Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша Катинь

 

 

ХХX

Сіромахи

 

Хутір потонув у мороку тиші, не здогадуючись, які випробування на нього чекають цієї ночі. Виморені за день господарі міцно спали, коли раптом пролунало оте протягле щемляче серце завивання. З протилежних кутків хутора йому вторили інші виття, сповіщаючи про повну облогу. Михайло спав чутливо, тому відразу схопився з ліжка і кинувся до вікна. Понад призьбою наче теля протупала одна, друга, третя сіра постать.

 – «Волки!» – вирвалося у Михайла.

У потязі йому не раз довелося чути від Степана розповіді про зорганізовані зграєю вовків винищення цілих хуторів на Дону, та про це тоді мало вірилося, байки та й годі. Проте, зараз моторошна дійсність перевершила усі розповіді. Чутно було, як ударяв копитами об стіну стайні збуджений Орлик, сповіщаючи хазяїна про нависле лихо. А потім пролунало закличне іржання вірного коника про допомогу. Зараз у голові Солов’яненка гарячково роїлися різноманітні думки:

 –Як запобігти злу?

Ось де проявилася непривабливість підступної політики пацифізму ініційованого головою ВЦИК Яковим Свердловим. Затіяне більшовиками роззброєння козацтва стало прелюдією до їх не тільки розземелення, але і спроби винищення. Комісари добре знали, що козак ніколи не був батраком і міг із зброєю у руках постояти за себе і свій край. З покон віку у дітей Дикого степу, ототожнювалася семантика слів – воля і зброя. Як дві сестрички-близнючки, вони завжди ходять по життю поруч.

Хутко одягнувшись, Михайло зі стіни ухопив свою шаблю і коли вже намагався із нею вискочити на двір у нього над вухом пролунав постріл. То Анюта невідомо де взяла мисливську рушницю і вліпила дуплетом картеччю по грабіжникам. Вона промазала і здоровенний вовчище обернувся і плигнув на них. Михайло ледь встиг зреагувати і з усього розмаху, мов сокирою колуном чурку, розкроїв тому голову на дві половини, аж до самих грудей. Ще одного Анюта приголубила прикладом рушниці. Не зупиняючись, козак навздогін іншому кинув свою шаблю, якою пришпилив того до груши. Добре, що вилами була підперта стайня. Ними чоловік наштрикнув і підняв чергового вовка. У цей час Анюта вспіла перезарядити рушницю, яку кинула Михайлу. І це було зроблено вчасно, бо на беззбройного захисника хутора плигнув ще один здоровенний вовчище. Майже впритул він розрядив її тому в роззявлену пащу. А тут ще із стайні вискочив Орлик і вдарив дверима у щелепи вовка, що підкрадався ззаду. Далі кінь задніми копитами підчепив ще одного нападника, та так вдало, що той зробив подвійне сальто у повітрі і гепнувся об зруб колодязя. Не відставала від Михайла і Анюта, оперезавши рогачем по спині ще одного сіромаху. Солов’яненко тепер на собі переконався, що то байки, коли розповідають про вовків, як про боязливих звірив. Зграя звикла досягати наміченої мети-здобичі. Осатанів від запаху і виду крові, вовки знову пішла на приступ. Ще хтозна чим би ця баталія закінчилася, якби на постріли не прискакали на підмогу із сусіднього хутора кум Клим зі своїми синами. Наче капусту вони рубали на ліво і на право цю пошесть, що вишкіривши свої криваві клики заплигувала до них, аж на сідла коней. Коли почало світати, то двір Анютиної садиби став нагадувати Куликове поле. Старий мисливець підійшов до найбільшої розрубаної майже навпіл потвори. Це була давно йому відома по залишкам слідів безпала вовчиця. Мало кому відомо, що у зграї вовків існував, так би мовити, матріархат. За ватажка зграї у них правила саме ця полукровка, яка знала усі людські вади і хитрощі. Вона вдало оминала розставлені пастки і приховані хмизом вовчі ями.

– «Ну, скажу я вам, тяжела у тебя Матвей Парамонович рученька! Не позавидую я тому хто под нее попадет,» – зауважив Клим.

– «Возможно, кум Матвій, вы еще для себя не уяснили, какую службу всей нашей округе сослужили. Как тут ни крути, а большую половину волчьей стаи извели и главное обезглавили ».

Михайло посміхнувся і додав:

– «Не без вашей помощи

– А што, Матвей, ежели б волки на нас напали ты бы не пришел на виручку?

– «Так то я, – багатозначно промовив Михайло.»

– «Вот за это не мешало бы сейчас и спрыснуть в пересохлом горле», – натякнув кум.

– «Это само собой разумеется,» – погодився Михайло і додав:

– «А покуда Анюта нам в баньке накроет, что-нибудь перекусить, давайте все вместе вывезем подальше в степь побитых волков. Чтобы утром детвору в смерть не напугать,» – запропонував мисливцям на вовків Михайло.

– «Дело говоришь, кум. Волки умные бестии, могут и помститься. И что главное, как не стереги, а своих сородичей они все равно выроют и утянут. А про то – стая обезглавлена.»

– «Да это еще что. Вот в позапрошлом году откапал я волчью нору и захватил щенят. Так верите, кум, волчица пришла по следам ко мне домой. Меня спасла случайность. Крыша сарайчика не выдержала и завалилась под волчицей и та упала прямо на воткнутый мной в кучу угля ломик. Вот с тех пор я всегда оставляю в логове одного волчонка,» – розповів кум.

– «Нам бы такое волчье упорство и преданность не помешало бы иметь,» – констатував Солов’яненко.

Загрузивши з горою візок із забитими вовками, козаки пішли до урвища. Це треба було бачити, як прядучи вухами, Орлик переможно і гордовито перебирав копитами:

– «Вот после этого и утверждай, что кони не мыслящие животные,» – не втримався Матвій.

Повернувшись від крутого яру, чоловіки випили по одній, другій чарці, і тут Клим наче прозрів. Він побачив, що банька стала як нова.

– «Анюта! Золотые руки у твого мужа!»

– «И не только, – уточнила вона

Вже трошки захмелілий кум, не звернув увагу на це уточнення з її боку і продовжив:

– «Отпустишь ли ты свого Матвея подсобить мне баньку подправить

– «Конечно, куманек, даже не сомневайся, только после того как дома управится,» – приложивши руку до грудей, багатозначно погладжуючи, вторила йому Анюта.

 – «А тут за десять лет столько всего накопилось, что ему делать не переделать».

Кум нарешті второпав і розсміявся. Сусіди почали збиратися до себе на хутір, бо вже повністю розцвіло.

Вже у школі діти Матвія дізналися від своїх однокашників про героїчний вчинок їх батьків, який вже успів обрости такими подробицями про які Анюта з Михайлом навіть і не підозрювали.

Ледь дочекавшись кінця занять, Олексій із сестрами підтюпцем подалися до дому переповнені почуттями з одного боку гордощі за своїх не полохливого десятку батьків, а з іншого боку прикрістю, що не розбудили їх. Уважно вислухавши усі оті дитячі докори Солов’яненко пояснив їм, що ті у нього на печі були у резерві. Отож, якби щось пішло не так, то вони з матусею в потрібну мить гукнули б їх, і як брати Котигорошка вони прийшли би їм на допомогу. На тому цей прикрий інцидент був повністю вичерпаним.

 

 

 

ХХXІ

Тихій Дон

 

Життя на хуторі поступово набирало повноцінного життя. Михайло перекрив вже дах на хаті і подумував на коли скликати толоку для добудови другої половини хати. Дівчатка дорослішали і не годиться їм усім спати покотом на печі. Треба було негайно завозити глину й солому, а з кінного заводу кінського перегною. Здавалося нічого не передвіщало ускладнень, якби одного дня до Михайла не завітав його брат Степан. Анюта радо зустріла дівера. Вона накрила стіл скатертиною і понаставляла всілякої закуски, пляшку, чарки і залишила їх, щоб поговорили на самоті.

Саме тоді між братами відбулася суто чоловіча розмова.

 – «Вчера к нашему отаману приезжал отаман Громославський со станицы Букановськой. Его дочка, как раз обвенчана с известным на всю страну, писателем автором «Донские рассказы» и романа «Тихий Дон» Михайлом Шолоховым. После того как наш атаман рассказал всем, про то што твориться у нас в стране – собрался Большой казачий Круг. Наши старейшины постановили, что тебе непременно надобно на завтра прибыть в станицу Вешенскую».

Прочувши про новину Анюта, в присутності Степана, кинулася до Михайла на груди і запричитала:

– «Не пущу, Матвеюшка, мой родненькій, никуда! Не отдам тебя никому! Мало мы нагорювались. Сколько, скажи здоровья, ты отдал людям, а взамен, что получил от них? Вон все тело и серце в рубцах».

Михайло пригорнув Анюту, і міцно поцілувавши додав:

– «Тебя, родная, в награду получил. Не плач только, я скоро вернусь! Одна нога тут – другая там».

– «Не гоже, скажу тебе, казачке по мокрому пути провожать свого суженого,» – докорив Степан.

– «Думаешь мне охота его терять. Сам бы поскакал вместо него. Так нет, только его требуют. Причем одного, чтобы в глаза особо не кидался. А за роботу не беспокойся там, на конезаводе, уже обо всем договорено».

На ранок засідлавши свого білогривого Орлика, Михайло попрощавшись з Анютою і дітьми, відбув відразу з Степаном на зустріч з впливовою не тільки на Дону, але як здавалося і на Сталіна, людиною. Хутір Кружилін зустрів М.Солов’яненка досить привітно. Його вже тут з обіду чекали козаки. За столом відбулася гостра дискусія поміж тесками Михайлом Олександровичем і Михайлом Свиридовичем. Розговорилися і з’ясувалося, що ненька Михайла Шолохова родом з Чернігівщини, а його батько Олексій Михайлович був хліборобом з Рязанської губернії. Михайло Солов’яненко також між іншим зазначив:

– «Во всем мире прийнято считать национальность по матери. Так что, как не крути, а вы, М.Шолохов, по крови украинец. Хоча жители тогдашних украинских земель и имели определение как «русский народ» в отличие от людей, проживающих в Московском княжестве, которые назывались московитами. Ещо в 1593 г. киевский эпископ Йосип Верещинський фактически впервые в отечественной историографии ввел в политический словарь этноним «український народ», наполнив его этнополитическим названим «Украина». Тогда Украина отвечала географическим понятиям, которые касались Киевщины и Восточного Подолья и указывали на особый политико-правовой статус этого региона, как Заднепровское козацкое государство. По существу современная територія Украины не отвечает территориально-земельным географическим дефинициям относительно автохтонного населения.

Что же касается вашого отца, Михаил, то не обижайтесь, за большевицкими мерками Олександр Шолохов – кулак. Ну а вы, извините за прямоту суждения, сын кулака или проще говоря подкулачник.»

Вражений від почутого Михайло Шолохов опустив голову і мовчки пускав дим зі своєї улюбленої люльки. А його співрозмовник, немов вбиваючи останній цвях до труни зневіри письменника, невблаганно продовжував свою сповідь. Він розповів про те, що творилося і зараз твориться на його історичній батьківщині – Україні. Як у Харкові йому до рук потрапив документ випадково загублений прибулими до них на залізничну стоянку чекістами, про те, що на початку 1920-х років Ф.Е.Дзержинський наказав головам всіх губернським чека в Україні:

 «Провести массовые расстрелы даже в отношении тех лиц, которые могут быть только подозреваемыми, что со временем они станут на стороне антисоветских выступлений. Особое внимание не обходимо было уделить также расстрелам лиц, в отношении которых хоть и не было подозрений, что они могут принять активное участие в сопротивлении, но лишь только за то, что они достаточно известны среди населения и могут на него повлиять или заслуживают уважение…»

Згідно спущеної з Москви «разнарядки», доводився план розстрілів по окремим містам України:

 

«Одесса и Киев  – по 8 тыс. человек.

Полтава, Харьков, Екатеринослав и Винница – по 6 тыс. человек.

Житомир и Елисаветград  по 4 тыс. человек.

Чернигов и Херсон –  по 2тыс. человек».

 

Председателям губернських (областных) чека приказывалось:

 

 «Немедленно выработать цифровой план расстрелов для поветов (районов)».

    (авт. Забігаючи наперед, станом на 7 вересня 1943р., лише в одному обласному місті Вінниця було виявлено останки  раніше розстріляних каральними органами СРСР – 9439 чоловік. Як ми бачимо, кількісний показник по розстрільним спискам знаходився в прямій залежності від чисельності населення в містах, а пізніше по губерніям, повітам і варіював кожен наступний рік в межах від  0,4 %  до 9млн. в 1932р. і до 3 млн. в1937р. і аж до середини 1941р.)

 

М.Шолохов в свою чергу розповів Михайлу про те, як його самого без малого не розстріляв отой клятий ревтрибунал:

– «В октябре 1922 г. во время моей работы в продотряде я вел крутую линию, да и время тогда было крутое. Шибко я комисарил. Вот и наломал дров. Два дня среди смертников я ждал исполнения приговора. Меня тогда помилували по причине малолетства

У голові видатного письменника не вміщалося, що геноцид був направлений не проти українців, а проти усього козацького роду: чи то в Казахстані, де є найбільша діаспора українців, чи то на середній течії Волги, в Сибіру. Проте, коли голод перекинувся і на Кубань М.Шолохов зрозумів, що гість з України мав таки рацію. Так лишень в Єйському окрузі в Старощербінівській станиці, в Любинському окрузі в Константинівській станиці і в Тємрюкінському окрузі, особливо в Полтавській станиці було вже винищено голодом понад 80% населення. В інших станицях Дону і Кубані, житниці Росії, було теж не набагато краще. Саме тоді Михайло Шолохов не втримався і відправився у Москву і при зустрічі з батьком усіх народів розповів про штучний голод «на просторах Родины своей». Йосип Сталін уважно вислухав його і несподівано для письменника грубо відповів:

– «А теперь послушай, дорогой, меня. Ты когда свого Григория Мелехова приведешь в нашу партию?»

На що письменник, уникаючи прямої відповіді, заявив:

– «Товариш Сталин! Наш козак еще не созрел и не готов вступить в партію.»

– «Тогда езжай ты в свою станицу Вешенскую и там себе пописывай, а в политику не суй свого носа! А то оторвут! Понял!»

Тут майбутній лауреат нобелевської премії зрозумів в яке багно він вступив і про те, що треба самому якось рятувати станичників. Тому Шолохов за коштовності зібрані станичниками закупив кілька вагонів зерна і привіз їх на Дон в свою станицю.

Пройшло майже десять років з того часу коли Михайло Солов’яненко, рятуючись від вірної смерті, втік на Дон. Іноді Михайлу здавалося, що дай йому Боженька крила полетів би хоч зараз на рідну Україну. Анюта розуміла його, як ніхто інший і нишком плакала в подушку. Прикипіла вона усім серцем і душею до цього роботящого і відповідального Михайла. Дітвора повиростала Марію і Ольгу віддали заміж. Олексій пішов вчитися у військове училище прикордонників і в перші дні війни загинув, обороняючи кордон. Одна відрада залишилася їй малий Михась, плід їхнього бурхливого кохання. Солов’яненко зумів поставити усіх дітей на ноги.

Циганською поштою вдалося подати вісточку від Михайла на Україну і надати сім’ї допомогу у скрутну годину. Перед самісінькою війною відбулися відомі політичні зрушення у тактиці і стратегії керівної і направляючої ВКП(б) СРСР. Більшовицькі комісари почали замітати свої сліди злочинів, знищуючи дисциплінованих виконавців їхньої братовбивчої політики. Спочатку розстріляли Ягоду, Єжова, а після смерті Сталіна – Берію. Газета «Правда» опублікувала Сталінські тези «О допущении некоторыми нерадивыми товарищами перегибов». Повернутися на Україну Михайлу Свиридовичу допоміг уже депутат Верховної Ради СРСР М.О.Шолохов. Спочатку М.С.Солов’яненку у міськвиконкому пропонували поновити своє членство у партії і зайняти навіть посаду начальника відділу міліції. Але вкусивши один раз радянського пирога щедрості і вдячності збоку більшовиків, колишній будьонівець на все життя дав собі зарок ніколи не пов’язувати своє життя з репресивними органами радянської влади. Тому, одного разу, не втримавшись від настирливого нав’язування партійної волі, Михайло Свиридович скрутив дулю першому секретарю міського комітету ВКП(б). Думав, що знову посадять, але минулося. Анюта з синочком не виходила у нього з голови. До Дарьи він відносився, як до матері його дітей і не більше. Але до останку днів своїх кохав по справжньому лише Анюту. Та і малий Михасик гукав батька повертатися скоріше до дому на Дон. Йшов 1941 рік. Під час німецького авіанальоту на ешелон із біженцями загинула Даша, а Михайло повернувся на Дон до своєї голубоокої Анюти і малого Михасика. Брат Степан у складі 22 тисячного Донського війська виступив на боці генерала Власова проти радянської влади і був розстріляний після повернення на батьківщину при висадці з американського корабля прямо за боксами припортових складів, але то вже інша історія.



Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 111 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz