Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь


ХХVI

Колгоспізація


А втім, оті непрохані гості, що гірше татарина, таки не забарилися. Попід тином раптом почулися їх невпевнені кроки. Кум з кумою, мов навіжені, реготали над своєю безпорадністю. Вони ще не в змозі були, після вчорашнього щедрого пригощання, подолати перелаз. Михайло схопився, як отой блудливий козак із гречки, і швидесенько натягнув на себе трохи замалі, як на нього новенькі штани з червоними лампасами, а зверху на голе тіло ще вдягнув сорочку з хрестами та медалями. Анюта вмить зодягнувшись теж кинулася застеляти ліжко ковдрою, приховуючи від сторонніх очей оті прикмети бурно проведеної ночі. Наставивши піраміду з подушок, вона окинула прискіпливим поглядом свого ненаглядного і в момент витягла зі скрині шерстяні панчохи. Заправивши в них трохи замалі штани Матвія і причесавши своїм гребінцем оті неслухняні Михайлові кучері-кучері Анюта, змовницькі підморгнувши, підмітила:

– «А ты у меня виш, и впрямь настоящий козарлюга», – і спалахнувши рум’янцем, від отієї своєї нестримної жіночої щирості Анюта сором’язливо відвернулася.

Михайло не розгубився і впіймав її за стан. Пригорнув її до себе він тихесенько на вушко прошепотів:

– «Я тоже, солнышко ты мое, по правде говоря, не ожидал от тебя такой прыти. Откуда только это у тебя взялося. Не иначе как, имея трьох детей, ты просто напросто никогда в жизни не знавала ласки і женской страсти».

– «Много будешь знать, скоро состаришься Матвеюшка или может еще как там тебя величали турчанки», – приклав свої пальчики до його губ промовила ревниво Анюта.

У розпал їхньої розмови хряпнули вхідні, а потім і сінешні двері. До оселі, м’яко кажучи, увійшли кума з кумом. Як водиться у таких випадках, поклонившись на три сторони і перехрестившись тричі на образи, вони побажали господарям :

– «Счастья вашому дому! Добра! Любви и семейного благополучия!

Потім так лукаво запитали:

– «Может быть мы не ко времени пришли, и разбудили нечаянно вас?» – поцікавилися гості, намагаючись по обличчям застуканих начебто ненароком хазяїв, прочитати книгу подій останньої бурхливої ночі.

– «Та што вы такое могли подумать о нас. Вон уже деток давно в школу провели и вареничков наварили,» – неначе виправдовуючись, защебетала Анюта. Розчервонівши і не без того, аж по самі вуха молодиця кинулася накривати на стіл, причепурюючись і осмикуючи на ходу кофтину і спідницю.

Кумовя, як водиться, прийшли зі своїми традиційними у таких випадках гостинцями – з пляшкою оковитої і смаженою качкою. Щоб хоч чимось зайняти рота своїй балакучій кумасі, Анюта з макітри насипала в полумисок вареників, а в полив’яну миску налила сметани. Потім вона мотнулася до комори і внесла нарізане сало з прорістю. На столі також з’явилася квашена капуста з огірками і чугунок з паруючою розсипчастою картоплею. Після випитих кількох чарок чоловіки заходилися обговорювати назрілий політичний момент. Точніше сказати, кума цікавило лише одне шкурне питання – вступати, а чи ні йому до колгоспу. Ухиляючись від прямої відповіді, Михайло розповів своєму співрозмовнику історію з свого досвіду:

– «Как-то мой товарищ по роботе, пригласил меня погостить у его родителей. Вот я решил убедиться уж и впрямь ли там, в селе все так здорово, как это нам на заводе некоторые несознательные комсомольцы описывают. Цельный день мы добиралися до этого, Богом забытого, стародавнего казацкого поселения на Днепре. В селах, как вы знаете, не принято было просто так баклуши бить в гостях, а по сему мы с самого утра, чем могли, тем и помогали его родителям по хазяйству. Первым делом, надо было заготовить на зиму сена для скота. Нацепив на головы соломенные брыли от солнца и взвалив на плечи косы, грабли и вилы, мы отправлялись спозаранку на заливные луга. Как говорится, коси коса пока роса, роса долой и мы домой. Бывало так за день намахаешься, что под конец дня от усталости ни рук, ни ног не чувствуешь. Веришь, даже кусок хлеба в рот не лезет. Короче говоря, ни есть тебе, ни пить, а ни дышать лишний раз не хочется. Сижу я как-то вечером под флигелем возле рынвы и бочки с дождевой водой высунув, как кудлатый Сирко язык, никак не могу от непривычной усталости отойти. Не спалось что-то, и тут ко мне подошел наш сосед – Петр Клименко. Речь пошла сначала о погоде на завтра, о видах на будущий урожай. Нутром чувствую, что он не спроста ко мне клинья подбивает.Что-то дед темнит, не договаривает

– «Вот вижу, сынок, ты с города к нам пожаловал, как-никак видать шибко грамотный». Не мог бы ты мне малограмотному рассудить как бать», – так вроде бы невзначай начал сосед.

 – «У меня имеется пара коней и коровка с теленком, плуг, сеялка и жатка да водяная мельница на реке Суле. Ну которая по наследству от отца – царство ему небесное, осталася. Дома, почитай, десятеро ртов, мал малого меньше. Каждого, сам знаешь, необходимо прокормить и одеть. От зори, до зори не покладая рук мы работаем всей семьей в поле, как волы. Во многом себе отказываем, чтобы прикупить лишний клочок земельки, да собрать какой-никакой урожай, чтобы до весны ноги не протянуть. Вот, нонче кулаком начала сельськая злидота нас, работящих мужиков, обзывать. Прямо ходу не дают, вступай в ионную коммуну, по ихнему, будь он неладный, калихоз значит и баста. А как идтить, коли все нажито вот этими мозолистими руками. Прямо серце разрывается. Как подумаю, что ни с чем останусь – веришь, просто жить не хочется. Там же, знаю, одни голодранцы заправляют и голосуют кому – на, а кому – ни. Што делать и сам не знаю, голова кругом идет. Я то конечно за колхоз, но не в нашому селе».

У того надднепровского землепашца навернулась слеза. Видать комбедовцы достаточно ему сала за шкуру налили и кров ушку попили. Это вроде, как тебя кум достали, аж до печенок. Вот и стали мы с ним и так, и сяк рядить. Ну не отдаст он свой инвентарь и скотинку, так все равно же, прийдут и отымут. Да еще издому выгонят голого и босого. Это конечно в лучшем случае, а в худшем отправят на Соловки подыхать. Да вот только детвора тут причем. Без кормильца то, как дать пить останутся и пропадут не за понюшку табака. Ну отправят их в детские колонии, вроде той, что на острове Столбном на озере Селигар для малолетних преступников и сгинут, это как дать пить. Что делать то, мил мой человек, подскажи? Оно-то конечно, страна у нас советов, да вот только отвечать своей головой, таким как мы приходится.

Послушай меня мил человек. Отдайте им, ради Бога, все. По крайней мере хоть дома помрете. Да и кто мельницой окромя вас будет заниматся. Вот и окажетесь исподволь, как бы при делах, и не без куска хлеба. Послушал меня тогда сосед Петро и на утро вступил в колхоз. Как я и предполагал, стал он управляющим на мельнице, а там, знаешь, примол в муке всегда есть. Вот и начал старый мельник припрятывать в поле то один, то другой мешочек муки. Бывало едут мужики домой с мельницы нижней дорогой, а наш Петро верхней или наоборот. По дороге у него были приготовлены схороны, ямы такие обложные досками. Перед утром жена затирки наварит и детей накормит, а всю остачу под стол закопает. Да еще глиной сверху и навозом замажет, как запечатает, да і стол на то место надвинет. Потом откроют двери нараспашку и проветривают, чтобы и духу съестного не слышно было. Соседи, конечно, догадывались и не раз доносили в Сельсовет, да вот только взять в толк не могли: как же это у Слесарчуков во время голодовки дети выжили. Бывало зайдет в дом участковый милиционер и конфеткой подманивает младшенького сынишку.

Скажи, пацан, где это казанок с едой припрятан? Дам тебе конфетку.

Тот несмышленыш и сознавался, что еда под хвостом у ихнего щенка Шарика. Милиционер плевался и уходил, а ребенок от несправедливости такой плакал навзрыд. Ведь этот участковий не подозревал, что малец ему правду говорил. Дело в том, что домашний то собачонка любил лежать под столом на теплом местечке, над казанчиком.

Так что, Клим, тут я тебе не советчик. Смотри сам, вступать тебе в колхоз али нет. Вот только не в тех ты годах, что бы с шашкой наголо, да с пикой наперевес по Дону скакать неприкаянным. Ну соберется, таких же как ты сорвиголов горстка, не более, а толку. Поверь мне, не выйдет из тебя Дон Кихота, как из меня его оруженосца Санчо Панчо».

– «А это еще кто такой?» – перепитав кум.

– «Да был такой чудак-человек, вроде как странствующий рыцарь, который с ветряными мельницами воевал. Точнее сказать – герой романа испанского писателя Мигеля де Сервантеса,» – відказав йому Михайло.

А в цей час кума Єфросинія за спинами чоловіків доймала Анюту своїми, іноді і не зовсім тактовними розпитуваннями на кшталт того:

– «Признал тебя муженек али нет?... А каков он и што потом?... Ну а ты, и как, еще не подташнивает?...»

Своєю нездоровою жіночою цікавістю кумася Клавдія час від часу змушувала молодицю впадати у червону фарбу. Нарешті кумовья пішли. Анюта аж перехрестилася і з полегшенням видохнула:

ХХVII

Велика рідня

 

Тільки-но Анюта з Михайлом встигли прибратися по хозяйству, як зі школи прибігли діти. Найменший Олексій обігнав по дорозі своїх сестер і влетів у хату найпершим. Його сінець під оком красномовно свідчив, що хлопець вже де з ким поквитався. Щоправда і йому теж дещо перепало. Як мовиться, і наш козак сухим із води не вийшов. Він з самого порогу кинувся на шию Михайлу зі словами:

– «Папочка, родненький мой! Как же я тебя ждал

Дівчатка Марія і Ольга й собі не відставали від нього. Обхопивши рученятами з усіх боків Михайла, вони рюмсали дуетом:

– «Папуля, миленький! Не покидай більше нас! Нам без тебя совсем плохо

– «Да вы так, чего доброго, отца задушите! Он вишь, Матвей Парамонич, какие у нас детки выросли!» – промовила Анюта і пильно подивилася на реакцію Михайла.

Солов’яненко гідно сприйняв цей виклик, розцінив його, як безмежну довіру Анюти нести разом отой хрест долі. Михайло вдячно посміхнувся їй у відповідь неначе промовляючи:

– «А как же иначе, Анютка?»

Потім він ударив себе долонею по лобі, мов щось пригадав. А далі витяг з-під лави свій похідний солдатській мішок. Коли розв’язав туго зв’язані на вузол лямки, то звідти дістав кожному по блискучій розфарбованій бляшанці монпансьє із малюнками тюльпанів і залізничного потягу. Не бачені до цього ласощі, та ще у такій упаковці обворожили малечу. Вони бідні, мов та лисичка із казочки, що крутилася і так, і сяк біля вузької горловини горщика, не знаючи як дістати звідти цукерки. Михайло постукав по ребру кожну бляшанку об стіл і вправно розкрив перед ними кольорові солодощі. Ці льодяники заграли на сонці всіма барвами веселки віддзеркалюючи в очах малечі щиру радість. Анюті теж дісталася здорова бляшанка східних ласощів. Вона покуштувала і зі словами:

– «Это оставим на вечер, будет всем к чаю,» –  відклала халву на поличку.

Наче факір, Михайло простягнув на долоні Анюті золоті сережки і каблучку з коштовним червоним камінцем у блакитному оксамитовому футлярі. Від несподіванки у неї навіть округлилися очі. Анюта аж сплеснула долонями, які то гарні були прикраси. Михайло коли надягав Анюті на палець каблучку хвилювався, але марно – та прийшлася їй якраз. Промінчик яскравого сонечка з цікавістю зазирнув через плече, і віддзеркалившись від Анюти злотавою блискавкою, вразив Михайла у самісіньке серце.

 – Що ж, чоловіче добрий, тепер начувайся, – неначе промовляли її палаючі очі.

– Ось тільки погодь, випаде слушна годинка і ти дізнаєшся від мене, що таке палке кохання козачки.

Дівчаткам дісталися різнобарвні атласні стрічки на банти і кольорові шпильки та брошки. Важко навіть собі уявити і передати словами, що тут в хаті розпочалося. Жіноче плем’я на випередки крутилося біля єдиного в хаті люстерка, прихиленого до хатньої стіни на сундуку. А Олексій, вмістившись у батька на колінах, милувався фабричним складним ножем із перламутровою колодочкою, мрією усіх його однокашників. Михайло застерігав малого, щоб той ненароком не прищемив собі пальця і не порізався о гостре лезо ножа. У Анютки по щоках потекли зворушливі кришталеві сльозинки. Вона не розуміючи того, що творить підбігла і при дітях палко розцілувала Михайла. Доньки за прикладом матусі підскочили і собі теж віддячувати батька за подарунки. Але тут вже Олексій ревниво став обороняти батька від сестер. Та не зважаючи ні на що, Михайло вільною рукою обхопив їх усіх разом і притис до своїх дужих чоловічих грудей, вбираючи в себе отой незрівняний ні з чим, молочний подих малечі, який запам’ятався йому тоді на все життя. Нарешті і на їхню вулицю прийшло таке довгоочікуване свято. Скажіть мені, на радість Божу, хіба так багато потрібно для отого людського щастя.

Та раптом веселий гамір в хаті обірвав недоречний стукіт у шибку вікна. То прискакав вістовий козак з естафетою, щоб негайно всі разом прибули до станичного отамана на банкет, який той влаштовував на честь повернення унтер офіцера Матвія Парамоновича Булавіна. І головне, щоб не запізнювалися. Іншими словами, гулянка в станиці поступово переходила у другу фазу, як ото буває на весіллях. Отак їм бідолашним не поталанило цього разу побути на одинці у близькому родинному колі. Матвій з Олексієм відразу пішли ладнати тарантас, який порядком застоявся без ужитку в клуні. Ну а дівчата, так ті подоставали з сундука свої найкращі сукні. Як не крути, а це був їх перший вихід на люди, а там дивись і до женишків рукою подати. Сестрички почали вплітати одна одній в коси рідкісні на той час атласні різнобарвні стрічки і робити з них розкішні банти і модні зачіски. Перед Анютою наче обрій розширився і світ прояснів. Вона заходилася теж приміряти золоті сережки.

Невдовзі сяюча, як нова копійка родина Матвія Булавіна, мов на кареті впряженій чудовими кониками, весело понеслася по степовому бездоріжжю підхопив батьківську пісню:

 

Тройка мчится, тройка скачет,

Вьется пыль из под. копыт,

Колокольчик звонко плачет,

То хохочит, то звенит.

 

прибула до станичного отамана, як мовиться у повному складі. Розпашіле чи то від швидкої їзди, чи може з іншої причини обличчя Анюти палало багрянцем та так, що заздрісні станичні молодиці не могли второпати, чого це вона так враз погарнішала. А дехто з жінок навіть потайки погоджувався з думкою на те, що варто іноді і своїх чоловіків відправляти на війну, як ото Анюта свого Матвія. Степан з дружиною і батьками вже були тут. Від їхніх прискіпливих поглядів така переміна в поведінці невісточки і радісні обличчя онучат красномовно свідчили про лад у цій родині. Отож, від багатьох станичників теж не залишилися не поміченими такі зміни на краще у Булавінському козацькому стані. Михайло поклоном привітався з батьками і присутньою тут ріднею та станичниками і отримав схвальний відгук збоку Парамона і матінки Клавдії. Старенька хресно благословила, так би мовити, молодят. Навіть отаман не втримався і собі теж зауважив:

– «А и впрямь, вишь как оно в жизни-то получается? Много ли казаку надо ти? Дома малость побывать, женушку да малых деток побаловать? Вот уже он и готов, хоч сейчас идти в бой. Правду я гутарю станичники!»

– «Ага, щас отак. Прямо и в бой!» – не втрималася, , додати за спиною чоловіка гостра на язичок Анюта. Воно наче і не дуже голосно було промовлено, проте бабоньки усі, як одна, почули І всі розреготалися від нечуваного зухвальства козачки, яка не збиралася вступати отаману свого ненаглядного, ясного сокола. Потім всіх запросили до столу, де серед усякої закуски традиційно лежав засмажений кабанчик.

Так повелося, що раніше дітей у родинах не балували і вони не мали звички сидіти за одним столом із дорослими. Як правило малечі накривали окремо стіл десь там на кухні, а накормивши, випускали на вулицю гратися, щоб не заважати дорослим у вирішенні глобального значення проблем. Тепер для дітей Матвія був зроблений виняток, тому сімейка Булавіних окупувала куток столу. Доньки сиділи біля Анюти, а синок притулився голівкою до Михайла. Потайки на них милувалися Парамон і Клавдія. Десь там глибоко у душі стариків потеплішало від розуміння того, що вони зуміли дати своїм онукам і невісточки родинного щастя. Банти, мов живі квіточки, тріпотіли на головках білявки Ольги і смуглянки Марії, став справжньою прикрасою столу. Анюта і собі начебто ненароком так, раз по разу, поправляла свою зачіску, щоб кумушки могли угледіти її золоті сережки і чарівну каблучку. Хоча на дворі ще не так вже було прохолодно, але бабуся Клавдія не спускала зі своїх плеч синову пухову хустку. Водночас Парамон Булавін, так той надто часто виходив з-за столу палити на веранду де пригощав своїх співрозмовників фабричними цигарками та ще зі свого з чистого срібла портсигара. Степан і собі знайшов забаву, не відставав кепкувати і на вухо нашіптувати Анюті:

– «А ты дурочка боялася. Не признает мол. Вон и так по тебе вижу, как братан признал тебя. Небось, до самого рассвета ворковали».

– «А тебя, што завидки берут? Али как?» – дала йому відсіч Анюта.

 – «Да ты только не кипятись. Это я так, любя, шутя – правда. Просто рад за вас,» – промовив відступаючи Степан. А про себе подумав, що хай йому грець, щоб ще де раз я дозволив собі зачіпати молодиць у подібних сердешних справах.

– «Ты бы лучше за своєю жонкой поглядывал,» – зауважила Анюта.

– «А вот тебе, Степанушка, не кажется, што твоя половиночка уж очень зачастила к дзеркалу поглядывать на бусы, которые, между прочим, ей мой Матвеюшка подарил. А то чаво доброго, смотри как бы твой братец не увел ее у тебя из под носа. У меня, знаєш, на хуторе ей тоже местечко на сеновале найдется. Я не жадная на это добро, могу и подвинуться».

І треба ж було, якраз у цю хвилину Ксенії крутитися у прихожій біля люстерка на стіні. Вона перекладала і так і сяк оте червоне намисто на своїх пышных грудях і як мала дитина милувалася собою. Добре, що Степан вродився веселої вдачі, а то не обійшлося бы без біди. Чоловік ухопився за живіт і розреготався від побаченого, як мала дитина у цирку з мавпочок, що приміряли окуляри. Далі цей штукарь подався до Михайла.

– «Ну как, братан? По Анютке вижу у тебя все благополучно обошлось. Видать, припал ты ей больно к сердцу. Ох и знойные нонче повелись у нас бабоньки, смотри не поджарься. Ты, Матвеюшка, как я погляжу, повлюбляешь в себя половину нашей станицы. Чай и подарков на всех баб не настачиш и конфет пацанам не накупишся. Оно-то конечно, лучше в лавке брать «подушечки» с повидлой. Они – дешевле и вроде как многовато выходит в кульке. А с другой стороны, ежели поглядеть, вот скажем што пошло не так – ну, на пример, побрезгуют мальцы т

воїм гостинцем, то не беда. Добавь к ним дрожжей толику, долей воды и на третий день отменная брага получается. Не веришь? Сам пробовал,» – удавано стурбовано, явно з підкавиркою промовив Степан Булавін.

 

 

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 149 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz