Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь

 

ХVІІ

Годувальниця

 

Десь так на паску з лісу до них приблудила худоребра корівонька. Звідки вона прибилася? Від кого втекла? Хто його знає. Та тільки подібні випадки у ті часи були далеко не поодинокі. Багато колгоспної худоби не евакуювали і погоничі гнали її за лінію фронту на схід своїм ходом.. Коли німці завертали стадо, то змушували пастухів гнати скот у зворотному напрямку. Тоді багато чого і кого блукало лісом не тільки з домашньої худоби, але і з лісової братії: унерівців, бульбовців, мельниківців, бандерівців, червоних партизанів, бранців з німецьких концтаборів і просто біженців з розстріляних чи спалених селищ. В той день якраз Ольга була вдома, коли у розчинене вікно почула оте жалісливе мукання. Не вірячи своїм очам, господиня вийшла на подвір’я. Там жінка і угледіла приблуду –. рябу корівку, біля якої крутилася Либа. Мабуть це її була робота, бо та намагалася весь час заглянути Ользі в обличчя і почути схвальний відгук, а ще краще отримати чогось такого ласенького у нагороду. Роздуте вим’я не давало бідній скотинці, а ні ходити, а ні стояти на одному місці.

– Ой, Боженьки мої! – тільки і спромоглася вимовити жінка .

Сплеснувши долонями, вона ухопила старенькій ослінчик і єдину стару каструлю із залуженим оловом дном. Ольга кинулася негайно поратися біля смирної такої, і по очах видно, розумної корівоньки. Хазяйка дала їй кусень чорного добре посоленого хліба і помила теплою водою з діжки вим’я. Потім лагідно так приказуючи до неї почала доїти:

– Бідолаха ти моя! Чого ж таку красуню хазяєва не доглянули? Ще б трохи і у тебе, красуня ти наша, молоко перегоріло.

Корівка скоса поглядала на свою рятівницю і буцімто погоджуючись, погойдувала схвально своєю рогатою головою. У кого, а у Василька з цього приводу радощів було повна пазуха. У перше в житті він від пуза напився свіжого солодкуватого на смак молока. Коли матуся наварила йому з молока і ячмінного борошна киселю, то хлопець був на сьомому небі. Де тільки міг Василько познаходив, якусь більш менш підходящу посудину і перемив її. По самі вінця він позаповняв їх кисляком і вершками. Підвісив на мотузках під стелю до бантини колиску з наполовину повною вершків сулією, вони гойдали з ненькою її до поки не зіб’ється справжнє коров’яче масло. Дісталося молока і незмінній подрузі Василька вівчарці Либі, яка смачно чавкала, а потім старанно вилизувала язиком з тріснутої миски все молоко до останку. А ще вони полюбляли робити запіканку з сиру і вбитими туди курячими крашанками.

 – А як же будемо кликати корівоньку? – запитала сина Ольга.

 – Та звісно, що Найдою, раз вона знайшлася, – немов старий, відповів той.

Отак з’явилися у Василька нові клопоти. Тільки ото сходило сонце, як подоїв корівку, матуся відпускала нерозлучну цю трійцю на пасовисько, а сама бігла на роботу. Проте хто кого і куди вів, чи випасав, то ця відповідь була під великім знаком запитання. Здалеку із зарості різнотрав’я видно було лише корівоньку, а осторонь чорне телятко. Проте якщо уважно придивитися до високого стебла польових мальв та свічок кінського щавлю, дивини, то поруч можна було розгледіти також і русяву маківку пастушка. Найда весь час озиралася на свою гоп компанію, чи бува хто там із них не відстав, і зачекавши, знову рушала на квітучі свої галявини. Василько купався у цьому різнотрав’ї і здавалося, що той пастушок із нігтик є невід’ємною квіткою у букеті духмяного червоного пахучого і синього кудлатого дикого горошку, золотавих лютиків, голубого барвінку, синіх топірців. Обабіч стежки синіми квітками упирався до неба Івана батіг. Бузковий квіт медуниць, білих ромашок і червоних кульок конюшини здавалося заполонив весь простір. Вівчарка Либа мала чудовий слух, тож коли з лісової гущавини наближалися сторонні люди вона чимдуж гнала корівку подалі. Притому ухопив Василька за край сорочки, вона хазяйновита ховала малого в кущах, як то у нас мовиться, від гріха подалі. Вона мабуть знала, що розумний викручується з кепської ситуації, а мудрий ніколи не потрапляє. Борсаючись із собакою, Василько забував про все на світі. Непомітно отак минав час. Та якось трапилося, що не сіло вам, не впало замукала Найда і друзі кинувся до неї на поклик. Дивно, але навколо нікого не було, та і кудлата Либа за цілу версту давно вже почула би присутність когось чужого.

– Щоб то воно могло означати? – подумав малий.

Який же подив був у нього, коли перед мордою Найди пастушок угледів білі відьмині кола пророслі луговими грибами печерицями, які у народі мабуть не випадково прозвані коров’яками. Ота круторога годувальниця стояла мов укопана і значуще так погойдувала головою, мовляв налітай не лінися, збирай. Зі своїм уловом на вечір поверталася уся ота чесна компанія. Коли Ольга здаля побачила на пів голого свого засмаглого синочка із торбою за плечима то відразу і не зрозуміла, що то й до чого і де поділася його сорочка.

– Мамцю, ось тільки поглянь, скільки грибів ми назбирали! – похвалився Василько.

– І де ж це ти їх стільки познаходив? – поцікавилася матуся.

– Ви, мамо, не повірите, але то наша Найда знайшла їх на пасовиську, – відказав він.

У підтвердження сказаного ота рогата скотинка ствердно замахала рогами. А які такі добрі виявилися оті гриби, та ще смажені на коров’ячому маслі, то це передати просто не можливо. Їли гриби всі, навіть всеїдна Либа із задоволенням смакувала. У клопотах непомітно пролетіло червоне літечко. Прийшла осінь і бабине літо останніми промінчиками золотило курносеньке обличчя Василька. Десь так на Покрову, ні сіло ні впало, серед білого дня повалила пороша. Зів’яла трава враз покрилася льодяною скоринкою. Ноги у Василька почали розходитися у своїх думках, куди ото їм заманеться. Провалюючись, аж до землі, Найда обійшла безпорадного пастушка і простягла тому свій хвіст. Ухопившись однією рукою за нього, мов за мотузку, Василько простягнув свою торбинку в зуби Ладі, що мов кобила на льоду теж безпорадно ковзалася на животі. Зустрічний вітер валив їх із ніг і сліпив очі. А про те рогата нянька, з купою снігу на лобі, мов у хутряній шапці, краще за всіх знала куди їй правити. Вона, мов приречений штрафбатівець, що йшов під зливою куль на кулемет, вперто тримала курс до рятівного лісу, ламаючи під своєю вагою снігові коржі. Під кронами дерев вітер трохи послабішав і вже можна було хоч через раз дихати. Отак вервечкою, мов отой дід за ріпку, а Жучка за внучку, прибув цей караван до клуні. Крізь шпарки у стелі і тут просипався на сіно сніг. За віконцем гуділа і вила біснувата хурделиця, а в середині було порівняно тепло і затишно. Від корівоньки йшов пар, а з її боків, мов обладунки панцера, сповзала льодова шкарлупа. Василько заходився мерщій обтирати ганчірками свою рятівницю, а та вправно підставляла йому то один, то інший бік. Отак під одноманітне хрумтіння жуйки в обнімку з тепленькою Либою у яслах хлопець незчувся як і заснув.

Коли Ольга побачила, що заходить з-за лісу чорна хмара, то побігла до дому, а це не близькій був світ. Добре, що хоч сусіда підвезли. Коли уся засніжена вона вбігла до хати, то там не застала сина. Жінка кинулася в першу чергу до клуні. Відгорнув з проходу сніг і розчинив двері Ольга угледіла незворушну картину, а саме оту нерозлучну трійцю мушкетерів на привалі. Вона зупинилася на порозі в нерішучості порушити цю ідилію. Покосившись у бік Василька, плямиста корова усім своїм видом давала жінці зрозуміти, щоб та не хвилювалася.

– Усе буде добре. Бачиш я тут із ними, – неначе говорила та.

Ольга на все те дивилася немов крізь пальці. На одну няньку більше чи менше, яка вже там їй різниця. Либа не спала, бо собаки, як відомо, зовсім не вміють спати. Якби не вони, то втомлена за день доісторична людина ніколи не вижила в оточенні хижого звіра, навіть у печерах. Дикі хижаки напали б на безпорадного сонного володаря світу, так принаймні вважають себе деякі тупоголові індивідууми, і роздерли б свого конкурента-м’ясоїда на окремі шматочки. Ольга взяла сина на руки, і загорнувши у свою теплу хустку, понесла звідти. Звісно, що Либа не відставала від неї, а ні на крок, і теж, задираючи голову, попленталася до теплої хати. Жінка протопила і миттєво у хаті стало тепло, затишно, як у Бога за пазухою.

За ніч хурделиця вщухла, а на ранок знову виглянуло сонечко і сніг навколо розтанув, неначе його ніколи і не було. Поснідавши зі своїми друзями, Василько вже зодягнутий у більш-менш теплу одежину, подався на зустріч новим пригодам. Немов читаючи заповітні думки свого підопічного, Либа, якось, пригнала з лісу ще і кульгавого коника. Хто-хто, а Василько був на сьомому небі від щастя. А як же, це йому Либа підігнала справжнісінького коника. У батьків Ольги до розкулачення були коні. Працюючи з раннього ранку до пізньої ніченьки, мов прокляті, часом не доїдаючи, багатодітна родина гуртом доглядала за кіньми, як за немовлятами. Її батько весь час приказував, що добро само до хати не заходить. Прокинувшись від далеких спогадів дитинства, Ольга запитала у Либи, що за звичкою крутилася поруч, заглядаючи їй в обличчя, чи бува та не похвалить її за гарний вчинок. А може за труди ще чого доброго і цукрову кісточку дасть.

– І чим же я буду ото годувати твого коня-приблуду, та ще калічку? – запитала Ольга.

– То звісно чим, сіном, – зарозуміло відказав Василько.

– А я не у тебе запитую, – осмикнула сина Ольга.

– Багато ви обоє розумієте, – і додала:

–Вівса треба давати тобі конику!

– І молока, – встромив свого носа Василько.

– Ну що ж, хай буде по вашому, – погодилась вона.

У знак примирення Ольга погладила Либу і почухала їй за вухом.

–Ура ! – закричав Василько, і вони з Либої підскочили, мов по команді, вгору.

Коника прозвали Буяном, бо він виявився такої самої вдачі як і Василько та Либа. Тепер-то, було вже у Ольги цілий комплект мушкетерів. Добре, що під вікном ріс гостролистий зелений кущ живокосту. Отож, накопавши у дворі коріння живокосту, Ольга запарила його і почала прикладати до хворих суглобів коника компреси. Вже через кілька тижнів Буян, як нічого не трапилося з ним, вистрибував у дворі разом з усіма домочадцями. Після одужання коника Василько пристосувався сідати на нього спочатку із дерева, а пізніше із драбини. Невдовзі у такий спосіб він навчився без сідла верхи кататися на Буяні. Широка спина і густа грива, що ще потрібно справжньому козачкові. Ось тепер, малий вже не губився у високих заростях чагарнику чи очерету. Якось, Ольга випросила у людей на хуторі плуг і підводу. Спочатку вони викопали усю картоплю і посадили озимину. Правда за плугом ходила Ольга, а за погонича був Василько і Либа. Вправившись ота бригада відправилася на заготівлю на зиму сіна. Матуся серпом жала траву, а Василько згрібав її граблями у стіжки, а вже потім, погрузивши на підводу, верхи правив до дому. По справедливості кажучи, Буян і сам добре знав куди йому треба було йти.

 

 

 

ХVІІІ

Ім’ям радянської влади.

 

Плинув час. Десь так вночі налетіли радянські бомбардувальники і у пух і прах рознесли оте німецьке літовисько. Війна стороною обійшла їхній хутір і посунула далі до кордонів Польщі, Чехії, Словенії, Угорщини, Румунії та Австрії. Якби не корівка Найда, то невідомо як би вони усі і вижили. Уся надія покладалася тільки на неї. Але у житті не може весь час бути добре, та ще де, у Радянській державі. Я не маю на увазі ще, той податок, яким обкладала влада навіть курей. Інспектора з фінвідділів діставали людей навіть, якщо ті оселялися на островах, як то у Кременчуці на острові Динці серед Дніпра. Проте, заздалегідь забачивши збирачів податків, рибалки виганяли у плавні і гущавини лісу усю наявну худобу, бо дійшло до того, що своїм дітям доводилося молоко розбавляти водою. Чи то завидющі очі сусідів, яких завжди жаба давить, чи то так світ влаштований, але незабаром і до родини Гнибіди підібралась біда. А тут, як мовиться, біда ходить не одна, а зі своїми бідунятами та так, що відчиняй навстіж не хвіртку а браму. Правда у вдови обійстя було не огороджено, так що біди, мов ті таргани, полізли не те що з усіх шпарин, а навіть із усіх сторін.

А почалося все з того, що старий каліка поштар на ровері доправив казенного листа в якому повідомлялося, що капітан Іван Фролович Гнибіда безвісно пропав. Від тоді Ольга почала боятися вже не німців, як родина червоного командира, а отих своїх ріднесеньких визволителів, як родина ворога народу, що перейшов буцімто на бік німців. З якого ото пришелепуватого розуму, хто переходив би до приречену на поразку після розгрому під Сталінградом і Курськом гітлерівську армію. Щось не було зареєстровано, щоб німці добровільно переходили на бік Червоної Армії, коли та панічно відступала до Москви. Хіба що на початку війні кордон перейшов в районі застави Лопатіна і то всього-на-всього один німець на прізвище Альфред Лістов. Проте, у нашому випадку оргвисновки не забарилися. Невдовзі верхи на коні до хати прибув «яструбок» на прізвисько Петро Абрамов. Згідно «беріївської» амністії, цей Іуда здав усю криївку зі своїми вчорашніми однокашниками. Тоді за доносом зрадника прибув на американських «Студебекерах» ціла рота викормлених на народних харчах, озброєних до зубів енкаведистів. Оточивши з усіх боків хату, вони розкрили схорон і наказали повстанцям здатися. У відповідь вони відстрілювалися до останнього набою, а останню кулю кожен залишив собі. Отак, «искупили свою вину перед Советской Родиной» не тільки цей зрадник. Мало того Петро Абрамов почав прислужуватись перед новою окупаційною владою. По його доносу оперуповноважений без суду і слідства прийняв рішення «Именем Советской власти конфисковать у немецкой пособницы и жены перебежчика, Ольги Яковлевны Гныбиды, корову и коня».

Цей Петро сам напросився бути виконавцем того вироку. А утім, коли «яструбок» з форсом прибув на подвір’я вдови, то настовбурчивши шерсть і вишкіривши зуби, його зустріла німецька вівчарка. Хоча вона, напевно, не знала грамоти і припису постанови не читала, проте, відразу збагнула наміри цього «благодійника». Розігнавшись і плигнувши зі всієї дурі на круп худореброго коня, як це роблять вовки, Либа так підсадила чотирьох копитного, що той із переляку, без малого не простягнув копита разом зі своїм вершником. Переляканий у смерть кінь, кольору дитячої випадковості, рвонув звідти та так, неначе зграя вовків гналися за ним.

Коли з роботи повернулася Ольга, то Василько розповів їй про цю, як йому тоді здавалося кумедну історію. Але ще досить молода жінка відразу зрозуміла, що до чого і звідки ото дує вітер. Зовсім недавно, цей Петро отримав від неї відворот у своїх домаганнях, і у такій спосіб цей аморальний тип вирішив помститися, та ще кому – дитині. Багато чого недоброго розповідали люди з околишніх сіл про цього підступного колишнього комсомольця, та якось їй не вірилося, що той колишній однокашник добереться і до них. Замислившись про щось своє, ненька впевнено промовила:

– Прийшов час тепер і тобі Василько поберегти нашу Либу, як вона рятувала тебе. Звісно цей недобиток, допоки буде жива наша захисниця, не суне свого носа сюди на хутір. Тож буде шукати спосіб позбутися собаки. Тому, при найменшій загрозі ховай Либу подалі. Зрозумів, синку!

– Та що я маленький, – звівши до купи брови для солідності, відказав він.

Отож, як тільки Василько помічав щось підозріле, малий відразу хапав за нашийник Либу і вона по команді «місце» прожогом бігла до собачої будки. Немов син ворога народу Костя Ємельяненко, що кинувся на амбразуру дзоту під Павлишем, так і Василько затуляв собою від смерті найдорожче що мав.

Та одного разу Васильку не поталанило. Він пізно угледів, як зайчик від оптичного прицілу німецької гвинтівки ковзнув по будці. І треба ж було саме в цей час висунути голову Либі і дослухатися до чужих кроків збоку лісу . Відразу пролунав, мов зламаний сук, постріл, і куля пролетіла у малого повз вухо, поцілила в Либу. На чорному тлі з лоба вівчарки зразу заструмилася цівка крові. Василько підставив долоні, але рученята переповнювалися червоною палаючою життєдайною рідиною, що покидала його найліпшу подругу, якою для нього була Либа. Він гладив її однією рукою, а іншою намагався долонею затулити кровоточиву рану. Малий безпорадно обтирав кров і кликав собачку, не розуміючи чого вона мовчить і не ворушиться.

– Либа! Мила моя! Відгукнись. Прошу тебе ріднесенька. Відкрий свої оченятка.

Малий брав і своїми пальцями відкривав Либі вгасаючи помутнівши враз карі очі.

Ользі з самого ранку було якось на зле, а потім ураз наче щось обірвалося всередині. У передчутті біди вона кинула роботу і побігла до дому. Дивно, але її ніхто не зустрічав. Здаля вона угледіла розчинені навстіж хатні двері, а біля будки у калюжі крові скривавленого сина. У неприродній позі лежав Василько, міцно притискаючи своїми рученятами до грудей чорну, мов вуглина голову Либи. Невтішне горе звалилося на його білобрису голівку. Природа попіклувалася так, щоб не травмувати свідомість дитини і тому малий був у тому близькому до сну стані. Наблизившись, вона побачила у всій потворності криваву бійню біля своєї хати, що вчинив тут радянській запроданець. Ольга впала на коліна і підхопивши, наче пір’їнку, тільце свого сина, високо підняла його над головою і заволала на весь ліс отим роздираючим душу материнським криком:

– Боже! Благаю! Змилосердься і не відбирай у мене останній колосок!

І сталося чудо: Василько відкрив оченятка і спантеличеним поглядом почав озиратися на всі боки. Ольга собою затулила будку із вбитою Либою і понесла малого до хати, а поклавши на ліжко, тихо приказувала:

– Спи, синку, все буде добре.

Коли малий мирно засопів, вона тихесенько переодягла його у чистий одяг, і взявши вишитий вінчальний рушник, вийшла з хати. Неначе свою первісточку доньку, Ольга загорнула до нього Либу і віднесла до садку. Там біля могилки своєї донечки під яблунею вона викопала заступом могилку і поховала няню свого сина, яка за такий короткій проміжок часу стала для них повноправним членом родини. Ольга стояла і по її щоках текли нескінченні гіркуваті, мов полинь, вдовині сльози.

– А де ж твоя могилка, коханий ти мій Іванко? – піднявши голову до неба, питала вона.

– Чи поховали тебе по людські, чи як отого харцизяку, металевими крючками затягли на купу до ями і чи загорнули або присипали? – зверталася вона до свого коханого чоловіка.

У ту ніч пожалували і нові хазяї на чуже добро. Вони увели корівку і коника. Ольга навіть не вийшла із хати і не чинила отим голодранцям перепони. Їй досить було і втрати її батьків, що згнили у Соловецькій буцегарні. У неї був син Василько заради якого їй треба було жити і за якого її спитає чоловік, хай хоч і там на небесах.

На ранок Василько прокинувся і відразу кинувся на подвір’я. Він кликав і не знаходив свою подругу.

– Либа! Либонька моя! Де ти від мене сховалася.?

Але тільки Чорний ліс вторив йому відголоском:

– Либо! Де ти?

Василько кинувся до сарайчика, але і там було пусто.

– Мамо! Що це коїться? Де Найда? Де Буян? Куди все поділося? Хіба так буває?

Син дивися на неньку отими голубими батьківськими оченятами і у тому погляді стояв невтішний дитячій смуток.

– Не вберегли ми, синку, свого щастя. Вночі прийшли з отим проклятущим Петром із сільради п’янчужки, і відібрали у нас все. Знову синку нас залишила радянська влада на призволяща.

Притуливши до грудей ураз подорослого сина, Ольга залилася рясними вдовиними слізьми. Вони здоровими горошинами падали малому на голівку з якої неодмінно виростають месники.

– Мамо, а коли до нас повернеться Либа? – знову по дитячому не вгавав Василько.

– Ото як відіб’є нам нашу корівку і коника, ось тоді і прибіжить, – відказала Ольга, старанно прикриваючи спиною свіжий горбик за своєю спиною у садку.

 

 

 

ХІХ

Де ж ти дитинство моє волошкове?

 

Втрата годувальниці доконала Ольгу і вона наступного дня вже злягла. Дали взнаки ще тяжкі роботи у наймах. Матуся горіла жаром і не могла вже на ранок а ні підвестися, а ні підняти голови. Вона покликала сина і наказала йому назбирати крашанок і йти на залізничний полустанок до їхнього далекого родича, до дядьки Павла.

– Попрохаєш його, щоб той дав якоїсь там розтирки. Йтимеш по просіці прямо і нікуди не звертай, а коли дійдеш до вузькоколійки там його і знайдеш. Зрозумів? –кволим голосом промовила вона.

Поставивши на ослінчику, поряд з ненькою кружку з водою, малий поклав їй на голову мокру хустку і зібрав у дорожню торбинку крашанки, подався на залізницю, щоб засвітла повернутися до дому. Поглядаючи весь час під ноги, він ніс поперед себе, неначе якійсь скарб, свою торбинку. Несподівано, на узліссі хлопець натрапив на озброєних чоловіків, що посідали край дороги і збиралися поснідати.

– Стій хлопчино! А з яких і чий то ти будеш, і чому сам блукаєш по лісу?

Василько від несподіванки зупинився, мов укопаний. Зняв з голови кепку, як годиться, він привітався із незнайомцями

– Слава Ісу!

– Навіки слава! – відповіли йому люди.

– Постривай, синку, а я тебе упізнав. Та це ж Васильок з хутора Полісся, – промовив командир.

– Пригадуєте?Це той самий малий, що відволік увагу німчури коли ми їх прищучили.

А потім раптом перемінив тему розмови і запитав:

– Що трапилося, Васильку, на вашому хуторі? –поцікавився він.

Не знаю чого, але коли малий почав розповідати про біду яка звалилася на їхню голову, то не втримався і розплакався. Він повідав їм усе, як на духу і про батька, що невідомо де загинув на фронті, і про те як пропала Либа, і як у них совдепи забрали останню корівку і увели коника. Особливу увагу в лісовиків викликала розповідь про «яструбка». Перезирнувшись, вояки якось так надто недобре посміхнулись, чи то Васильку так здалося, чи може й справді так було. Мовчки простягнувши малому дерев’яну ложку, лісні брати посадили сироту поближче до казана і запропонували йому скуштувати їхнього кулешику. Відкраяв трофейним есесівським тесаком скибку хліба і кусень сала бородач, загорнув харч у чисту ганчірку і поклав йому все це до кишені, як мовиться на дорогу. А ще загорнув у папірець якісь пігулки і засунув їх до іншої кишені. Командир повчав Василька, щоб той тричі на день давав їх матусі. А ще наказав, щоб нікому не розповідав про їхню зустріч. Отак старі знайомі розпрощалися, і вже шкода, але більше Василько з ними ніколи в житті не зустрівся. Правда окрім командира, але то зовсім інша історія.

Невдовзі закінчився ліс, і здаля почувся брязкіт вагонів та гудки потягів. Саме тут перевантажували вагони із вужчої колії, до великої. Працювали, мов каторжні, як ото мовиться робили все на пупка. Підійшовши до гурту людей, Василько привітався і поцікавився, де можна знайти дядечку Павла. Кремезний чолов’яга обернувся до нього.

– Ну, я Павло!І То і що із того.?

Василько розповів тому про свою хвору матусю і зі словами :

– Це вам за «розтірку» для мами, – простягнув йому вузлик з крашанками.

– Так ми теж полюбляємо «розтирку», – зареготали вантажники.

– Годі вам скалити зуби над дитиною. Краще б так працювали, а то чого доброго ще за «простой» вагонів доведеться платити. А ти племіннику йди у сторожку і там зачекай. А як темнішати почне і «попки» на вежах посліпнуть, то ми цистерну з сирцем подоїмо і прийдемо.

Нічогісінько не второпавши із того їхнього професійного сленгу, обвів навколо поглядом де та корівка, хлопець пішов до залізничної будки. В хатині було натоплено. На припічку лежала біла з чорними плямами кішка з кошенятами. На столі, купою навалені, якісь бляшанки з намальованою рибою. Під рушником цеглинками лежав чорний і крихкій, мов тирса хліб. Десь так через годину прийшли робітники, проклинаючи дощ і кума, який таки намагався на них повісити провину за вимушений «простой», як ото на стрілочника залізничну аварію. Дядько Павло виявляється був у них за бригадира, тому по хазяйські поставив на стіл одну пляшку, а іншу приховав під стіл.

– Зараз повечеряєш з нами, а як вщухне злива підеш, – промовив він.

Німецькими багнетами від карабінів робітники повідкривали бляшанки з бичками у томаті і порізали на куски хліб. Підштовхнув до хлопця консерви дядько промовив:

– Їж, а то бач як схуд, немов обзольна щепа, – усі розреготалися.

Але як ото було без ложки їсти – хлопець не знав. Павло помітив його розгубленість.

– Та ти племіш не губися бери ножем з братської могили хвости і голови і клади їх собі на хліб. А ні, то їж так з бляшанки. Тільки не відріж собі передчасно язика, бо ніяк буде мамці розповідати, які тут гарні дядьки, – підсміювався чудний дядько Павло.

– Ото поки усе не з’їси – «розтирки» не отримаєш.

Дядько Павло вправно повідкривав, ще кілька бляшанок і підсунув до нього буханець хліба. Коли всі випили і закусили він зі словами:

– Ну, що братва! Перекусили трохи і годі. Пішли, бо на наш подвиг чекає товариш Сталін, – Хтось матірно вилаявся і всі вийшли на подвір’я .

Знову, десь через кілька годин, мокрі, мов хлющ, ударники комуністичної праці зайшли до хатини підсушитися і погрітися.

– А що це за фокуси?– начебто так здивовано заявив бригадир.

– У нас тут поросят не має. Доїдай! А ні – забирай свої крашанки назад і йди до своєї матері. Четверта і п’ята бляшанка явно була для Василька зайвими. Та і ніч насувалася невблаганно, а йти треба ж було ген скільки та ще через ліс.

Проте, щоб не відпускати хлопця проти ночі Павло схитрував і до чаю долив трохи спирту. Не підозрюючи каверзи, малий ковтнув оту рідину і йому здалося, що він проковтнув червоного перцю. Хлопець ротом почав безпорадно хапати повітря. Йому простягнули кружку з водою, а далі Василько вже нічого не пам’ятав. Стеля пішла обертом. Ноги зробилися ватяними і якби дядько Павло завбачливо не підхопив його, то напевно упав би. Ледь чутно губи дитини шепотіли:

– Там зосталася одна хвора ненька. Що ви наробили дядечки!

Світало, коли Василько прокинувся. Скрізь покотом спали і хропіли втомлені люди. У головах у нього лежав заздалегідь зібраний Павлом вузлик із харчами і мікстурою. Василько ухопив отой гостинець і ні з ким не попрощавшись прослизнув у двері. З того часу, аж до самої смерті він не міг не те що дивитися на ті остогидлі бички і кільку, а навіть не в змозі був випити хоч склянку томату.

Хлопець біг, перестрибуючи пеньки, як отой багатоборець, не відчуваючи під собою землі. Раптом у кишені у нього щось заворушилося. Коли він просунув туди руку, то намацав там пухнасту м’яку грудочку, а коли витяг звідти, то це виявилося чорненьке кошеня. Як воно потрапило до нього туди? Важко сказати, але то була мала віддушина для обкраденого дитинства. Коли Василько вбіг до кімнати Ольга з облегшенням видохнула. Ненька картала себе за те, що додумалася відпустити малу дитину і вже втратила будь-яку надію, що побачить ще коли сина. Та слава Богу, усе обійшлося. Ольга трохи підвелася і промовила, що його тільки за смертю можна посилати.

– Матуся, я не винен! – виправдовувався Василько і витягнув з вузлика пляшку,консерви а з кишені пігулки, хліб і сало. Потім, оповів як його затримав дядька Павло.

У душі Ольга була щиро вдячна двоюрідному брату Павлові, що у того вистачило розуму не відпускати проти ночі Василька.

– От і добре, - погодилася вона.

– А то в лісі багато розвелося вовків і усякої нечисті.

– Це не так матуся! Там багато і добрих людей.

Василько під великим секретом розповів їй усе про зустріч з лісовими братами. Тими, що минулого літа побили німців, які несподівано нагрянули до них на хутір.

– Мамцю, так то повстанці, коли дізналися про нашу біду, передали тобі ліки і наказ одужати.

Незабаром прийшла тітка Марія довідатися чого це не виходить на роботу Ольга. Коли вона дізналася про її хворобу, та про грабунок, який вчинили представники радянської влади, то на наступний день пригнала їм свою козу. Ота рогата Майку і не дала їм вмерти з голоду. Десь так через тиждень тітка знову завітала до нас і розповіла, що в лісі неподалік хутора на галявині знайшли підвішеного за ногу «яструбка» Петра Абрамова. Птиці начебто йому вже встигли видзьобати очі і обличчя та так, що його упізнали лише по одягу. Ото і не вір після цього, що зло обертається бумерангом проти того хто його породжує. Чи то ліки, чи мікстура, а може кошеня, що весь час лежало на грудях у Ольги, але все то разом взяте допомогло одужати. Через тиждень Ольга вже змогла встати з ліжка, та на цьому їхні біди не закінчилися.

Майка як, оте зіньське щеня скрізь ходила за Васильком, а коли той лазив по деревах доїдала груші-падалки і яблучка-дички. Оті останні лісові ласощі, червоні зовні, від великого вмісту в них заліза, відразу червоніли на зломі. Та ця рогата гурманка найбільше полюбляла абрикоси. Вона спочатку їх чавила лапою, а вже потім злизувала кашку. З нею можна було навіть у жмурки грати, проте, вона разом із Чернишем не могли замінити йому Либу. Треба визнати, що кошеня зовсім не піддавалося дресируванню, хіба що коли хотіло їсти. Тоді воно сідало на задні лапи, і піднявши до гори передню лапу, неначе школяр руку у класі, просило їсти. Правда, під настрій Черниш, ще міг покружляти на задніх лапах. Проте котик за пів версти чув коли Василько, наловивши карасів, повертався з лісового озера. Йшов час. Черниш вже підріс у доброго кота і теж бігав зустрічати зі школи Васька. На тому всі його здібності і обмежувалися.

Прийшла осінь. Давно відгриміла війна і треба було якось прилаштовуватись і жити далі. В сусідньому селі відкрилася школа. Отож, Василько мусив навчатися. Ольга пошила йому велику торбинку для букваря і маленьку для сніданку, бо в той час дітей не годували по школах. Спочатку мати водила сина до школи, а вже потім він ходив сам. Уроки починалися, як і робота на підприємствах, о сьомій ранку. Йти до школи було десь так за вісім верств, та ще з отим гаком, що ніким ніколи не був виміряним. В ті часи школярі навчалися майже тиждень, за винятком неділі. Кожен ден треба було відсидіти шість уроків, та ще у тому одному комплексному класі. Що то таке комплексне заняття – мало кому відомо з сучасників. А це, коли одночасно розсівшись за партами, перший ряд виводив по правопису палички і крючечки, а середній розв’язував арифметичну задачку, з пункту «А» в пункт «Б». А у цей самий час старшенькі вигадували твір по малюнку Олексія Саврасова «Грачи прилетели». Довга ніч і короткий день змусили Василька зробити собі смолоскип і з ним бігти через ліс до сусіднього хутора, десь так за півтори версти. Постукавши у віконце до товариша, вони разом вже бігли до іншого хутора і так далі. Загасивши смолоскипи, вони кидали їх обабіч шляху, і повертаючись зі школи, підбирали. Великою перешкодою для школярів була неглибока, але досить таки широченька річенька. Через неї було перекинуто стовбур дерева. Траплялося, що дехто з учнів падав з отого клятого містка і тоді вже мокрим прибігав до школи. Ніякої звісно сушки там не було, тому не переодягнувшись, обсихали біля буржуйки підчас занять. В класі запалювали підвішені до стелі і стін гасові лампи з абажурами. Вони різнилися між собою за шириною гніта, що відповідало лініям (одна двадцята дюйма). Як правило це були 11, 15 та 20 лінійні лампи. Товщина гніта вимірювалася у міліметрах і відповідала силі світла, яка прирівнювалася до свічок, а не до люксів чи ват як зараз. Захисне скло такої 20 лінійної лампи у діаметрі дорівнювало 50,8 мм. з гнітом відповідно 2,5 см. Чад від «нової камфіни» – гасу, дурманив учнів. Проте, діти є діти, вони і в Африці залишаються дітьми. Звісно бешкетували всі. Намазували перед контрольною роботою шкільну дошку вощиною, або салом. Також з мідних трубочок від двигунів підбитої трофейної техніки стріляли, у кращому випадку, тополевими горошинами чи жованою паперовою промокашкою, а в гіршому випадку – сіркою за допомогою цвяха гуми чи згвинчених болтів із гайкою. Робили також рогатки і самопали, якими калічили собі не тільки пальці, але і очі. Отак, озброївшись, вони ходили до тієї столітньої школи.

Прийшов 1947 рік, що приніс нові біди та випробування для України. Зі Східної, так званої Великої України, у цей рік вивезли майже все сільськогосподарське збіжжя і там розпочався справжній голод, в той час як на Західній Україні люди із зброєю у руках не дали грабувати себе. Щоб покінчити раз і назавжди з повстанцями, з Москви прийшов наказ про завершення останньої фази операції «Вісла», згідно якої відбулася одночасна етнічна чистка, як збоку прокомуністичного режиму Польщі і Чехословаччини, так і збоку Москви. Всіх потенційних посібників «бандерівців» почали депортувати з етнічних земель Закерзоння на «Ziemie Odzykane». Ще у січні 1945 р. на Ялтинській конференції, «Керзонову лінію», на цей раз прийняли з поправками на користь Польщі, як польсько-радянській кордон. Ця угода була санкціонована у договорі між СРСР і Польщею 16 серпня 1945 року. Саме тоді непольське населення почали примусово вивозити з південно-східних регіонів Польщі на північні і західні терини, що раніше входили до складу Німеччини. Депортували і поляків зі Львівщини і інших земель, що відійшли до складу УРСР, точніше до СРСР.

Ось за таких політичних умов створених тоталітарними режимами колишніх сателітів Гітлера, а тепер друзів Сталіна, розпочалася злочинна акція під кодовою назвою «Вісла». Дійшла черга і до хутора Полісся, і навколишніх сіл. Немов бандити, вночі на їхній хутір увірвалися міліціанти і Василька разом з Ольгою, мов щенят, погрузили до кузова трофейної автівки – «Доджа 3/4», яку Василько запам’ятав на все життя. Ніхто навіть не зважив на те, що це родина червоного командира Івана Гнибіди, що загинув під час війни. Учорашні визволителі депортували їх разом з іншими людьми, кого у центральні райони України на поселення, а запідозрених по доносах «стукачів» у зв’язках із УПА – прямо до Сибіру. Проте, то вже інша історія, що мала своє продовження не тільки до 1951-55 років. Я не виключаю, що по лісах і досі зберігалися окремі схрони. Такі собі вириті в землі бліндажі, нерідко із замаскованим автономним виходом. Повітря до подібних підземних домівок надходило із якогось там дупла порожнього з середини дерева. Схорони мали різне призначення, як шпиталь, так і склад продовольчий чи зброї. Однак, при викритті схованок вони ставали і спільною домовиною для повстанців, які знаючи про жорстокі тортури на які вони наражаються, ніколи добровільно у полон не здавалися. Через те, на наказ полковника здатися у полон у відповідь були черги з скорострілів. Та коли кінчалися набої із схоронів лунала пісня «Ще не вмерла Україна». Тоді енкаведисти закидували схорони протитанковими гранатами. У свій час президент республіки Шарль де Голль заявив, що якби у нього була така армія, то німецькій чобіт ніколи не ступив би на землю Франції.

Так, десь у 90-х роках під час екскурсії до Молдови на трасі Кіровоград-Дубасари біля кафе «Південний –Буг» до нас в автобус підсів товариш у цивільному. Коли розговорилися, то він поскаржився на те, що як експерта, його послали по виклику з Управління КДБ дослідити викритий недавно бандерівській схорон. Він розповів історію, що перед самою кончиною, батько повідав сину де знаходиться схорон із зброєю і набоями призначені для борців за волю України. Комсомолець, вихований на комуністичних ідеях і ідеалах, порушив дану батькові клятву і видав місце знаходження боївки. Отак, із докором у голосі завершив свою розповідь цей незнайомець. Дорога була далека і ми розговорилися. Незнайомий мені чоловік розповів, як йому довелося служити за Уралом. Після закінчення військового училища його по «рознарядке» направили до одного із таборів. На той час він був вже одруженим, а жінка у нього була на сносях. Ось і попрохав він начальника табору, щоб той дозволив взяти собі у помічники по господарству когось із в’язнів. А приглянувся йому бородатий дядько Микола. Золоті руки мав той чоловік і добре допомагав по господарству. На ніч він мав повертатися до бараку, та я домовився, щоб той залишався у мене, куди йому дітися, навколо тайга. Якось за столом, коли ми гуртом пили чай, дядько Микола сказав, що я з України і що в дитинстві мене матуся кликала Васильком. Безумовно я був спантеличеним.

– «Откуда это вам известно? Николай Афанасьэвич!» – Запитав я.

На що дядько Микола приємним таким голосом тихо заспівав:

– Ой у лісі, на поляні, зібрались повстанці.

Посідали край дороги зробити снідання.

Що то було за снідання…– до щему серця знайома мені пісня увірвалася в мою душу і я не вчувся як підхопив її.

Неначе довбнею мене вдарило і я і кинувся до бородача вже у літах із криком:

– Командире, це ти.?

– Пробач синку. Так це я, – у «ворога народу» по зморщеному обличчю текли скупі чоловічі сльози. В той вечір, аж до самого ранку ніхто не спав. Згадували ті далекі часи мого дитинства. Більше я від себе дядька Миколу не відпускав, а ні на крок., та й у нього окрім мене нікого не залишилося. Моя Наталочка-Полтавочка незабаром народила мені сина, якого ми назвали на честь мого рятівника Миколайчиком.

 

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 225 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz