Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь
                        

 

 

 

ХІV

Василько

 

Земний вам уклін,                                                                                              Діти війни!   

Ще Бог його знає,                                                                                              якби то не ви,

В тилу на заводах по                                                                                       20 годин

Голодні стояли у                                                                                                верстаків.

Точили, стругали ви                                                                                           норму війни,

Під окупантами                                                                                                  вижили ви.

 

Отже, продовжимо оповідь з територіально-земельного регіону України вже «Волині». Ще задовго до початку подій про які далі піде мова, доля безбатченка була уготована малому Васильку, а від так його неньці Ользі – солдатської вдови. Та це трапиться значно пізніше, коли Червона Армія перетне кордон з Польщею і з-під Варшави прийде остання вісточка від батька, точніше сказати похоронка, в якій повідомлялось, що Іван Фролович Гнибіда пропав безвісті під час переправи через річку Віслу. Таким казуїстичним формулюванням радянська держава позбавляла мільйони родин власних «співвітчизників», що втратили своїх годувальників, державного піклування і матеріальної підтримки. З цією метою починаючи з 1942 року в Червоній Армії були відмінені особисті медальйони «смерті».

Мов весняна повінь, що піднімає на поверхню і виносить на своїх хвилях геть усяке сміття, ця народна трагедія несла в собі багато чого такого, про що дехто з радянських історіографів ладен замовчувати. При панічному відступу Червоної Армії, каральна інституція ВКП(б) – НКВД мала припис на знищення по тюрмах своїх політичних опонентів. Водночас червоні комісари випускали на волю менш небезпечних для їхньої ідеології кримінальних елементів. Діючи за принципом, чим гірше тим краще, вони створювали умови коли на окупованій німцями території злочинці безкарно почали грабувати мирне населення. В ті часи зловмисники нічим не відрізнялися від, так званих, «червоних партизанів» оскільки теж бажали їсти і вижити у будь який спосіб. Про це мається згадка у мемуарах командирів партизанських з’єднань С.А.Ковпака і М.І.Наумова. Червона армія при відступу застосовувала ту ж саму тактику, «Випаленої землі» що і Петро І перед шведами у 1708 році. Нерідко траплялося так, що "захисники народу ” при відступі спалювали елеватори із зерном, як то у Кременчуці, прирікаючи у такий спосіб сиріт, бранців німецьких концтаборів та інших безхатченків на вірну голодну смерть.

Як розповіла Мотрона Яківна Пучко, 14 вересня 1941 року під час вступу німців до Миргорода, було відкрито вапняну яму заповнену трупами політичних в’язнів із місцевої тюрми. На наступний день, гітлерівці зігнали на центральну площу мешканців містечка для впізнання трупів. Офіцер СС наказав жінкам разом з Мотрею обмити останки замордованих в’язнів. Виявилося, що руки у приречених перед смертю були скручені за спинами колючим дротом, а в порожнині рота і стравоходу малося вапно. Це свідчило про те, що людей живцем кидали до наповненої вапном ями і їхня смерть наступала від асфіксії. Таких похорон Миргород не знав ні до цього дня, а ні після. Православний батюшка відправив заупокійну службу. Жінки рвали на собі волосся і одяг. У них відмовляли руки і ноги. Матері падали на бездиханні тіла своїх дітей і чоловіків тому їх доводилося майже силоміць відстороняти від дорогих їм синів і доньок. Стояв суцільний плач і дитячий крик. Вапно ще не встигло ушкодити тіла і усіх страчених було упізнано. Мешканці цього мирного міста, за християнським звичаєм, поклали невинно убієнних у вистругані свіжі труни і поховали на міському цвинтарі.

Подібні звірства були вчинені при відступі Червоної Армії також у Львові, Вінниці, Івано-Франківську, Мінську, Смоленськ, Харкові, Києві і в інших містах і районах Західної і центральної України та Білорусії.

Жахіття і людські трагедії, що несла з собою війна обминули тоді віддалений хуторі де мешкала родина Івана Гнибіди. У глухомані лісу на одній із галявин, під старезним розлогим дубом, притулившись до стовбура, стояла стара хата. Нічим не огороджене це обійстя, немов якимось магнітом притягувало до себе усяку нечесть. Ось чому малий Василько, маючи суворий наказ від неньки дивитись в оба, був завжди на сторожі і пильнував, щоб ніхто не заскочив його зненацька. Під причілком хати попід ринвою стояла стара дерев’яна діжка заповнена дощовою водою. За цілий день вода в ній прогрівалася так, що можна було годинами спокійнісінько бовтатися в діжці. Не раз малому перепадало на горіхи від своєї неньки, за те щоб той не переводив м’яку воду призначену головним чином для миття голови і прання білизни

День як завжди тоді розпочався з того, що з самого ранку Ольга Гнибіда зібралася до німецького польового літовиська допомагати своїй шкільній подрузі Вірі, що працювала там підсобною при кухні. За таку чорну роботу їм дозволяли брати недоїдки та картопляне лушпиння. А у цей час її синок Василько змушений був сидіти вдома. Залишений сам на сам, малий був вільним у своєму виборі розваг. Від нічого робити той, як завше, зайнявся майструванням із кори дерева кораблики, а із пір'я птиці вітрила. Потім, у діжці переповненій дощовою водою, розгорталася справжнісінька морська баталія, що завершувалася гучною вікторією з потопленням ворожої ескадри. А при тім, за забавками хлопець угледів, що просікою в його бік прямують якихось два незнайомця. Один із них був височенькій на зріст і худорлявий, мов лелека, а інший нижчий – проте опецькуватий. Хлопець на всякий випадок вирішив заховатися. Ледве він встиг підхопити старе цеберко, що стояло поруч, і начепити його собі на голову, як з-за рогу з’явився цей набрід. Продірявлена цвяхами ця бляшанка, призначене для просіювання вугілля, як ніколи стала малому в нагоді. Немов, стародавній лицар у шоломі Василько через забрало бачив все, що творилося навколо. Водночас хлопець залишався у діжці непоміченим для сторонніх очей. Відчинив підперті кілком хатні двері, ті двоє увійшли до світлиці. Перед їхніми очима відкрилася зовсім неприваблива картина. Посеред кімнати там стояв поїдений шашелем стіл і лава, а у кутку знаходилося старе ліжко. Його облуплені від голубої фарби залізні бильця із різноманітними там заіржавілими блищиками мабуть ще пам’ятали діда й прадіда. Заслане старою рядниною ліжко, не викликало у першого ліпшого довіри; не те що лягти, але навіть присісти. Навпроти печі, по діагоналі, у червоному кутку кімнати, висіла на цвяху почорніла стародавня ікона Святого Миколая, який на Різдво приносив Васильку у шкарпетці дарунки.

– «Вот злыдота, даже взять-то нечего!» – з докором у голосі промовив худоребрий зайда і ухопив кочергу поліз під ліжко вигрібати звідти , хіба що мотлох.

Його гладкий напарник в свою чергу теж почав рогачем хазяйнувати в печі, і не знайшовши там нічогісінько такого заслуговуючого на увагу, окрім золи, виліз звідти. Плюнув з досади він вийшов на ганок. Злодійкуватий погляд прибульця привернуло увагу перевернуте до гори дном металеве цеберко, яке чомусь не тонуло у воді, а плавало, неначе рибальський поплавець. Провагавшись деякий час і виключно з цікавості, товстун попрямував прямісінько до діжки. Точніше до спостережного пункту Василька. Тому треба було негайно звідти забиратися. Але куди і як? Малому нічого іншого не залишилося, як тримаючи міцно в руках над собою перевернуте вверх дном цеберко, немов верхню палубу субмарини, розпочати термінове занурення в діжці.

Це було зроблено вчасно, бо над поверхнею води почулося важке сопіння, неначе дорідний кнур зависнув над коритом. Від того шукача скарбів тхнуло тютюном і сивухою. Затамувавши подих малий «слідопит» пірнув під воду.

Та ось із розчиненого навстіж вікна хати почувся голос того напарника:

– «Ты ента таво! Чаво там застрял? Нашел што? Али так, бить баклуши взялся? Может на устрицы потянуло?» – поцікавився той.

– «Да вот там ведро до горы дригом торчит из бочки и понимаешь не тонет, » – відказав той.

– «Так в чем же дело? Бери его! С паршивой овцы хоть шерсти клок».

Та краще б він цього не радив, а його колега того не чув, бо якраз у цей момент у Василька катастрофічно забракло повітря. Пускаючи вже останні бульбашки, наш пірнальник змушений був у аварійному порядку, почати спливання. Міцно утримуючи над собою цеберко, яке тягнув до себе крадій, наш «останній із Могікан», різко відпустив його. Зрозуміло, що металева посудина влучила дном прямісінько до лоба нахиленому над діжкою кругловидому мародеру. Водночас, розпрямивши ноги Василько, немов пінгвін, що скочив на кригу, випірнув із під води. Вугільна пилюга, шаром десь мабуть у два палиці, відлущившись від дна імпровізованого сита враз висипалась та прямісінько на хлоп’ячу голівку, утикану курячим пір’ям. Отож на злодія із діжки вже глянула, як тому здалося нечиста сила. В довершення всього, це чорне бісеня залупало своїми великими білими зіницями. При цьому воно відчайдушно крикнуло отой пронизливий індійський войовничий заклик від якого в іспанських конкістадорів мурахи бігали по спинах:

– Ха-а-а!!!

Водночас черномазий дикун висунув свого червоного, як перець чілі, язика. Від несподіванки лисий тип гепнувся на цеглини, що підпирали діжку. Далі оте справжнісіньке породження нечистої сили пустило ротом фонтанчик води та прямісінько у обличчя непритомному завойовнику. Потім, оте дитя пекла, повернув голову так зневажливо подивилася на розчинене хатнє вікно де застиг від жаху інший волоцюга. Від такого прискіпливо погляду до своєї персони, жердино подібний грабіжник не втримався і з криком:

– «Нечистая сила!» – вмить виплигнув із хати у вікно.

Мов планер без шасі, та патолоч приземлилася у саму гущавину жаливи. Весь у реп’яхах, геть обірваний і подряпаний у кров, цей романтик тернистого шляху, кинув на призволяща свого найліпшого товариша – дав дьору. Тут вже, як мовиться, не до жиру, аби бути живу.

Що ж бідному Васильку тоді залишалося робити. І малий нічого іншого не придумав, як виключно із добрих намірів – рятувати зомлілого геть дядечку. А коли ота лиса шушваль прийшла до тями, то над собою побачила чорновиде бісеня з ріжками. Саме тоді отой бідолаха вдруге зомлів. Не довго думаючи, шляхетний малий вирішив полити потерпілого водою, як це робила матуся, коли нечиста сила кинула його із дуба. Василько ухопив дрючок і як важелем піддів діжку за дно, щоб з неї струмком полилася вода на жертву непередбачених обставин. Але сталося не так як малому бажалося. Діжка крутнулася на одному місці, як дзиґа, і посунулася боком, скоком, а далі впала, та прямісінько на живіт лежачого незнайомця. Лунко гепнувши, вона придавила гладкого злодія до землі. Від такого радикального способу штучного дихання, той пацієнт хекнув і ледве не віддав Богу душу. Під струмом води, із переляканим в смерть виразом обличчя, мародер почав відчайдушно хапати ротом повітря. А далі розводячи руками, мов плавець «брасом», він взявся дриґати по жаб’ячому ногами. Коли у черговий раз неборака прийшов до тями, то йому здалося, що для нього все давно закінчилося і що він вже у раю. Як тільки із поваленої діжки збігла уся до краплини вода, то цей волоцюга, наче ящірка, заходився мерщій виповзати з під неї. Не здатний піднятися на ноги, лиходій з останніх сил, виключно на одних руках, посунув прямісінько до рятівних кущів. За ним по піску потяглася суцільна борозна, як від орала. Десь так через деякій час збоку лісу полосонула одна, друга кулеметна черга. Не влучив ні в кого, кулі просвистів тоненько над голівкою у Василька подзьобав хатній зруб. Далі все навколо надовго стихло.

Після цього злощасного випадку старі бабусі з віддалених хуторів зачастили до Ольги. Вони приносили на гостинець Васильку пиріжки з калиною і потрібкою, а між іншим цікавилися, як ото на їхній садибі нечиста сила в смерть загнала волоцюг. Васько із задоволенням уплітав за дві щоки ті підношення і при тому вкотре пояснював, що то був він сам. Проте, ніхто із прихожанок його не слухав, бо ті чули тільки те, що їм хотілося почути. З кожним разом у переказах тих плетух обставини розправи над мародерами обростали такими новими подробицями, про які не здогадувався навіть сам винуватець подій. І що дивно так це те, що кількість загиблих грабіжників із кожним переказом у язикатих бабусь збільшувалась в арифметичній прогресії.

 

 

 

ХV

Карателі

 

Та одного дня на хутір нагрянули німці. Вони прибули на трьох напівгусеничних автомобілях марки «Mercedes-Benz» та п’яти мотоциклах – «BМW» з люльками та кулеметами. Вискочивши зі свого Кюбельвагена «Volkswagen-82», мов дідько із бляшанки, есесівській офіцер наказав своїм воякам зробити привал. Прямо у дворі ця «Sonderkommando» розвернула польову кухню. Німець у білому капелюсі і в такій же куртці відразу почав з концентратів варити їм страву. Трьом німецьким мисливцям, на домашню дичину, вдалося спіймати у клуні кількох курей. Розпотрошивши їх, як ото робить лис в курнику, на імпровізованих веретенах у дворі, дикуни розклали багаття і почали обсмажувати здобич. У німців пішли в хід також усі знайдені ними курячі крашанки. Ота потолоч тут же, як отой тхір, повисмоктувала їх і розкидала скрізь шкарлупу. Василька кухар примусив колоти дрова і підносити з колодязя воду. Далі цей новий експлуататор дитячої праці поставив перед хлопцем повне цеберко з картоплею і однозначно вказав на неї ножем наказав:

– «Аrbeiten, Кinder! Schneller! Аber schiessen. Пуф, паф! Verschtehen?» – і заржав від такого, як йому здавалося, дотепного жарту.

Двічі повторювати не довелося. Василько взявся до справи з надією, що його німці чимось нагодують. Вдома малому частенько доводилося допомагати матусі готувати, тому ця домашня справа йому була знайома. Німець це теж помітив і належно оцінив:

– «Zer Gut! Карашо, Іван!»

Коли німці пішли до кухні зі своїм алюмінійовим посудом, Василько ухопив череп’яну тарілку і собі став за ними. Та коли черга дійшла до нього, то отой шеф-кухар на прізвисько Ганс розвів руками:

– «Аlles! Nіcht Essen

У Василька на очах з’явилися сльози. Отакої. Гнув спину на вас цілий день, а замість подяки отримав облизня. Раптом до кухаря підійшов старий капрал і ткнув пальцем у бік хлопця щось тому невдоволено рявкнув. Кухар враз виструнчився і клацнув підборами заволав оте своє:

 – «Jawohl!» – і поклав хлопцю у тарілку трохи галет

.А потім він підсунув до Василька спорожнілі консервні бляшанки і висолопив свого побілілого язика, показав як їх треба вилизувати, промовляючи при цьому оте своє:

– «Schlecken, Schlecken» – лизати .

Запив якоюсь там бовтанкою, завареною в окропі з брунатного кольору борошна, щось на зразок кави, німці почали шукати собі на одне місце пригоди. Офіцеру вони натягнули поміж дерев гамак і той там зібрався куняти з гаванською сигарою в зубах. Ті що були чином по нижче, так ті почали кидати паліччя і з криком – «Апорт!» змушували свою велику вівчарку приносити їм покидьки. Інші, не знаходячи собі застосування, просто нудилися, мов неприкаяні. Роздягнувшись по пояс, дехто з есесівців почали навіть засмагати на сонці. Один із карателів, що присів у затінку, піймав на собі прискіпливий погляд Василька і прослідив за ним зрозумів чим малий зацікавився. Він здогадався, що той не відривав своїх очей від його ліхтарика. Фельдфебель демонстративно почав натискати різні там важелі і ґудзики, змінюючи скельця на червоний, синій і жовтий колір, на відзеркальній поверхні «Даймона». А потім зі словами:

– «Bitte schon!» – запропонував малому свій ліхтарик.

Коли Василько зі своєю дитячою безпосередністю простягнув руку за подарунком, то німець відразу сховав ліхтарик за спину. В передчутті якоїсь там вистави, всі німці облишили все і позбігалися на галявину. Навіть рудий єфрейтор перестав грати на своїй губній гармонії отой нудний німецькій шлягер, чи як зараз кажуть модний хіт:

– «Ах, ты милый мой Августин, Авгусин! Августин!»

У цей час отой рижий і конопатий почав показувати жестами, що треба зробити щоб отримати ліхтарик. Він під гомеричний регіт своїх колег спускав штани і біг до дерева туди і сюди. При цьому, цей збоченець наче чапля на болоті підкидав до гори свої волохаті, худорляві ноги, як ото в борделі повії пританцьовують канкан під мелодію Імре Кальмана. Всі присутні хапалися за животи від подібної витівки. Хлопець переминаючись з ноги на ногу на одному місці опинився у замкнутому колі глядачів. З одного боку йому аж ніяк не хотілося привселюдно знімати штанці, але з іншого боку так кортіло мати отого злощасного ліхтарика, що так спокусливо миготів в руках у німця. Внутрішня боротьба з відчуттям сорому і бажанням отримати за дурняка ліхтарика виливалися в оті відверті його вагання, які були аж занадто помітні нелюдам. Забувши про обачність і залишивши зброю в кузові автотранспорту, самовпевнені німці позбігалися до купи. Кожен із них намагався підохочувати хлопця плескотом у долоні і вигуками:

– «Vorwarts! Давай Кinder

– А будь що буде – поборов свою цнотливість вирішив Василько.

Скинув зі своїх худеньких плечиків помочі і тримаючи в одній руці штанці, щоб не загубити, він мов отой прапороносець, побіг мерщій від порогу до дерева і назад. П’яти у малого прилипали аж до самих сідниць та так, що виляски йшли навколо. Шквал реготу підняв з дерев навіть сонливе вороняче царство, яке у передчутті поживи постійно супроводжувало цих різників. Карателі хапаючись за животи повзали по траві, мов вужі. Звісно ніхто не збирався малому віддавати ліхтарика. У Васька від такого обдурювання затрусилася нижня губа, а з очей полилися невтішні сирітські сльози. Це викликало у зайд ще більший регіт, та раптом ззаду них почулося притаманне їм, оте окличне :

– «Halt! Hande Hoh!»

Вмить на подвір’ї наступила гробова тиша. Тільки десь там у лісі зозуля почала гулко так кукувати, розпочав відлік відведених для окупантів залишки життя. У декого з есесівців враз змокріли підштаники, звісно не від реготу, а з переляку. Зібрав з автотранспорту облишену без належного догляду німецьку зброю, позаду карателів стояли українські повстанці. Бородач, у пілотці з тризубом, мабуть старший, при тому з докором у голосі зазначив:

– Не годиться отак дорослим кривдити дітей!

Командир, підійшов і зірвав з ґудзика на грудях у рижого фельдфебеля ліхтарик і вдячно простягнув його Васильку.

– Тримай синку. Ти його по праву заслужив. Якби не ота твоя витівка з стриптизом, могли загинути багацько наших вояків – відказав він.

Зодягнутий у трофейну уніформу цей, видно доброї душі чоловік, чомусь нагадав Васильку його батька.

– Тільки чого вони отак як німці зодягнуті? – подумав малий.

А воно, якщо добре збагнути і не дивно, бо порівняно молода Українська держава окрім свого знедоленого народу, ще не мала на той час у повному обсязі а ні своєї зброї, а ні обладунків чи у повній мірі державної атрибутики.

Повстанці погрузив карателів на їх же автотранспорт повезли їх туди, куди непрохані гості збиралися самі – до Чорного лісу. Німецька вівчарка отримавши волю і позбувшись своєї колабораціоністської приналежності не захотіла ні з ким із них бути, бо мабуть по натурі була пацифісткою. Проте, то було потім, а зараз один із колишніх червоноармійців, навіть направив на неї свою «трьохлінійку», але Василько підбіг і затулив собою собаку. Командир з докором поглянув на свого підопічного вояку. Не чекаючи нічого доброго від озброєних незнайомців, вівчарка крутнувши на одному місці коло, чкурнула до лісу. Коли всі відходили, то німець, що скоріше за все походив з багатодітної родини, ткнув Васильку плитку шоколаду. Поглянув на фото своєї дружини і доньки єфрейтор і собі віддав йому губну гармоніку з таким виразом на обличчі неначе наперед знав, що їх чекає далі. Щоб хто не казав, але ким би не був до початку війни німець чи австрієць, там: фермером, робітником чи крамарем, все одно у душі це покоління назавжди залишилося враженим нацистським фанатизмом «Deutsche uber alles»

Не пройшло і години по тому, коли цей набрід зник за поворотом шляху, як із лісу донеслася безладна стрілянина і великої сили вибух. Як пізніше з’ясувалося, карателі якимось чином розв’язалися по дорозі і напали на охоронців. Зав’язався рукопашний бій. З тої пори неподалік від цього хутора на галявині лісу з’явилися п’ять свіжих земляних горбочків з дерев’яними хрестами. Хто під ними назавжди заспокоївся, ніхто не знав. Щоб не наражати на небезпеку рідню, такі могили майже завжди залишалися місцем спочинку невідомого вояка. Правда у німців на грудях завжди висіла овальної форми алюмінієва табличка з подвійним номером, одну частину якого відламували, а іншу залишали при загиблому. Зосталося загадкою, куди поділась німецька ота техніка? Важко сказати. Вірогідно повстанці її загнали у болото і підірвали. Пізніше там школярі знаходили різні залізні уламки з яких майстрували собі ножі і самопали.

 

 

 

ХVІ

Няня

 

Коли двір спорожнів від непроханих гостей, Василько знайшов собі інше застосування. Він по приставленій до даху драбині заліз на горище своєї хати і за допомогою трофейного ліхтарика натрапив там серед різного антикварного мотлоху, на мисливські чоботи. Отож, не довго вагаючись хлопець притягнув їх на ганок. Далі малий почав взуватися. Правда для нього і одного чобота вистачило би, як мовиться із головою, бо худеньке тільце майже повністю влазило до однієї халявки. Зовні з чобота, мов з лицарського обладунку стирчала лишень русява голівка. Раптом на відкрите всім вітрам подвір’я вскочив величезний чорний вовк. Василько ладен був втекти у відкриті навстіж сінні двері до хати, але де там. Отак відразу вилізти з цієї штучно зробленої ним самим пастки, куди сам себе засадив, у нього ніяк не виходило. Втративши рівновагу, шкіряний скафандр покотився з ганку та прямісінько, як то мовиться, до вовка в зуби. Роззявлена здоровенна чорна пащека звіра наблизилася до нього. Хлопець з переляку навіть зажмурив свої оченята і відразу відчув дотик до носа шорсткого вологого язика. То звір лизнув його, та прямісінько в обличчя. З чорної при чорного пащі кудлатого вовка на нього дмухнуло кислувато-молочним подихом. Коли Василько нарешті спромігся відкрити одне око, то побачив над собою симпатичну морду здоровенного вовкодава. Губа у кутках пащі звіра посмикувалися до гори відкриваючі кутні зуби, та так, що здавалося вовк нахабно усміхався до нього. Нарешті, Василько упізнав в цій чорній звірині врятовану ним німецьку вівчарку. А та, ухопивши хлопчину за комірець сорочки почала витягати його, мов своє неслухняне щеня, із полону чобіт. Далі собака простягнула до Васька свою праву лапу, неначе здоровкаючись чи укладаючи мирну угоду. Малий потис її правицю, і мотнувшись до хати, через хвильку приніс прихований матусею для нього глечик із перловою кашею. Голодна псина з жадібністю накинулася на їжу і вилизала до блиску щербату полив’яну миску, в яку хлопець висипав свій обід. Коли на вечір Ольга повернулася до дому, то ледь не впала від побаченого – на ганку в обіймах із здоровенним вовком спав її синок. Жінка кинулася вперед, щоб визволити дитину, але чорний звір лизнув їй руку і обережно, щоб не розбудити малого, тихесенько заскавучав їй. А далі ця приблуда посунулася вбік пропускаючи господиню до хати. Не знаючи, що його собі подумати, Ольга стояла не в змозі зрушити з місця. Собака так жалібно дивилася на неї і при тому тихесенько попискувала, що жінка не втрималася і на пів жартівливо промовила:

– Та не заберу я його від тебе! І врешті-решт, чиє ж це дитятко? Твоє чи моє?

Вона і сама в дитинстві любила собак, але коли ж то було. Неначе відчув присутність матусі Василько враз прокинувся і відкрив свої оченята .

– Синку, а що це за кудлата приблуда у нашому хазяйстві? – поцікавилася у нього Ольга.

– Та це матуся германів собака. Мабуть у неї окрім мене не залишилося нікого – зробив той свій логічний висновок.

– Мамцю, хай собачка залишиться у нас. Будь ласка, не проганяй!

– Ага собачка. Та це ціле телятко. А чим же я буду вас годувати? – забідкалася жінка.

– Та якось воно там буде, – почесав потилицю невпевнено відповів синок.

Неначе і собі щось вставляла підгавкуючи, по своєму вторила йому зарозуміло вівчарка.

– А як же хоч звати тебе шельма? – запитала Ольга.

– Та Либа. Дивись мамцю як вона сміється.

Неначе почув про свій хист, собака у підтвердження слів задрала верхню губу, як справжній жартівник.

– А й справді, – погодилася вона.

Повертаючись із роботи, де Ольга підробляла вже посудомийкою на кухні німецької їдальні для літунів, вона не раз приносила Либі кісточки. Ухопивши якійсь там маслак, та бігла мерщій ховати його на город, про чорний день. Щодо Василька, то собака для нього була справжньою живою лялькою. А що ця двійня витворяла при її відсутності, то це треба було тільки бачити. Здоровезна, мов телятко, вівчарка розганялася і прожогом неслася на хлопчика, але перед самим його носом різко звертала вбік або перестрибувала, як ото робив Василько плигаючи через пляшку. Бувало й так, що вівчарка падала біля Василька і той вилазив їй на спину. Потім Либа піднімалася на всі чотири лапи і обережно, щоб той не впав, катала свого Мауглі по усьому двору. Та Василько мріяв мати справжнього коника-горбунка, про якого не раз перед сном розповідала йому в казках матуся. Якось Ольга дорікнула сина, що як можна бадлятися із такою брудною невмивакою, як Либа. Василько, як мовиться, намотав те на вус. Отож коли ненька відлучилася кудись, він вирішив викупати собаку. Спроба затягнути Либу у діжку з водою закінчилася повним фіаско, бо важка вівчарка була ще не під силу малому. А хитрюща звірина робила вигляд неначе ніяк не могла збагнути, що малий від неї хоче. А про себе мабуть таки подумала:

– Ще, чого доброго, втопить.

Впертий Василько, для усунення зазначеного матусею недоліку, витягнув волоком із сіней дерев’яні ночви і поставив їх посеред двору. Потім почав з колодязю доставати воду. І треба ж було йому отак не втримати мотузку прив’язану до цеберка. Повна води посудина зірвалася з рук і полетіла вниз розмотуючи мотузку, а від так колодязну корбу. Ось чому Васько відразу отримав добрячого стусана по голові від розкрученої ручки. Хлопця неначе корова язиком злизала, але відлежавшись на траві він не покаявся. Із завидною впертістю Василько вирішив все таки завершити намічену санітарну операцію. Ухопивши, бідну Либу за лапу Василько з останніх сил потяг її до корита. Навіть тоді, коли малий мив собаці пальці лап і обкатував водою її чепрак, то та псина героїчно усе терпіла. Проте умокрівши до нитки, вона віддячувала малого сповна тим, що обтрушуючись обкатувала того з голови аж до п’ят тисячами бризок. Частенько здалеку Ольга спостерігала цю кумедну картину. А про те вона добре знала, що за Васильком є кому вдома доглянути. Волохата нянька не дасть його образити нікому. Нарешті, угледівши неньку, синок зі своєю вірною чотирьохлапою подругою, здійнявши лемент і куряву аж до самого неба навипередки летіли їй на зустріч. Інколи, загравшись, малий засинав у собачій будці, яку він разом із матусею змайстрував з ящиків від авіабомб. Василько так любив Либу, що не раз засинав у неї на лапах, міцно обійнявши своїми рученятами за кудлату голову. Та ось, нарешті, прийшла зима. Випав скрізь сніг. Василько почав запрягати Либу в санчата і вони, мов чукчі чи евенки, відправлялися на полювання. Та коли вдарили по справжньому різдвяні морози, то матуся дозволила Либу забирати в дім. Біля печі для неї вона навіть постелила килимок, але варто було Ользі кудись там відлучитися, як Либа в зубах переносила свій килимок до ліжка на якому спав Василько. А от коли малий прокидався, то тоді починали ходуном ходити дошки підлоги від їхніх ігрищ. Минали дні за днями, а місяці за місяцями. Нарешті, прийшла довгоочікувана весна, а із нею тепле сонечко. Забили ключі і на галявині розцвіли проліски і лісові фіалки, від чого все подвір’я навколо здавалося покрилося голубим килимом. Василько збирав цілі букети лісових і полових весняних квітів, якими, як міг, прикрашав хату. У хід тоді йшли усі бляшанки і склянки, банки і баночки. Стіл, підвіконня, припічок, поличка усе де тільки можна було прилаштувати букети були заставлені пролісками, фіалками і сон-травою. Їм на зміну приходили великі польові брунатні дзвіночки і білесенькі дзвіночки конвалії. Цілі оберемки персидського махрового бузку різних кольорів і відтінків разом із цвітом акації до запаморочення наповнювали квартиру. Квіти аж до самої глибокої осені ставали чи не єдиною прикрасою їхнього повсякдення.

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 336 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz