Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь

 

 

 

 

ХХІІІ

Анюта

 

Блимнувши своїми чорними віями і великими блакитними оченятами на Михайла козачка, ввічливо так привітавшись із незнайомцем, і обдавши вітерцем свого розкішного подолу буревієм, проскочила мимо нього до хати. У ній було щось таке задиристе і трохи із рідні безмежних степових просторів, я би сказав гордовито зверхнє, гідне хіба що поведінці богині полювання Діани. Тому порівняно із станичними безталанними кокетками – вона програвала. Спочатку, ця місцева амазонка не справила на нього жодного враження. Наш новоспечений дончак навіть вусом не повів у її бік, як йому тоді здалося на перший погляд, непоказної козачки. Воно і не дивно, бо Солов’яненко ловеласом ніколи не славився. Тож не мав моди, щоб заглядатися на незнайомих йому молодиць. А, проте, чим нечистий не шуткує, коли праведник дрімає. Та чи мало, врешті-решт, молодиць і дівчат тут підозріло так дефілюють повз нього: туди-сюди. При цьому вони підкреслено ввічливо віталися з чорнявим незнайомцем. А декотрі з них так ті чомусь надто допитливо оцінюючи зиркали на нього зверху до низу, мов на експонат. Отак, прицінившись, вони по змовницькі прижмурювали отими своїми оченятами, в яких може втопитися відразу не один козак. Тільки оце за останні десять хвилин, повз Михайла, мабуть десь з дюжину отаких дівчат і молодиць пробігло. Так співпало, що саме у цю годину всі сусіди жіночої статі повадилося до хати Булавіних, неначе у крамницю. І що цікаво, так це те, що у всіх господарок одночасно дома усю сіль, наче корова злизала.

На появу Анюти ніхто не розраховував. Це трапилося, як сніг на голову. Зрозуміло, що виникла німа сцена. Не зважаючи на тотальний параліч, з самісінького порога Анюта почала оченятами шукати свого ріднесенького Матвія, і не знайшовши того, перевела свій запитливий погляд на остовпілого від несподіванки дівера. Вона вже розкрила свого червоного, мов мак ротика, готова щось сказати чи запитати, але Степан її випередив.

– «А я, понимаешь, вот только што собирался за тобой послать гонца, а ты уж тут как тут, словно гедзь из табакерки.»

По виразу його обличчя Анюта відразу зрозуміла, що тут щось не так. Степан очима показав їй на двері до сусідньої кімнати. Коли вони увійшли туди – він відразу зачинив за собою вхідні двері. Звісно, що і там Анюта теж не виявила свого судженого.

– «Где Матвей?» – наскочила вона на нього шулікою.

– «Ты только что мимо него прошла,» – нарешті оговтавшись незворушно відповів Степан.

– «Неправда твоя! Там чужой какой-то стоял! Не Матвей! Что ты дурочку из меня делаешь випалила Анюта.

– «Ах так!» – Степан з присутньою козакам гарячковістю рвонув зі стіни підвішену на килимі козацьку шаблю зі срібним ефесом інкрустовану дорогоцінними камінцями.

– «Отец и мать яво признали! Брат признал! Все станичники признали! Одна, видишь ли, яво родная жонка не желает признавать? Ты пошто славу про нас хочешь миром пустить. Да я тебя за енто тут, на этом же месте сам порешу. И не посмотрю, что ты мать детей моего брата. Тебе Анюта прекрасно известны наши обычаи. Вот и веди себя, как подобает казачке при встречи с мужем и не вздумай бросить хоть малейшую тень сомнения на наш род!»

Трохи охолонув він додав:

– «Анюта, запомни, Матвей был в бою сильно кантуженым и потерял память. Он ничего не может вспомнить, что было с ним ранее. Если б я не поехал в Одессу за лошадьми для нашого завода і случайно не встретил ево, то навряд ли Матвей узнал бы о том, что он родом-то с Дона. Да я и сам, по правде говоря, его сначала только по отцовскому крестику на груди и признал. Понятно, што Матвей сильно изменился. Сколько ж то почитай от толь минуло годков. Где-то так более десятка и наберется. Он столько, скажу тебе, пережил и нахлебался горя, что на таких как мы с тобой – хватило бы на тисячу лет. Так и не дивно, што ты яво сразу и не признала, а он тебя. Поверь мне, такое иногда бывает. Попомнишь мое слово, пройдет некоторое время, и он всех вспомнит и тебя, и детей. Только ты Анюта не торопи события, как у нас в таких случаях говорят, не запрягай телегу впереди лошади

Далі він вийшов із кімнати і звертаючись, начебто до присутніх родичів і сусідів запитав:

– «А кто видел, где енто снова запропастился наш дорогой Матвей Парамонович? Тут, понимаешь, яво жонка заждалася, а он непонятно где прохлаждается. Может быть, какая-никакая козачка яво ужо и увела.»

З цими словами Степан демонстративно вийшов шукати Матвія, якій, по правді кажучи, нікуди і не збирався забаритися. Далі він мовчки взяв Михайла під лікоть і завів до кімнати де чекала на них Анюта. Степан відразу причинив за собою двері від допитливих очей кумушек - сударушек і представив:

– «Матвей – это твоя Анюта, которая ждала тебя и сама воспитала ваших детей! Ну вы тут, как голубки поворкуйте, а я тем временем велю никого к вам не пущать

Із цими словами Степан, як шкідливий кіт, вислизнув за двері. Йому потрібно було ще дати вказівку стосовно оковитої і домашнього вина для запрошених на гулянку станичників, влаштовану по причині повернення брата. Анюта раптом не втрималася і як справжня казачка задиристо так запитала:

– «А как же прикажешь величать то тебя, служивый

– «Люди вроде как Матвеем кличут,» – не моргнувши оком, відповів Михайло.

Жінка похитала головою:

– «Ну што ж, Матвей, так Матвей, хорошо што не горшком назвали, а то чаво доброго і в печь неровен час посадить могут

– «Твоя правда. Что-что, а уж садить это у нас научились,» – посміхнувшись своїм потаємним думкам, відказав Михайло.

– «А меня то ты небось не помнишь?» – допитувалася невгамовна Анюта.

– «Да помилуй, откуда? Конечно нет! Вижу в первый раз. Хотя, точнее будет сказано, во второй. Вроде как на приступках только што здравствовались, когда мимо пробегала, как впрочем и многие дівчата до тебя. Я то грешным делом подумал, что ты тоже небось за солью к нам в дом пожаловала. А оно виш как получается.» – Він так і не доказав до кінця, що ж воно на справді виходить, коли чоловік та дружина не впізнають один одного.

– «Ну и за это спасибо., не знаю как точно теперь вас и величать, Матвей Парамонович, Похвально што хотя бы не врете. Да только запомните, это мы с вами так на людях должны корчить из себя мужа и жену. А на более, ты залетный, не рассчитывай. Понял

– «Куда уж! Больно мне нужно, чтобы я к тебе клинья подбивал

А про себе подумав і трохи у голос не ляпнув:

– Ти ба, коза хуторська? Ще тут буде мені вибрики корчити?

И тут Михайло зрозумів, що без малого не перегнув палку. Та вчасно прикусив собі язика. А тут якраз у розмову втрутилася Ксюша, бо гострі на язички ці агресивно налаштовані один проти одного задерикуваті конспіратори могли все зіпсувати на корню. Неначе ота зозуля, влетіла вона в кімнату і підхопив їх та закружляв навколо себе, взяла і легенько так підштовхнула в спини обох до вхідних дверей зі словами:

– «Еще голубки успеете дома поворковать, а в горнице вас уже гости заждалися.»

Коли всі сіли до столу, голова родини встав, і перехрестившись тричі на образа, запропонував усім присутнім підняти чарку за благополучне повернення їхнього сина Матвія з війни. Коли Михайло і собі взяв чарку, то на його пальці Анюта відразу помітила золоту обручку точнісінько таку, як і у неї. Звідки вона у того небораки? Чи може це збіг якихось обставин? Анюта чудово розуміла, що це не той випадок, щоб за святковим столом при сторонніх людях з’ясовувати істину. Проте, чокнувшись з Михайлом чарками знітилася, бо обручки при наближенні одне до одного виявилися одного фасону і судячи з кольору золота однієї проби. Від Солов’яненка і багатьох інших отих підколодних благодійників не міг залишитися непоміченим тужливий погляд молодиці, як у того підраненого птаха. Тут вчасно прийшов на виручку Степан. Тому цей, від природи, дотепник використав несподівану паузу на свою користь. Він не мешкаючи пустив у хід отой безвідмовний у таких випадках стародавній звичай. Отож, начебто не сіло не впало, пролунало його закличне:

– «Горько! Горько!» – залюбки підхоплене многоголосою жіночою статтю оте цнотливе бажання, що за звичай стосувалося виключно молодят на весіллі. Таке домагання громади враз переросло у наказ. Треба лишень не забувати, що у нас так повелося, там де п’ють там і – весілля. Вимога застілля ставала обов’язковим до виконання будь-кому, тому Михайло і Анюта мусили встати і вперше в житті, та ще привселюдно, поцілуватися. Проте це було якось зроблено досить незграбно і застілля змусило їх повторити поцілунок «на біс», тільки вже з докладанням належної у таких випадках пристрастю і присмаком. Слід не забувати, що подібна процедура відбувається із відліком часу – один, два… десять… двадцать…, а коли і «тридцять». Нарешті ухопивши повітря, мов врятована утоплениця, Анюта інстинктивно облизнула губи, і ледь перевівши, подих плюхнулася на стілець. При цьому вона тихо промовила:

– «Ничего себе. Ну ты и даешь. Я што-то не припоминаю, что бы мы с тобою когда-нибудь так сладко целовались в ранней молодости

Михайло ніколи не ліз у таких випадках до кишені за словом, тому миттєво відреагував:

– «Видно тогда у нас с тобой за детками і хазяйством времени не хватало на поцелуи», – чоловіки розреготалися від дотепного спростування звинувачення.

Степан, пам’ятаючи, як гарно виводив пісні у вагоні Михайло, щоб перевести тему на інший лад запропонував гостям попрости брата щось заспівати:

– «Ну енту, твою любимую, Матвеюшка, песню,» – і уловивши спантеличений вираз на обличчі Михайла, невпевнено так додав:

– «Не забыл небось, братишка, про ямщика.»

Тут вже у Михайла наче від серця відлягло. Це вже інший коленкор. Виручило те, що він був із співучого роду і тому йому не вперше було виконувати саме цю пісню. Проте, з іншого боку у самозванця став ком у горлі від однієї тільки думки, що у станичників, звично, залишалися ще деякі спогади про тембр і тональність голосу та особливі вади при виконанні пісні. Тому Михайло затушувався.

– «Просим вас, Матвей Парамонович! Просим!» – раптом підступно так підпряглася до всіх бажаючих ще і Анюта.

Вона потайки ще сподівалася на те, що у такий спосіб, начебто від неї не залежних причин, викриє самозванця і позбудеться. Та ба. Витримавши трохи паузу, як годиться у таких випадках артисту, Солов’яненко, будь-що-будь, несподівано для присутніх станичників зично так заспівав,. отим своїм неповторним тенором, та так що аж шибки у вікнах задріботіли. Заворожуючи всіх і вся навколо полилася стародавня пісня:

 

«Степь, да степь кругом.

Путь далек лежит,

В той степи глухой

Умирал ямщик…»

 

«И, набравшись сил,

Чуя смертный час,

Он товарищу

Отдавал наказ:

 

Вже через якусь мить над Доном-Батечком чинно попливла ця народна пісня:

 

«Ты, товарищ мой,

Не попомни зла,

Здесь, в степи глухой,

Схорони меня!

 

Ты лошадушек

Сведи к батюшке,

Передай поклон

Родной матушке.

 

А жене скажи,

Слово прощальное.

Передай кольцо

Обручальное ».

 

При цих словах відбулося, щось неочікуване і незрозуміле для присутніх; Клавдія залилася невтримними материнськими слізьми, а Михайло при цьому зняв із свого пальця обручку і подав її на долоні Анюті. Запала мертва тиша. Проте її враз розірвала невблаганна співуча гірка правда життя, через слова якої Михайло розкривав вдові усю, яку не є, гірку правду:

 

« Да скажи ты ей –

Пусть не печалится,

Пусть с другим она

Обвенчается”.

 

Про меня скажи,

Что в степи замерз

А любовь ее

Я с собой унес

 

Всі погляди зійшлися на Анюті. Вона серцем враз гостро відчула тяжку втрату свого чоловіка, і оговтавшись все ж таки знайшла у собі силу, щоб і собі не зірватися на плач. Очі Михайла, наче промовляли – ти сама бажала почути оту єдино правильну невтішну відповідь, що буравила весь час твою свідомість. Анюта прикусила до крові губу, щоб не крикнути підстреленою чайкою. Ось звідки виявляється у незнайомця обручка Матвія. Справившись зі своїми почуттями козачка не розгубилася, і взявши за руку Михайла, сама, ще не розуміючи навіщо, наділа йому обручку на безіменний палець, як то робиться у церкві під час вінчання. Уся рідня і мабуть станичники з полегшенням зітхнули. Бач не тільки Дон, але і Анюта не наважилася видати втікача.

Всі чудово розуміли, що щось тут не так. Але у цей вечір Дон нічого не бажав а ні чути, а ні знати. Головне у застільній справі так це те, щоб ніщо не заважало випити зайву чарку. Та щоб думка була одна, хильнути до самісінького дна. Тому усе козацтво із великим задоволенням грало, більше за все, у піддавки. Хіба що тільки один названий брат Степан, так той відверто збиткував над Михайлом. Він постійно шепотів тому на вухо усякі підначки на кшталт:

– «Коль назвался груздем так полезай в кузовок! А то чаво доброго люди могут подумать, что их дурачат

А тут, як мовиться у нас скрізь:

– «После первой и второй промежуток небольшой

Другу склянку підняв станичний отаман, колишній штаб-офіцер лейб-гвардії козачого полку Данило Краснощоков, і запропонувавши випити за батьків, що дали Дону такого козарлюгу, який у вогні не горить і у воді не тоне.

Дон гуляв на всю широчінь своєї щирої козацької душі. Гармоніст заливисто наярював на тульчанці з дзвіночками, а йому вторили бубоном та скиглячи від пуза скрипкою місцеві музики. Станиця гула, мов збуджений вулик. І що дивно, ті хто спочатку в Михайлові не признавав Матвія після п’ятої чарки вже готові були хоч на Євангелії поклястися, що з дитинства товаришували з ним і що вони разом пасли коней у нічному. А кумасі так ті навіть помічали деякі вікові покращення у статурі Матвія Парамонича. Отож як тут не кажіть, козак прийшов із війни, а це вже вважай святий звичай у станичників.

Третю чарку, як водиться підняв найповажніший козак Павло Громихайло, кавалер усіх чотирьох Георгіївських хрестів. Він запропонував присутнім перехилити чарку:

– «За верную подругу жизни козачку Анюту!»

Степан знову не втримався і наново почав вередувати і вимагати посолодити, бо йому, бачте, чомусь від горілки раптом стало у роті гірко.

– «Горько! Горько!» – і собі навіщось, покуштувавши оковиту, заволали інші подібні дегустатори.

Хоч-не-хоч, а знову Анюті довелося вставати і цілуватися з Михайлом, правда вже не з таким, як ото з першої спроби здалося  осоружним козаком.

– «Так, чего доброго, эти пьяные головы ненароком могут и меня после десятой стопки обвенчать с этим, уж не знаю как и величать, незнакомцем,» – піймала себе на думці Анюта.

А Степан, вражий сину, те і робив, що постійно підморгував Анюті і підштовхував у бік Михайла. Далі сусіди і друзі дитинства Матвія випили за возз’єднання козацької сім’ї. А ще перехилили не одну чарку за його дітей і як водиться в таких випадках за оте, святе за майбутнє поповнення козацького роду. Анюта від сорому враз зачервоніла, наче мальва, ладна провалитися крізь землю, але мужньо перетерпіла й оті похітливі зауваження кумушок. І вже не зрозуміло, що то було чи зустріч рідні з блудним сином, чи весілля. Більшість гостей перепилися та так, що вже і самі не пам’ятали за кого вони пили, а за кого забули. Вечірка затягнулася аж до пізньої ніченьки і вже комусь станичники впоралися на вулиці пустити червону юшку з носа за неповагу до вищого по рангу. Треба розуміти, що без цієї невід’ємної, на перший погляд, жорстокої процедури у козаків не обходилася жодна гулянка. Проте на наступний день вчорашні непримиренні вороги, обнявшись традиційно знову пили, тільки вже мирову. Далеко за північ козачки підхопивши своїх ледь тепленьких, але вкрай некерованих чоловіків, та й повели їх майже на бровах по своїх домівках. Ще довго чутно було то там, то сям на околицях станиці, оте до щему серця знайоме:

– «Ой ты Галю, Галю молодая!...»

Анюта з іронією в голосі задиристо підспівала:

– «Подманули Галю забрали з собою!»

За Михайлом не заржавіло, тому він не забарився і в тон їй додав :

– «Без меня, меня женили.» – І відразу отримав від Степана уїдливе зауваження:

– «Ой, да разнесчастный ты наш Матвеюшка! Та про меня пущай так хоч каждый день свадьбитца!»

І не вчувся, як отримав доброго ляпасу по потилиці від своєї смирної, на перший погляд, коханої дружини Ксенії. Коли останні гості вже пішли, то до Михайла підсів Степан:

– «Прости, Свиридович, может, што и не так, да вот только по другому никак нельзя было тебе объявится у нас в станице. Сам понимаешь, иногда среди козаков нет, да и проявится свой Будьонушка. Однако, ты должон знать, что у тебя окромя  любимой жонки и прекрасной детворы, ещо еся свой хуторок в степи. Мы с Анютой тут уже обо всем обгутарили. Она тебя и проведет восвояси, а то неровен час сам заблудишься где. Да не в ту постельку угодишь

Степан постійно збиткував над названим своїм братом, якому явно було непереливки. А утім, він і сам був радий тому, що як не крути а їх тепер у роду знову двоє. Звісно гонористий Михайло все ніяк не міг угамуватися від отих його дошкульних дотеп, проте де в чому той таки мав рацію:

– «На людской роток не накинешь платок. Скажут мол, хозяин прибыл чай с войны, а до своей избы не кажет ноги,» – констатував Степан.

Михайло і сам розумів, що як би він не віддаляв оту небажану мить, відбуття на родовий хутір, але пора було і честь знати. Отож, хоч не хоч, а довелося йому, зрозуміло заради конспірації, відправлятися начебто до себе в маєток.

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 171 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz