Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь

 


ХХІ

Чорні дияволи

 

За Чугуєвом залізничні вагони з кіньми загнали на запасну колію. Козаки по дощаним помостам вивели своїх застоялих скакунів попастися на луг. Усім дончакам було дано пояснення, що знайшовся Степана Булавіна брат Матвій, що втік із більшовицької неволі:

– Про то стороннім, ні пари з вуст! – Наказав всім сотник Безпалий.

І це було зроблено вчасно, бо почалися обшуки на всіх потягах, що проходили в ту добу через залізничну станцію Галещина. Не забарилися з’явитися і сюди, в глухий кут залізниці Харків-Одеса, чекісти. Вдягнуті у шкірянки чорного кольору, перепоясані кулеметними стрічками і портупеями з маузерами у дерев’яних кобурах на боку, і обвішані гранатами, вони виправдовували своє надане народом прізвисько «чорних дияволів більшовиків». Хвацькі підрулив на своїм замурзаним від пилюги і кіптяви кабріолеті «Rolls-Rоys», ця купка чекістів пред’явила свої мандати. Від так почалися розпитування, чи не бачили, або чи не підбирали кого по «пути следования состава». Козаки відразу зрозуміли, що тут і до чого. Як мовиться у таких випадках і до ворожки не ходи, чорні дияволи прибули по Михайлову душу. Тому козаки відповідали по військовому лаконічно:

– «Никак нет, ваше благородіє! Не могу знать! Никаво не видел! Ничаво не слышал!»

Лише один Михайло Солов’яненко наче з ланцюга зірвався і ухопив карабіна, та клацнув затвором досилаючи набій до ствола гвинтівки, наказав чекістам не наближатися до коней:

– «Санитарная зона! Не подходить! Стрелять буду!»

Сотник Макар Безпалий почервонів від подібного свавілля збоку свого підлеглого, але взяв себе в руки, почав вибачатися перед прибулими за свого надто запопадливого вартового.

– Дорогие товарищи! Только поймите меня правильно! У нас такая вот имеется инструкция от Наркома ветеринарной службы РСФР и часовой поступает строго по Уставу несения караульной службы. Так что извольте не беспокоится. – При цьому сотник нахилився перед найстаршим за віком чекістом в окулярах і нібито на вухо, але так щоб усі почули, проказав:

Понимаете, это контужений у нас буденовец. Я, по-правде говоря, и сам его частенько опасаюсь. Поверьте мне, что к великому моему сожалению я ничего не могу с ним поделать. Он видетели заклятый, ой, извините ради Бога за оговорку по Фрейду, я хотел сказать закоренелый большевик!» – і буцімто про себе додав:

– «Заставь дурачка Богу молится, тот ежели не себе, так людям точно лоб пробьет.

– Ваша правда служивый, – погодився підстаркуватий чекіст у окулярах, вірогідно, то був есер-троцкіст розстріляний червоними пізніше у 37-му.

Позаглядавши на відстані, зайди зрозуміли з ким мають справу. Судячи з козацького однострою, сторонніх серед дончаків вони не помітили. Це якраз була ота, не звична для їхньої практики покірна маса, що не могла постояти за себе. Перед чекістами постав озброєний і добре вишколений та обстріляний козацький загін, який вразі чого міг у кращому випадку і нагайки дати покуштувати. А то, чого доброго, ці контужені «будьонівці» не пошкодують для них і свинцю на додачу подарувати в одне місце. А що ти їм зробиш? А нічого! Вони ж при виконанні службового обов’язку, та ще перед державою. Тому представники столичного карного розшуку Харкова, отримав облизня і випустив хмару кіптяви зі свого, кольору дитячої несподіванки, драндулєта подалися геть. Їм ще треба було винюхувати прохололі сліди особливо небезпечного невловимого «ворога народу», який при всьому тому залишався аж занадто баченим. Відбулося точнісінько так, як ото коли люльку тримають в зубах, під самим носом, і шукають її по всій хаті. Як бачимо, в’язень № 2346, нікуди і не збиралася зникати, а сам отак зухвало погнав своїх прислідувачив геть. Ледь дочекавшись від’їзду непроханих гостей, всі присутні при цій театралізованій виставі покотом попадали на траву. Витівка Михайла та, начебто, відверті скарги і застереження сотника Макара Безпалого довели до істеричних сліз козаків.

– «Слышь ты, контуженый, з санитарной зоны! Умоляем тебя, больше так не делай, а то не ровен час, пройдется сотнику нашому переполох выливать

Розвага розвагою, а справу треба було робити. Отож, Михайлу, як ніколи тут стали в нагоді навички верхової їзди отримані в Першій Кінній армії Будьонного.

(Авт. доречи С.М.Будьонний теж був вихідцем із Дону, дружина якого у 1937 році була репресована. Однак, Семен Михайлович не довго думаючи одружився з її рідною сестрою.)

Коли всі заспокоїлися, то до Михайла хвацькі підлетів на своєму конику Степан і так, начебто заходячи здалеку, перейшов безпосередньо до головної суті справи:

– «Вот погляжу ка на тебя со стороны, ну настоящий тебе дончак. Ты так уверенно сидишь в седле, што не ведая, в жисть, не поверил бы, что не наш. Давай, покуда время терпит, обгутарим диспозицію. Только ты зазря не парся, я же тебе, как ни на есть, не вон енти чумные чекисты. По прибытию на место мы сразу, знамо дело, заглянем к нам в станицу. Словом ко мне, якобы к нашему отцу и матушке, а уж потом ты отправишься к себе на дальній хутор. Там, как ни как, у тебя осталось хазяйство да жонка Анюта і трое мальцовдве  близняшки Мария и Ольга и младшой сынок Олексей. Ты только не переживай. Родителей я беру на себя, а детвора так она отца свого не помнит. Больно малы они были тогда, когда Матвей в 19-ом вместе с Добровольческой армией под командованием главнокомандующего антибольшевицкими силами Юга России ген-лейтенантом А.И.Деникиным ушел на Гражданскую войну. С твоей, якобы жонкой Анютой, я сам погуторю. Она не выдастповерь мне, а там авось как-то да будет. Только ты сначала ссылайся на потерю памяти вследствие контузии. Многие кумовья Матвея и други детства по первах начнуть донимать тебя, там с всякими своими дурацкими воспоминаниями. Ты просто давай им всем отворот-поворот. Мол, местами что-то смутно припоминаю, а местами так нет и баста. Стой на своем, что ежели на турецком пароходе «Султан» не встретил бы случайно меня на верхней палубе, при передачи груза, то еще плавал бы, как тот неприкаянный, не ведома где и зачем

– «Все это так, но у меня же дома жена молодая осталась Дарья, и двое своих малолетних детей Лена и Виктор.» – Заперечив йому Михайло Солов’яненко.

– «Пойми ты это, садовая твоя головушка!» – Не відступав від свого Степан.

– «Вот давай так, вроде как со стороны, поглядим на твое положение. Ты же вроде как бывший большевик. Ну, так посуди сам: Ильичу кроме своей Надежды Константиновны Крупской можно было иметь любовницу – Інесу Арманд, а Михайлу Соловьяненку нет. Ну кто же скажи нам, козакам указ?»

– «Откуда только у тебя эта напраслина такая взялася, да ещо на вождя мирового пролетариата», – поставив під сумнів почуте хоча і колишній, але ж десь там у душі більшовик.

– «Ой, Михайле, Михайле! Буйная твоя головушка. Не все то и тебе ведомо. Наш ведь человек ставил этой Инессе кремлевскую «вертушку», чтобы Ленин с ней по телефону шашни крутил. Поверь, не каждому большевицкому прищу такое удовольствие представлялось, да еще с квартирой возле Кремля и балконом с видом на Андреевский сад. А хочешь, по приезду мотнемся на хутор Козюрин в станицу Платовскую, где я тебя сведу с женой нашего донского «Красного Мюрата» – С.М.Буденого. Ольга Стефановна тебе еще и не такое поведает о всех кремлевских пассиях

Авт. Мабуть саме за оту свою природну нестриманість язика дружина С.Будьонова с 1937-1945рр. і відбула вісім  років у сталінських концтаборах.

«Да и не какой Ульянов, если разобраться, не наш. Где этот, так званый, пролетарий хоть один день работал? За какие такие, скажи мне, шиши он учился? Сынок астраханського помещика и матушки придворной царской фрейлины (прислужниці цариці). Гутарят знающие люди, что при гультяйстве Володимира Ульянова за деньги пролетариев, ему не детей иметь, а лечиться надо было от последствий любовных утех».

Від почутого у Михайла трохи не наступив параліч.

– «Та за такі слова тебе, Степан, негайно було б розстріляно! Людей знищували куди за менші провини, а тут маєш цілий наклеп. Та ще на кого? – обурився Солов’яненко.»

– А з іншого боку, як подивитися, якщо усе це правда, то хто ж тоді оті ленінці? – продовжив у слух свою думку Михайло.

– «Да такие же в большинстве, как ты"наемные "простаки.» Співрозмовник безумовно мав на увазінаївні.

Ось тут більшовицький розстрига Михайло несподівано для себе і прийшов до свого логічного висновку, що тільки на Дону, ще не знищена козацька воля-волюшка. Де, як не тут, простолюдин може дозволити собі виказати публічно правду.

– А Дашке твоей от тебя ничегошеньки не убудится. Ну посуді сам. Лучше синица в руках, а нежели журавль на погосте. Ей-то, грешной, гораздо милее знать, что где-то там ты живой, ежели оставаться на всю жизнь вдовой! Да и Анюта небось помоложе твоей Дашки! – безапеляційно констатував Степан.

Після чергової розмови з сотником Олексієм Безпалим той видав Михайлу із спільної козацької скарбниці належні козаку кошти на підняття свого занедбаного за Громадянську війну господарства. Проте частину грошей Солов’яненко вирішив витрати відразу на придбання  гостинців батькам, жінці й дітям Матвія. Проте, слід було подумати і про близьких та далеких родичів вервечка яких йому не було, звісно, відомою.

 

 

 

ХХІІ

Станиця

 

Добиралися на Дон кілька тижнів. За весь час отієї подорожі Михайло заприятелював з багатьма станичниками, яким припав до душі неполохливого десятку козак з України. А заріс Солов’яненко так, ще з бородою і вусами його навіть ріднесенька ненька при зустрічі навряд чи впізнала, а не те що червоні хорти та добермани. Ось так, без будь-яких особливих ускладнень, Михайло прибув на місце свого наступного перебування. Майже галопом табун коней на чолі з донськими козаками прибув до кінного заводу. Директора, Василя Степановича Мілютіна, теж потрясла гірка, як полинь, правда життя Солов’яненка. Ще раніше у цього орденоносця Громадянської війни похитнулася віра до більшовиків після ініціювання секретарем ВЦИК Яковим Свердловим 20 травня 1918 року політики розколу села на два ворогуючих табори бідняків і куркулів. Через геноцид народу кремлівське покруччя почало культивувати новий тип раба «гомосовєтіка». Ось чому Михайла він узяв на роботу без якогось на то застереження. Василь Мілютін дав добре освіченому Матвію Булавіну (Солов’яненку) роботу – обліковця, і тиждень на улаштування домашніх справ. А ще в додачу одного з приглянувшемуся тому коней – Орлика, бо що то за козак без сідла, коня і шаблі.

До станиці вершники добиралися гуртом. Проте, як не поспішали, але прибули тільки на вечір. Отож, як домовлялися, Михайло разом із Степаном, попрощавшись з товаришами, повернули на свою вулицю і пристали до родового будинку Булавіних. Новина про повернення козаків з Одеси давно вже рознеслася по усій станиці зі швидкістю телеграфа. Біля батьківського двору їх давно вже очікувала уся рідня. Першою до вершників підбігла Степана дружина чорнява Ксенія. Вона, чемно привітавшись з незнайомим їй козаком, спритно взяла у них коней під узди і повела до конов’язі. Степан представив батькові і матері Михайла, як кровного побратима Матвія на руках якого той пішов із життя. Лиха вісточка про смерть сина Матвія блискавкою вразила стареньких батьків. Здавалося, що горе ще нижче пригнуло їх постаті до землі. Надто важко було батькам на схилі своїх літ сприймати смерть сина.

– Не приведи Господи нікому переживати своїх дітей! – промайнула у голові Михайла невтішна думка.

Обняв побратима Матвія старий Парамон разом зі своєю вірною подругою життя Клавдією, повели дорогого гостя до хати. Коли вони увійшли до світлиці і всілися за столом трохи з дороги перекусити, на прохання батьків Михайло розповів їм невеселу історію з усіма подробицями, про останні хвилини життя їхнього сина. На довершення сповіді він зняв із себе натільний хрестик і простягнув  його батькові Матвія старому Булавіну. Парамон Олександрович, не поспішаючи заліз на лаву, і дістав із-за образів свої окуляри і одів їх уважно так подивився на зворотну сторону хрестика і по складах прочитав в слух викарбуване з вензелями ім’я Ма-твій. Схвально кивнув головою, на знак визнання того, старий козак передав хрестик своїй дружині. Клавдія тремтячими натрудженими руками прижала отой дорогий хрестик до своїх губ і міцно, міцно його  поцілувала. Убита горем ненька залилася отими невтішними материнськими слізьми. Ось і все, що залишилося їм на згадку від найменшого улюбленого синочка Матвія. У хаті враз запала гробова тиша. Здавалося, що у повітрі чомусь враз так відчутно запахкотіло ладаном від блимаючої і потріскуючи на усі боки оливою лампадки з-під домашнього іконостаса. Невистачило хіба що небіжчика. Порушив оту тужливу, як здавалося присутнім нескінченну хвилину мовчання Степан:

– «Матвея, однозначно, мы уже не воскресим, а вот Михайла еще можем спасти. Этот запорозького роду козак приговорен большевиками к растрелу. Так уж получилось, што я случайно оказался на пути его побега с фабрики смерти, где для нашого брата изготавливали всякую пошесть. Еще не ведая тогда ничего о Матвее, я решил, чисто по-человечески, помочь незнакомцу уйти от своей неминуемой гибели. То, что он потом мне рассказало страшном голодоморе среди землепашцев на Украине, и как ево приговорили к высшей мере наказания за то што не дал продотрядовцам вимести начистую с амбаров коллективное зерно, у меня просто в голове не укладывалось. А тут еще одна оказия вышла. Когда Михаил переодевался в нашенскую форму, мое внимание привлек золотой отблеск на ево груди. И тут мне, вроде как привиділося знакомый с детства нательный крестик

– «Откуда он у тебя, мил человек? – поспрошал я ево.

Вот тогда то и узнал я горькую, как полинь, правду о судьбе и о последнем мгновении жизни родимого брата. Теперь вы отец и мать тоже знаете всю правду.»

Трохи помовчав Степан обронив:

– «Думаю, што было бы с нашей стороны вкрай справедливо, ежели побратим нашего Матвея некоторое время пожил бы у нас под ево видом.»

Сивий як лунь Парамон здригнувся навіть від такої думки. Проте, помовчав деякий час, і зваживши все, він ствердно кивнув головою.

– «Так тому и быть!»

Потім старий козак піднявся і узяв у Клавдії хрестик. Перехрестивши тричі Михайла, немічний вже Парамон, неслухняними своїми руками надів йому на груди Матвія хрестик.

– «Отныне и поправу он принадлежит тебе сынок.»

Від несподіванки Михайло не знав, що і відказати. Тільки і знайшовся:

– «Я поклялся Матвею, что найду его родителей и передам им последнюю его волю – не покидать вас в трудную годину. А оно виш, то как обернулось. А по сему, коли будет ваша ласка, приймите и вы от меня, как от свого сына подарок

З цими словами Михайло простягнув батькові Михайла – Парамону Олександровичу, срібний портсигар, а ненці – Клавдії Ємельянівні пуховий оренбурзькій платок. Оксані, дружині Степана, дісталися червоне намисто. Не залишилися без уваги і племінники, які отримали від свого новоявленого рідного дядька Матвія цукерки – півники на паличках. Мов голуб’ята, діти випурхнули з хати на вулицю похвастатися отими гостинцями отриманими від їхнього рідного дядька Матвія.

– «Вытри мать свои слезы!» – промовив батько.

– «Не годится так встречать нашого сина. Виш Матвеюшка то возвернулся! Нужно таво, энто как еворадоваться. Жизнь то продолжается. Да и внучата наши вроде тепер, как получается уже не сироты, да и невестка не вдова. А вот о том, о чем мы только што в избе погуторили – все забудьте напрочь, как страшный сон! Ясно! А ты сынок подь ко мне. Я по отцовски обниму тебя и облабзаю трижды по нашенскому православному обычаю. Спаси и помилуй тебя, казацкая наша заступница Пресвятая Богородица Покрова.»

Благословила Михайла, в свою чергу, стародавньою іконою Божою Матір’ю і матуся Клавдія.

– «Отсели, будь нам за сына! Аминь!» – не довго думаючи, отак завершив церемоніал посвяти донський козак Парамон Олександрович Булавін.

Тепер вже навіки брати встали з-за столу і вийшли з хати, щоб не заважати жінкам накривати столи. Ось-ось мала вже зійтися уся рідня і станична знать. Як вдало висловився промовкою Степан:

– «Скоро гости на порог – не застигли б нас врасплох, не богатая ми знать, да имеем што подать».

Він нарешті збагнув, що треба ж якось попередити Анюту і домовитися з нею про Михайла постій. Ось чому Степан хутко повернувся до хати. Поки Булавіни радилися кого найкраще послати на хутір, в цей час гість залишався на дворі один. Він не поспішаючи допалював цигарку тютюнової фабрики «Гурарія».

Ось тут, несподівано для себе, Михайло і потрапив в оту історію, яка буває коли все робиться навмання. З’явитися в станиці без розголосу Матвій Булавін звісно не міг, а як відомо, у того на хуторі залишилася вдома дружина. Отож, отой безвідмовний жіночий передавач вже давно повідомив Анюті про повернення у станицю її чоловіка, та ще цілим і не ушкодженим. І оте Степанове «авось», трохи боком не обернулося для усіх змовників. Козачка, не чекаючи для себе особливого запрошення, сама прискакала верхи на своєму змиленому коні до Булавіних. А в цей час нічого не підозрюючи Михайло Солов’яненко спокійнісінько собі стояв збоку ганку, опершись на перила. Виключно для форсу він палив, одну за одною цигарки, коли оце на своєму гнідому прискакали незрозуміло звідки молодиця. Припнувши свою гніду кобилу до конов’язі, вона направилася швидкою ходою до будинку Булавіних.

– А це ще що за чудо-юдо у спідниці прилетіло верхи? Добре ще, що хоч не на мітлі або у ступі, – подумав глузливо Михайло, навіть не здогадуючись, що матиме ще не одну проблему саме із цією засмаглою, мов татарча на сонці, бійкою козачкою.

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 121 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz