькам. Не знаю чи доведеться нам коли ще зустрітися.

 

Міцно обнімаю і цілую тебе моя ріднесенька Мотя.

Навіки твій брат Григорій.

 

Довгоочікувана передостання неділя червня принесла свої повсякденні клопоти. Маючи за тиждень важкої праці один вихідний день, треба було встигати переробити всю хатню роботу. А ще поки сонце зійде полити персональну грядку квітів у комунальному дворику, приготувати на кілька днів їжу, попрати білизну і робочий одяг. Чи то мода тоді така була, але на подвір’ї кожен мешканець дому вирощував квіти: майори, жоржини, розпатлану бариню і традиційно чорнобривці (корділ’єрки). Духмяний дух петунії, квіткового тютюну і м’яти здавалося заполонив усі куточки простору. Високо у небі вимахували своїми крилами різнобарвні голуби. Частково заснований мотузками з білизною, внутрішній дворик із далека нагадував вітрильник. Посеред двору тітка Нюра на чотирьох цеглинах налаштувалася у мідному тазу, обмазаним зовні жовтою глиною, варити вишневе варення. Вона збирала у блюдце з нього солодку пінку і пригощала нею ласунчиків. Раптом у двір влетіла розпатлана, мов мегера, медсестра Любка. Сусідка тримала у руках чомусь порожній кошик. Мов сорока-білобока на хвості, та принесла з базару новину. З пагорбка свого льоху, вона почала скликати присутніх жінок:

– Бабоньки кидайте все! Мерщій сюди!

Демонстративно взявши руки в боки, вона нарешті видала:

– Людоньки добрі!Війна почалася!

Від отриманої подібної політінформації малого підлітка Адика, мов корова язиком злизала з верхівки старого шовкуна. Справа у тому, що подібні дерева саджають заради листя, для шовкопряду. Тільки на вершечку такого шовкуна іноді виростає гілочка, яка і має цукрову шовковицю. Про подібну особливість дерева не всі зірвиголови знали і це трималося у секреті. Проте для Адюнчика подібне явище природи не було вже такою великою таємницею. Названий на честь найкращого друга Країни Рад, – Адольфа Алоізовича Гітлера хлопчина одного дня несподівано для себе опинився у центрі загальної уваги двору.

– Та не ми напали, а отой ірод, – Любка вказала своїм пальцем на малого Адика, що замурзаний в шовковицю, мов Тарзан, злазив з дерева.

Люди оторопіло знову подивилися на ту язикату «Феську».

– Та Гітлер напав на нас! Второпали! – Додала та.

–А! Зрозуміли. Тьху на тебе. Отак завжди якусь дурницю і принесеш. Чи тобі робити нічого Любко, – відповіла працівниця військового речового складу Поліна.

За останні роки люди вже звикли до слова «війна». Військові конфлікти то з білополяками, то з білофінами, з японськими самураями, франкістами то ще з кимось вже всім порядком приїлися. Тому вони не проявили нічим свій масовий психоз, чим грішать радянські кінохронікери. Просто всім домогосподаркам чомусь пригадався недавній показ пропагандистських кінофільмів, які крутили в кінотеатрах Клубу Котлова і Коллізеї: «Три танкиста», «Если завтра война» і т.п. Через те махнув руками всі начебто заспокоїлися. А утім під ложечкою у кожного щось там таки засмоктало у передчутті невідворотного лиха. Жінки подалися до себе в квартири, послухати останні новини по дротовому радіоприймачу. Келина і собі вбігла до кімнати. І скажу вам вчасно, бо на лежаку з газетою «Правдою» у руках смачно дрімав її чоловік Сашко. В зубах той незмінно тримав тліючу самокрутку втиснену у мундштук з очеретини. Неділя для нього, як і для багатьох рибалок, була неписаним правилом – пора відпочинку. Маючи за плечима чотирикласну освіту церковноприходської школи, цей по натурі самородок, перечитував підряд усе, що тільки йому потрапляло до рук. За одну ніч свого складотворного бубоніння, він поглинав товстелезні романи: про київських князів Ольгу, Володимира, Святослава та цілі сибіріади, як то: «Семья Єршових», «Угрюм река» і т.п.. Ось і зараз від цигарки-самокрутки з тютюну «Кременчуцької махорки» уже почала займатися сторінка газети із доповіддю товариша Сталіна на ХVІІІ з’їзді ВКП(б). Суть виступу вождя пролетаріату зводилася до того, що попри прагнення деяких кіл на Заході підштовхнути Гітлера на війну Рейху із СРСР справа до цього не дійде, адже немає причин для конфлікту між Берліном і Москвою.

Поступово чорна діра, від ледь жевріючої цигарки, почала невблаганно наближатися до портрета батька всіх народів. Чого доброго за таку неповагу до І.В.Сталіна, в ті часи, можна було, як раз плюнути, отримати лісоповал – років так на десять, без права переписки. Не чекаючи пожежі, дружина Сашка скинула на підлогу тліючий портрет і затоптавши ногами ненависну їй людську подобу, швиденько встромила штепсель в радіо розетку. На стіні висіла чорна тарілка паперового дифузора саморобного радіоприймача. Проте, як завжди о цій порі транслювався з Москви концерт, скоріше за все із Колонного залу будинку Рад. Лунала ота бравурна пісня:

 

В целом мире нигде

Нету силы такой,

Чтобы нашу страну сокрушила!

С нами Сталин родной,

И железной рукой

Нас к победе ведет Ворошилов!

 

Лишень десь о 12-ій годині малорозбірливим голосом репродуктор захрипів повідомлення голови СНК СРСР тов. В.М.Молотова. Начебто виправдовуючись той мамлячі кожне слово, мов школяр про невивчений урок, нарешті вимовив, що о четвертій годині ранку на нас «віроломно» напала Германія і що німецькі літаки бомбили вже Київ. Потім ТАРС уповноважений був повідомити про значні перемоги Червоної Армії і про великі втрати ворога у літаках, танках, артилерії і живій силі. Все то було так, тільки ось із точністю до навпаки. Враз, на залізниці і пристані протяжно загули потяги і пароплави. Їм млосно вторили гудки з парового млина і Вагоноремонтного заводу. Таким чином довгоочікуваний єдиний вихідний день був навіки зіпсований отими, сталінськими вчорашніми Parteigenossen. Жінки мотнулися у магазини скуповувати сірники, сіль, борошно, мило і все те на що тільки вистачало у них коштів від скудної зарплати. Та всього на всю війну не накупишся. Мало хто тоді міг навіть собі уявити, що війна розтягнеться аж на п’ять отих довжелезних років війни.

Тепла і тиха ніч врешті-решт огорнула своїм чорним простирадлом втомлену землю. В небі схрещувалися і розходилися в різні боки жовті проміні прожекторів. Ловлячи і втрачаючи, як кіт мишку, іграшкові сріблясті літачки. Світові стовпи обшарювали кожен куточок неба. Зверху до землі поступово спускалися, неначе на парасольках цілі букети ліхтариків, від освітлювальних бомб. Темне, мов цукровий маляс, небо перетинали стрічки трасуючих куль від кулеметів. Це, як у швачки Мусі машинка «Зінгер» прострочувала білу нитку по темній канві. Здавалося, що йдуть військові навчання. Та ось від землі у небо злетіла одна, друга червона ракета. У голові промайнула думка, це десь біля військового складу. Роздираючі у вухах барабанні перетинки із заливистим виттям прямісінько з неба туди посипалися авіабомби. Старі кінні стайні, побудовані ще за часи квартирування у нас гусарського полку Дениса Давидова, витримали авіаційний наліт німецьких бомбардувальників і все обійшлося. Диверсанта з ракетницею і ліхтариком кажуть, відразу упіймали у прибережних лозах караульна охорона військових складів. На наступний день для робітників усіх підприємств ввели – казармений стан.

На початку липня десь третього числа з репродуктора нарешті почулася і без того нерозбірлива і незрозуміла з грузинським акцентом мова товариша І.В.Сталіна:

– «Дорогие братья и сестры

Всі напрягли свій слух, щоб розібрати, що там збирається ще молоти отой далеко не мудрий вусатий Коба. Незабаром згідно постанови Політбюро ЦК ВКП(б) від 24 липня 1941р. на підступах до міста, на правому і лівому березі Дніпра почали створювати оборонні «рубежі». Стариків і підлітків направили за місто рити нікому не потрібні оті протитанкові рви, які німецькі панцерники згодом обминали стороною неначе граючись у забавки.

Старий Єланський, начальник цеху харчового забезпечення, на бричці запряженій двома рисаками приїхав на Деївську гору до ополченців озброєних лопатами, кірками і ломами щоб провідати свою доньку Уляну. Пошепки він повідомив, що завтра 7 липня тут будуть вже німці – тікайте дівчата поки не пізно.

Коротка літня ніч озорилася палаючою прохідною Вагоноремонтного заводу де знаходився відділ кадрів і зберігалися трудові книжки усіх робітників заводу. Ця ведмежа послуга панікерів дорого коштувала заводчанам, які після війни так і не змогли підтвердити письмово свій довоєнний робочий стаж. Тому вийшовши на пенсію, за віком чи станом здоров’я, виснажені важкою працею робітники отримували копійки. Та до цього часу ще треба було дожити. Отож ухопив на руки трьохмісячного сина Уляна разом із сестрою свого чоловіка Наталкою пригинаючись побігли до Дніпра. Міст вже був розбитий. Тому перебиратись на лівий берег треба було на човні, та тільки де його взяти.

Уздовж усього правого берегу Дніпра із півночі на південь розмістилися позиції 116-ої стрілецької дивізії, 212-ої моторизованої дивізії (переформовану у стрілецьку), 297-ої стрілецької дивізії полковника Г.А.Афанасьєва, 37-ий кавалерійський дивізіон полковника Г.М.Ротенбергера, і 300-ої стрілецької дивізії полковника П.І.Кузнєцова. Розтягнутість бойових позицій 38-ї Червоної Армії генерал-лейтенанта Н.К.Попеля сягала 180 км. і на окремих відрізках оборони досягала до одного червоноармійця на 100 метрів. Тому цей заслон не здатен був робити перешкоду для сконцентрованої в одному місці німецької військової армади, яка наступала від Кременчука і Конотопа колонами «клешнями» на Київ.

Тут на правому березі річки, на піщаних кручах Дніпра викопали собі шанці поодинокі червоноармійці, що прикривали відступ. Ото і вся була насправді лінія оборони Червоної Армії.

Наталка з Ульяною бігли цілу ніч і коли добігли до Дніпра зрозуміли, що їх тут ніхто не очікував. Зі словами: "Я молодая коммунистка! Не оставлю своего ребенка на поталу врагу! Уляна вхопила у розпачі свою дитинку і намірилася жбурнути її у водоверть. Наталка підскочила і відібрала у істеричної фанатки замотаного у ганчірки малого Толика.

– Стрибай сама, якщо тобі так припекло, а дитину топити  я тобі не дам, – промовила Наталка.

По під кручею з темряві ночі почувся невиразний гомін і якійсь чоловічий голос раптом запропонував молодій матусі спуститись вниз до берега і зайняти місце у човні. Коли Наталка з Толиком загорнутим у білу хустину усілася, то Уляна оговтавшись і собі заволала, що то її дитина. Отож прийшлося ще одному солдату звільнити місце у човні вже цій мамі. На небі почали швидко гаснути зорі, – світало. Ранковий вітерець ледь рябів поверхню води. Переповнений човен ледь не черпав бортами воду, добре що не було хвиль. Весел не було. Отож довелося гребти чим заманеться. Хто дошкою від паркана, хто прикладом гвинтівки, а хто навіть долонями рук намагалися, як найшвидше перетнути здавалося справжнісіньке море. Раптом почувся гул мотора і у небі заявився німецький винищувач. Він почав полювати на тих, хто переправлявся на лівий берег. «Фоке-вульф 190» заходив збоку і майже торкаючись поверхні крилами з чорними хрестами строчив із кулемета по беззахисним людям, мов у тирі. Старший, з кубиками на петлицях, дав команду палити всім по ворожому літаку із наявної зброї. Враз цей німецькій мисливець на людей задимів мотором і відвернув носа свого літака і так швидесенько залишив переправу, намагаючись дотягнути до свого аеродрому.

– Бач, допоки не отримає по мармузі ніяк не може угомонитися, – промовив вусатий старшина і підморгнув оком дівчатам.

 

 

 

ХХXIII

Міст через Дніпро

 

« Отряд, котрому было приказано оборонять мост,

по неизвестным причинам ушел. Ополчение, как видите,

откатилось и уже не в состоянии оказать организованное сопротивлениее. Воинских частей в городе нет. »

 

(Г Терещенко, Л.Евселевский "Ополченцы стр.95)

 

Панічно відступаючи, червоноармійці під командуванням переважно російських офіцерів забули навіть підірвати Крюківській залізничний міст. Ось чому ланка нічних бомбардувальників сформована виключно із дівчат, пілотів авіаклубів, на своїх учбових літаках У-2 (Полікарпова) безпорадно намагалися розбомбити міст через Дніпро. Проте, той, мов зачарований, залишався неушкодженим. Саме тоді командир жіночого бомбардувального полку М.М.Раскова особисто отримала попередження за невиконання поставленого перед її підрозділом завдання в умовах військового часу. А це загрожувало якщо не розстрілом, то принаймні дисциплінарним батальйоном. (« Дісбати » – підрозділи смертників при НКВД в РККА були створені в якості покарання замість розстрілів. Військові трибунали відправляли пачками до « дісбатів » не тільки чоловіків, але на жаль і жінок). Тому, Марина Михайлівна змушена була сама летіти і ціною навіть свого життя, виконати поставлене командуванням завдання. Лише із другого заходу їй поталанило влучити у ферму зачарованого мосту. Так що інформація про те, що Крюківській міст був підірваний німцями під час їхнього наступу свідчить про дилетантство у військовій справі так званих історіографів. Саме відсутність переправи і призвело до місячного тупцюванню німців в очікування плав засобів із Німеччини, аж до 9.ІХ.41 р. під Кременчуком. Тому, щоб там не казали, оті кремлівські Оніки-воїни, подібні непередбачені планом «Fаll Barbarossa» ( Авт. назв. на честь нім. імператора свящ Римської імперії Фрідріха І ) затримки понад два місяця на Україні і призвели німецьку операцію «Blitz Krig» (Авт. блискавична війна) до зимової затяжної компанії, а відтак до зміни стратегічного напрямку наступу від Москви на Кавказ і Сталінград.

А в 41-му це відбувалося так: ще не встигли всі відступаючи підрозділи РККА перейти через Крюківській міст на лівий берег Дніпра, як налетів «кукурузник» і ближня до берега ферма мосту від вибухової хвилі авіабомби обвалилася. Та попри це, зробив із дощок зверху накат на залишки від конструкцій мосту, червоноармійці продовжували перебиратися на лівий берег Дніпра.

Молодший лейтенант-артилерист, перебравшись через імпровізовану переправу очам своїм не повірив: на березі сиротливо стояли кинуті цілісінькі гармати 56-го зенітно-артилерійського дивізіону протиповітряної оборони із повним комплектом снарядів. Не довго думаючи, він вихопив із кобури свій пістолет «ТТ»(Токарєва) і під загрозою розстрілу на місці кожного за дезертирство, почав укомплектовувати відступаючими бійцями розрахунки до гармат. Серед цієї різношерстої публіки були і справжні артилеристи, які невідкладно почали курси перепідготовки конюхів, писарчуків, саперів і просто піхотинців на артилеристів. Пояснивши їм, що і до чого він наказав провести розвідку місцевості. І тут, на диво, його пронирливі бійці натрапили на залізничний телефон, якій навіть працював. У слухавку відповіла залізнична станція Полтава. Лейтенант попросив терміново покликати до телефону кого не будь з командирів. Пауза затягнулася на кілька хвилин і, нарешті, молодцюватий тенорок, прокашлявшись для солідності, обізвався:

– На проводі черговий офіцер по залізничному вокзалу Полтава слухає вас.

У двох словах молодший лейтенант ознайомив того штабіста із ситуацією, яка склалася в Кременчуці. І тут знову виникла незрозуміла затримка. До телефону підійшов по всьому видно «особист» (на базі 5-го відділу «ГУГБ» в 1941р. було утворене 2-е управління особових відділів НКВД при військових частинах, пізніше названих «Смершем» – смерть шпигунам.).

– «Слышишь ты, фашистская твоя морда!» – Не сіло не впало, раптом пролунало у відповідь з Полтави.

– «Кременчуг давно занят немцами. У нас уже третьего дня сидят здеся все работники гаркома партії і утверждают, что по улицам Кременчуга ездят танки с крестами, а ты мне тут лапшу на уши развешиваешь. Назови свою фамилию, и я клянусь всем на свете, что найду тебя, из под землі откопаюпредательская твоя морда! Слышишь ты немецкий халуй! Да я тебя лично расстреляю и всех твоїх ублюдков вместе с родителями! Да мы, таких как ты пачками расстреливали, без суда и следствия….»

Після зливи образливих слів у свій адрес, на які ніколи не скупилися працівники ножа і сокири, та ще подібного рангу, молодший лейтенант попрохав – доповісти про нього особисто головнокомандуючому військами Південно-Західного напрямку товарищу Будьонному. На протилежному кінці проводу відбулося якесь збентеження і розмова обірвалася. Через деякий час знову задзвонив залізничний телефон. У апарата був сам маршал СРСР С.М.Будьонний. Артилерист привітався і нагадав Семену Михайловичу про останню їх зустріч вдома на день народження його батька, з яким той разом воював у Громадянську війну у Першій конній Армії. Потім розповів йому про організовану ним оборону на лівому березі Дніпра і попросив у головнокомандуючого підмогу. Будьонний похвалив його за розторопність і вислав на допомогу захисникам міста тільки-но змайстрований в депо панцерпотяг «Маршал Буденый» і батальйон 1055-го стрілецького полку. На чолі із першим секретарем обкому В.С.Марковим до Кременчука з’явилася ціла бригада обкомівців на розбору кричущого факту панікерства збоку колишніх партійних керівників міста. Винні негайно були арештовані і покарані. Майже місяць до 8 вересня йшла оборона міста. За цей час залізничники Кременчука вивезли понад 1100 вагонів із матеріальними цінностями.

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 129 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz