Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь

 

 

ХХІV

Хутір Надія

 

Згідно стародавнього козацького звичаю, Анюта, підвела коней і подала повід Михайлу. Той вправно скочив на свого білогривого красеня Орлика і на ходу підхопив за поперек, начебто ляльку, Анюту та й посадив її у сідло до гнідої Славки. Чи то від несподіванки, чи то від такого зухвальства молодиця не вспіла навіть ойкнути, хіба що тільки спромоглася ухопитися за гриву коня і вставити ноги у стремена. Але куди правити Михайло зрозуміло і сам до пуття не знав, тому передбачливо зробив коло навколо Анюти. А від так, дав волю своєму конику йти поряд з його новою подругою. Прикинувшись захмелілим він не знайшов нічого кращого як заспівати на всю Іванівську:

«Ах ты, душечка, красна девица,

Мы пойдем с тобой, разгуляемся…

 

Эх, пускай на нас люди зарятся:

"Ну и что ж это, что за парочка!

 

То не брат с сестрой, то не муж с женой,

Добрый молодец с красной девицей!”»

 

Коли від їхали подалі від станиці Михайла наче заціпило, навряд чи хто їх тут міг почути чи побачити і Анюта вже речитативом закінчила:

 

«Мы пойдем с тобой в зеленой лужок,

Мы нарвем цветов, мы совьем венок

 

А далі всю дорогу до хутора вони їхали поряд мовчки. Кожен з них думав про своє сокровенне. Анюта ламала голову, як їй далі бути? Куди класти спати цього самозванця? Подружнє ліжко у неї було одне – діти ж спали покотом на печі. От халепа, не класти ж незнайомця, чи може самій десь біля дітей примоститися. Михайло, так той у свою чергу і собі перебирав у голові різні варіанти як і де йому у разі чого бути.

– Може на сіновалу чи ще де переспати, а там нехай якось та буде.

Не знайшовши жодного підходящого рішення, він спересердя пришпорив коня. Хміль чи то від хвилювання, чи може ще від чогось, у цей вечір його не брав, хоча і перехилив оковитої зі своїми друзями дитинства достатньо. Здається ніхто з них тепер не наважиться сказати, що він їх не уважив. Найбільше він переймався, як його сприймуть Матвія діти. А як що піде щось не так, то де йому тоді подітися, щоб перечекати лиху годину? Може взяти та відразу податися на кінний завод, але що скажуть станичники? Балачок тоді не обберешся. Ще чого доброго подумають про невірність Анюти, або про твою чоловічу нездатність до сімейного життя. Куди не кинь, а скрізь виходить клин.

Отак, обмірковуючи кожен своє, вони не вчулися, як невдовзі з пітьми чудової тихої ночі вигулькнув їм назустріч хутір. Проте що це хутір, то Степан у цьому розумінні явно перегнув. Кілька дерев’яних споруд в степу, оточені плетеним з лози тином ото і все, що побачив він. Невеличка білесенька хатка-мазанка, крита очеретом домінувала над усім отим краєвидом. Впритул до неї збоку тулилася стайня для коней, корівник та ще саж для поросят та обабіч сиротливо так стояла банька, ото і весь хутір. Михайло перший зіскочив зі свого коника і підхопив на льоту козачку, яка запручалася у нього в руках. Обережно спустивши на землю свою живу ношу, вершник ловко прив’язав до конов’язі коней. Трошки постоявши, вони прислухалися, а потім по змовницькі разом пішли до хати. Тихесенько прочинив двері в сіни Анюта першою зайшла в середину. В хаті було темно, хоч око виколи. Лампадка під образами тьмяно освітлювала внутрішнє убоге начиння кімнати, що правила і за кухню, і за спальню водночас. Звісно, звідки у вдови з трьома дітьми на руках могли бути достатки. Михайло як годиться тричі перехрестився перш ніж зайти та зробив уклін порогу, печі і іконі. Гість геть не знав не те що де присісти, а навіть де стати. Угледів навпроти печі біля вікна стіл і лаву, він попрямував туди і присів. Хазяйка запалила скалкою взятий з печі вогник і перенесла його до гасової лампи. На печі дружньо посопувала носиками дітвора. Михайло мовчки дістав з кишені пачку з цигарками і запалив. Анюта мотнулася з хати і внесла з комори повний глечик і зі словами:

– «Испейте, Матвей Парамонович, парного молочка!» – поставила його перед ним.

– Скільки ж оце я не те що не куштував, але навіть і не бачив того молока у радянській в’язниці? – Промайнуло у його голові саркастична думка.

Проте, він відсторонив від себе посудину з молоком і подякував за гостинність:

– «Спасибо тебе, хозяюшка.Пусть это будет деткам

– «Не извольте переживать, Матвей Парамонович, хватит на всех,» – і при цьому, між іншим, із підковиркою недвозначно додала:

«Мы же, как вы знаете, не держим в хозяйстве коров, которые меньше ведра за удой дают. Ежели желаете можете сами убедиться

Ото бажаєш переконуватися чи ні, а як в народній пісні співається:

 – Іди! Іди! Приймаченку, та не огинайся…

Тому Михайло не заставив себе довго чекати і теж вийшов за молодицею з хати поратися до худоби. Він розпріг коней і завів їх до стайні. Повісив сідла і збрую. Далі новий господар, дерев’яним ківшиком підсипав у торби з лантуха коням вівса на ніч. Михайло вправно орудував вилами, підкидуючи корові сіна в ясла. Допоки Анюта доїла корівку, він прибирав хлів. Не змовляючись, кожен з них робив свою з дитинства знайому справу. Разом робота спорилася у них в руках. Михайло подав Анюті до погрібця повне цеберко молока. Вправившись разом зі своїм названим чоловіком, жінка повернулася з ним до хати. Навіть якщо хто і спостерігав би за ними десь здаля, то і тоді він нічогісінько такого підозрілого, чи там незвичного такого не угледів би у їх стосунках. Ну пораються люди по хазяйстві і квит.

Далі господиня внесла з сіней до кімнати дерев’яні ночви і рогачем дістала з печі великого казана в якому ще ключем булькала вода. Потім вона налила у ночви трохи окропу і розвела його холодною водою.

– «Может вы, Матвей Парамонович, с дороги желаете помыться? Вот я только сполоснусь малость и вам разведу водицы. Но ежели хотите, то как можете сначала вы помыться, а уж потом я,» – запропонувала Анюта.

Михайлу було байдуже, перший чи другий. Як мовиться, доплигався. Тому він, відмахнувся рукою і лише проказав:

– «Спешить уже більше некуда, успеется с козлами на торг.»

З цими словами він дістав зі своєї торбинки привезене пахуче мило і простягнув його хазяйці. Після приготування до купання гість зібрався вже вийти з хати і перечекати допоки молодиця справиться зі своїм туалетом, коли це Анюта наказала йому лише відвернутися до вікна. По правді кажучи тинятися поночі неприкаяним по двору йому теж не дуже кортіло, та і випадкові люди, що буває ну як на зло трапляються в таку лиху годину як на замовлення. Можуть ще, чого доброго, подумати на якусь дурницю. Тому Михайлу нічого не залишалося, як усістися зручніше біля вікна і вдивлятися у нічну пітьму. Окутий темрявою хутір сиротливо дивився на всі боки серед степу широкого, як то на Вкраїні милій. Покосившись на один бік, саж і тин з вуликами відверто вказували на відсутність чоловічої руки у цьому нескладному господарстві. Тільки рублений колодязь зі своїм нерозлучним дерев’яним товаришем журавлем-чорногузом, стояли на варті хутора. Йому чомусь пригадалися рядки зі стародавньої народної пісні, яку полюбляв співати ще його батько:

 

Тут місяць жовтий, одним оком,

Неначе в вікна зазирав.

А зорі блимали на небі,

Туман ген яром прямував.

 

Та ніч підступно зіграла жарт над вродливою жінкою. Отже, не підозрюючи каверзи з будь якого боку, знявши з себе верхні і нижні юбки та сорочку Анюта почала хлюпатися у воді, немов русалка в озері У шибку вікна, як у люстерко Михайлу було видно не стільки те, що знаходилося на подвір’ї садиби, як усе те, що віддзеркалювалося у нього за спиною. У відблиску вогняного язика гасової лампи і жевріючого полум’я від череня печі самозванець угледів роздягнуту, як мати родила чудової статури молодицю. А ні вліво, чи там вправо, відвернутися він зрозуміло не смів, бо йому це робити суворо заборонила сама господиня. Через те, хоч-не-хоч, а чоловік мусив милуватися гарною фігурою жінки. Зрозуміло, що закрити очі він природно не здогадався, чи то навмисно не забажав, щоб бува не пропустити, як той театрал якоїсь там дії спектаклю. Йому уява малювала, що то перед ним поставала постать його дружини Даші. Тому він мовчки тішився, мов дурник у кіно, як та красуня мила свої рученята і ніжки, як гладила ніжно шию і проводила мильцем по своїх пухленьких грудочках. Мабуть, уловивши отим своїм четвертим жіночим відчуттям, на собі прискіпливий сторонній погляд Анюта вмить схопилася і як слід ще не утершись вишитим рушником, прожогом кинулася зодягати на себе полотняну сорочку. Краще б вона цього не робила. Прилипла до мокрого тіла її ночнушка враз перетворилася у прозору тканину, що підступно видавала усі її жіночі принади. Анюта від досади, що має ще один клопіт, аж сплеснула рученятами. Михайло ледь посміхнувся у її бік :

– Могла би і зовсім не зодягатися.

Неначе читаючи на відстані його думки, Анюта красномовно поглянула у його бік своїми голубими оченятами і повів ними у його бік, багатозначно відповіла:

– «Ага! Сейчас, разогналась. Не дождешься

Проте, не зважаючи на те лихо, вона відірвав від грудей і стегон прилиплу сорочку, злила купіль і знову розвела воду тільки тепер вже для Михайла. І з кепкуванням додала:

– «Смотрите, Матвей-батюшка, не ошпартесь!...»

Коли Анюта за звичкою зібралася вже винести з хати купіль, Михайло став їй на перешкоді і з докором:

– «И куда же это ты, как хлющ мокрая, собралась на ночь глядя? Заболеешь, не доведи Господи, и что тогда по твоєму я буду делать с вами всеми? Оно хоть и весна, я понимаю, но ночи согласись покуда с заморозками,» – із цими словами він забрав у неї відра.

При цьому, неначе виправдовуючись, Михайло запитав:

– «Куда же вылить-то? – На що отримав начебто байдужу відповідь:

– « Да куда душечка ваша пожелает. Кабы только не под ноги скотине аль людям. Чтобы не топтались по моей душечке

Анюта, як і багато хто з жінок вірила у забобони і такі прикмети.

Коли за Михайлом із брязкотом зачинилися вхідні двері, Анюта користуючись його відсутністю, швиденько зняла з себе мокру спідню сорочку і повісила її сушитися на мотузці біля печі. Не гаючи марно часу, вона розібрала цілу піраміду отих пухових подушок і подушечок на ліжку і зняв марселеве покривало, закотила ватяну ковдру. Заправлена у підодіяльник з квітастої китайки ватяна ковдра звідти визирала голубим чотирьохкутним віконцем, обшитим білим мереживом. А оскільки іншої білизни, щоб переодягтися молодиця не мала, то не чекаючи на прихід отого осоружного їй Матвія, блимнувши своїми білосніжними сідницями у півтемряві хати, пірнула, мов шуліка, під ковдру. Анюта забилася подалі від краю ліжка і замоталась там, як шовкова гусінь до кокону. Тільки вона встигла все переробити, як до хати повернувся нічого не підозрюючи Михайло. Він поглянув у бік ліжка де манірно, відвернувшись обличчям до стінки, Анюта удавала з себе сплячої. Михайло сприйняв це як годиться, бо на селах лягали рано спати, щоб вдосвіта разом з півнями вставати. А утім, він себе ніколи не відносив до жайворонків, бо був по натурі совою.

Тому, полишений на самоті, самозванець повільно роздягнувся і вступив у теплу воду. Давненько вчорашньому в’язню не доводилося отак приємно помитися у тепленькій, та ще джерельній водиці. Бувало в дитинстві матуся поставить на два табурета ночви поближче до розпашілої печі і накупуєшся, аж до поки ненька не гукала, щоб вилазив, бо начебто туриця скоро виросте. Що воно таке ота туриця він і досі до пуття не знав, але тоді лякливо вилазив з ночов. Посміхаючись своїм спогадам з такого далекого дитинства Михайло не поспішаючи старанно вимилював змилок, що пахкотів на всю хату конвалією. Він все бавився водою, як немовля, не наважуючись піднятися. Скільки він блаженно бовтався не відомо, але всьому буває край. Нарешті, Михайло встав. По його худорлявому жилавому торсу змійкою стікала вода. Йому здалося, що за ним теж хтось уважно спостерігає. Проте, озирнувшись на ліжко окрім чорного стіжка з волосся на подушці у кутку він нічогісінько не угледів.

– Треба вилазити з купилі, а то чого доброго і справді щось візьме та й виросте у нього, тоді як?

Посміхнувшись своїм милим спогадам, Михайло обережно ступив з ночов на домоткану підстилку. Поряд на ослінчику лежав завбачливо покладений хазяйкою чистий рушник і білесенька спідня білизна пошита з тонкотканого льняного полотна.

– Мабуть, залишилася від колишнього її чоловіка, – здогадався Михайло.

Він приміряв підштаники Матвія і сам собі усміхнувся.

– Бач, як я із них виріс, що ледве-ледве  на ґудзика застьобується у пояску.

Спідня сорочка була Матвію теж за вузькою і стинала груди, та так що не вдихнути тобі, а ні видохнути. Отож, опісля довелося її облишити. А утім, як мовиться, дарованому коню у зуби не зазирають. Михайло виніс з хати після себе воду і поставив у сінях в куток дерев’яні ночви сохнути та й зібрався вже прилягти на лаві. Проте, на справді Анюта не спала. Неначе спиною вона читала наперед його думки, тому не обертаючись промовила:

– «Вы, Матвей Парамонич, выкиньте даже из головы свои намерения. Будете спать на постели. Чево доброво, утром детвора встанет в школу идтить, а ионный отец не на кровате спит. Да и своих дорогих кумовей я не один годок уже знаю. Вот сами увидите, ни свет, ни заря явятся опохмеляться и што они тогда удумают.»

І неначе сама до себе розмовляючи, Анюта продовжила свою невеселу думку відповіддю:

– «Фронтовик лежит, понимеш, на лавке под образами, как безвременно преставившийся. Да еще после проведенной ночи со своїй долгожданной и законной супругой. И что тогда я, по вашей милости, должна им пояснить. Что мол вы, Матвей-батюшка, возвернулися к нам контуженым навеки, или ах извините, я обозналась и в свой дом пустила незнакомого мне мужика. И кем же тогда прикажете у ейных глазах буду я выглядеть? А у меня же растут девочки. Кто же тогда, скажите мне на милость ради, возьмет их замуж. Да я чтобы дурной славы не пошло готова хоть с бревном рядом лежать. Больно вы мне нужны».

І тут Анюта дала волю своїм вдовиним гірким сльозам. В них було усе і жіночий смуток від відкритої за святковим столом жорстокої правди, про загибель її чоловіка, і приречене на все життя жіночої долі солдатської вдови. Михайло це добре розумів, як і те що один необережний крок і його можуть викрити свої станичники, як царя самозванця у свій час. Він сидів мовчки біля вікна і палив одну за одною цигарку не знаючи, як йому далі бути.

 

 

ХХV

Притча

 

Чомусь Солов’яненку прийшла на згадку біблейська притча про монаха, якого до хати заманила лукава вдова:

Коли та молодиця підперла кілком вхідні двері, то запропонувала ченцю в чорній сутані согрішити з нею або випити кухлик вина, чи зарізати стару козу. Отож, лишень при такій умові вона погоджувалася його відпустити на всі чотири сторони.

– А якщо ні! – проказала молодиця.

– То протримаю тебе, чоловіче святий, до завтра. А вранці, коли сполохані сусіди побачать, що я не виходжу з хати і не вештаюся по двору, то вони самі знімуть двері з петель. Ось тоді, ти їм усе, як на духу і поясниш. Що ти безгрішна людина, і що у нас із тобою вночі нічогісінько не було окрім балачок на духовні теми.

 Та попри всі оті загрози, монах виявився стійким праведником і навідріз відмовлявся від спокус, бо то що йому пропонувала жінка було для нього «wszystko jedno grzech», – однаковим гріхопадінням. Але треба визнати і те, що іншого виходу у того не було, як у скорпіона загнаного в глухий кут. Тому глибоко віруючий і вибрав, як йому тоді здавалося, найменше зло – випити трохи вина. Та коли від кухля єлейного напою хміль вдарила у голову, то цей непорочний месія зарізав козу і переспав з молодою вдовою.

Оскільки Михайла ніхто на хутір не заманював і перед ним стояв не кухоль з добрим вином, то він дозволив собі спокійнісінько випити молока. Осушив того глечика, і утершись рукавом сорочки, чоловік навіть усміхнувся своїм невеселим думкам, а проте, що ж ото далі робити не мав і гадки. Тим часом через димар тепло поступово вивітрювалося з хати. Треба зазначити, що раніше люди щоб не угоріти від чадного газу, змушені були закривати отвір печі лишень металевою заслонкою. А втім в кімнаті де далі ставало все прохолодніше. Коли другі півні заспівали, зморений дорогою і усім отим пережитим нещастям, що звалилося на його голову та передуманим за останні роки ув’язнення, Солов’яненко махнув на все те рукою і без усякої там якоїсь задньої думки вирішив трохи перепочити. Отож, погасивши гасову лампу, Михайло ліг скраєчку на чуже подружнє ліжко і заклав руки за голову. Та маючи певні застереження від господині, він не наважився на більше, окрім того, що дозволив собі трохи подрімати.

– Думи мої, думи мої де ж мені вас діти, – пригадалися йому оті Шевченківські рядки.

Недаремно у народі мовиться, що ранок завжди мудріший за вечір. Так воно і сталося. Піч вже давно не тільки затухла але і захолонула. Невдовзі прохолода примусила самозванця, та ще без спідньої сорочки, залізти і собі під ватяну ковдру. Він втупився очима у білу стелю з дерев’яним сволоком де блимали загадкові відблиски язичків вогника від лампадки з під образів. Розкидане по подушках жіноче волосся, неначе букет різнотрав’я, нагадало йому оту безхмарну юність, нічне і сінокіс. Треба зазначити, що здавна люди додавали у свою купіль різні настої польових квітів і трав. Тому п’янкий подих чебрецю, ромашки і м’яти від волосся Анюти одурманив Михайла і він поступово почав марити. Йому враз забажалося піддатися на природний поклик і ухопити руками отой букет лугових пахощів і зануритися як можна далі з головою у цю множину різнотрав’я. В якомусь напівсвідомому стані Михайло, мов заворожений, повернувся за покликом степу, як той флюгер у бік вітру. Проте, відразу обпікся, відчувши своїми грудьми жар жіночого оголеного тіла. Анюта від того дотику і собі ойкнув, мов ошпарена, відсахнулася від нього до стіни. Не вірячи собі, Михайло мимоволі провів долонею від її плеча до стегон і раптом йому дійшло – та вона ж зовсім гола. Відразу пригадалася мокра жіноча сорочка повішана біля плити на вході до хати, на яку повернувшись з пустими відрами з двору він не звернув жодної уваги. Нарешті Михайло усвідомив, що колись його згубить ота невиправдана нічим неуважність. Ураган, що звичайно виникає при зіткненні двох представників холодних і гарячих мас не забарився. Безсоння ніч і хміль кохання враз пробудили взаємний шквал почуттів. Не змовляючись вони кинулися назустріч один до одного, як дощ на полум’я. Клубок наболілого вдовиного самітництва і багаторічного страждання в’язня прожогом подалися назустріч райським бажанням спокус. Одним лише порухом ніжки по тулубу Анюта вмить позбавила Михайла переваг у цнотливості, а потім ніжкою пірнула під Михайла. Немов спійманий у капкані звір, той був затиснений лещатами і притиснений до жагучої жіночої плоті. Медовий поцілунок і поклик природи зробили їх байдужими до усього навколишнього світу. Стріла безсоромного Амура вразила Анюту. Голови у них пішли обертом і коханці вже не розуміли, що відбувалося навколо, бо в ту мить їм було на все оте байдуже Вони були призначені одне для одного. Неначе казковий джин, що вирвався нарешті з пляшки на волю, у цьому забутому в степу куточку землі, вдарив фонтан почуттів. У п’янкому тумані кохання грішники плили і пірнали у глибочину своїх неперевершених почуттів не розуміючи де ж насправді оті блаженні небеса. Вони кохалися до забуття, до божевілля, до нестями. Віддав все до останньої краплиночки, мов висмоктаний цитрин, Михайло відкинувся на подушки в палких обіймах Анюти. У нього на грудях вона раз по разу стріпувалася усім своїм тілом, немов голубка в сільцях, не в змозі стримати пробуджені приспані присмаки почуттів. Виснажені коханці незчулися як і поснули отим єдиним найщасливішим сном. Всемогутньою силою тяжіння лукава доля скувала ці одинокі серця в оте єство ім’ям якого і став малий Михасик.

На ранок, проснувшись, малеча побачила у своїй хаті незнайомця. Анюта враз зіскочила з ліжка і приклала палець до своїх губ. Тим самим попереджаючи дітей, щоб ті вели себе тихо. Про який такий, ще скажіть мені на милість Божу, сніданок могла бути тут мова у той чудовий ранок, коли віднайшовся татко. Допиваючи на ходу із своїх кухликів молочко та заїдаючи куснем паляниці, вони жадібно впивалися своїми оченятками на ніколи не баченого ними батька. Матуся, прочинив вхідні двері, легенько піддав долонею ззаду неслухняних своїх розбишак, нарешті відправила їх до школи. Мов гороб’ята, що випурхнули з родинного кубельця, вони побігли розносити по всьому степу сенсаційну новину. Для дітей Матвія, то була справжнісінька радість.

– «Батяня вернулся с войны!» – волали вони на всі боки.

До цього їм не давали проходу шкільні задираки. Над ними весь час кепкували, кому тільки не ліньки було. А ще їх дошкульно доймали однолітки обзиваючи – байстрюками. Безбатченкам звісно чекати захисту було не від кого. А зараз, то вже інша справа. Ну начувайтеся запеклі кривдники, сьогодні всі ви отримаєте на горіхи. Будуть вам непереливки від дітей Матвія, за всі завдані кривди.

Від запаху вареничків з сиром Михайло прокинувся і солодко потягнувся. За вікнами вже стояв погожий ранок і зграйка домашньої птиці діловито кудахкала вже по підвіконням. Здавалося, що то був лишень сон і вся та нічна пригода – плід його нездійсненних мрій. Тому аж ніяк не бажалося просинатися і повертатися у те сірі реалії сьогодення. Анюта це помітила і підлетіла до нього горлицею і ніжно поцілувала своїми малиновими устами прямісінько в очі.

– Невже то було наяву? – промайнуло у нього в голові.

У Михайла знову неначе виросли крила і він ухопив Анюту в свої дужі чоловічі обійми і теж щиро розцілував її в таке любе і жадане личко.

– «А поймалась Жар-птичка! Теперь от меня никуда не улетишь!» – жартував Михайло.

Та Анюта особливо і не збиралася кудись відлітати чи навіть пручатися. На всі боки по хаті полетіли зайві подушки і подушечки, покривало й простирадла. Немов у ошпарених скрізь по хаті полетів їх одяг. Благо, що вже не було вдома дітей. Неначе спраглий подорожній, що жадібно припав до чарівного ключа Михайло обціловував кохану з ніг, аж до самої голови. Вони все упивалися, не напиваючись отієї життєдайної вологи. Переможний крик здобутого задоволення вирвавшись з щасливих грудей наповняв сенсом життя усього живого і ненародженого. Скільки так тривало, важко сказати, але Анюта враз покірно обм’якла на грудях у Михайла. Лишень зрідка у неї на хвилі неочікуваних, але пробуджених коханням почуттів, здригалась плоть від запаморочливих і навіки забутих подружніх стосунків.

– «Мне никогда так славно не было», – прошепотіла Анюта ніжно йому на вухо.

Вдень освітлена сонцем кімната вже здавалася Михайлу не аби якими хоромами. Споконвік повелося, що із милою і в курені рай.

– Отак би лежав і не рухався, щоб не сполохати оту щасливу мить – думав він.

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 159 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz