Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь

Х

Переполох

 

На залишеному втікачем секретному інкубаторі смерті біля полустанку Галещина, вечірня перевірка в’язнів пройшла у звичному режимі. Знайшлася таки добра душа, що у пітьмі відгукнулася на номер в’язня 23-46. Ризик звичайно був, хоча за донос арештанти карали всіх «стукачів» самосудом. Та мабуть тут ще спрацював отой людський фактор. Надто всім «ворогам народу» кортіло допекти отих своїх опікунів, щоб хай хоч один із них врятується з цього чумовитого кубла. Ось чому Мишко до ранку мав фори. День на секретному об’єкті розпочався із справжнісінького кіно. Проспавшись, візничий Хома, на ранок нарешті вибрався, як ведмідь зі своєї барлоги. Точніше з під наваленого на нього різного непотрібного барахла. У пітьмі наш п’яничка перечепившись через якійсь там мотлох і нарешті лобом намацав вхідні двері. І ось тут вже відбулося справжнє «Явление Хреста народу». Уявіть собі на мить, як на подвір’я фабрики з’являється напівголий, замурзаний на своїх чотирьох кістках не опохмелений Хома. Цей хронічний алконавт постав у всій своїй скелетоподібній екзотиці. Вам не передати, якій у цього водія кобили виник подив на обличчі, коли протерши свої запливши з перепою зіньки, він не побачив у дворі, а ні своєї чотириногої Марго, а ні діжки на колесах. Тому з істеричним криком:

– Пограбували іроди!

Хома кинувся бігом на вахту до брами питати, чи бува не виїжджала без нього ряба кобила. І треба ж було так співпасти, що в цей час на караул заступив саме той вартовий, що випускав водовозку. Микола Барабаш, бо саме так звали цього невдаху, з переляканим обличчям замахав руками на п’яничку і затупотів ногами. Не інакше як відбиваючись від цілого рою в’їдливих бджіл. Микола задерев’янілим язиком залопотів:

– «Згинь! Нечистая сила! Я тебя уже випускал! Де ты взялся? Пошол вон со своей долбаной кобылой!»

На крик збіглися усі, кому тільки було не ліньки, особливо в’язні. За всіх найгучніше і зловтішніше реготали звісно оті «вороги народу». Начальник караулу, почервонів від люті наче хвіст обпатраного в окропі раку. Ледь не луснув він почав біснувато молотити залізякою по висячому вагонному буферу, мов скликаючи усіх мертвих і живих на пожежу чи при загрозі повітряного нападу ворога. Витріщив свої побагровілі від запою булькаті зіньки, кум враз усе зрозумів. Мов навіжений він заволав благім матом:

– «Мать вашу…в дрова! В кочережку и в печонку… Побег! Тревога

Вихопив із кобури свого вороного нагана, цей припадочний начальник, почав смалити з нього куди попало, то в землю, то в небо аж допоки не скінчилися набої. Коли врешті-решт вертухаї позганяли у кучу в’язнів і перерахували усіх по головах, то виявилося, що бракує одного. Ним виявився «ворог народу» за № 23-46 – Михайла Солов’яненка. А з натовпу гостроязикі благодійники, з числа в’язнів, ще запопадливо так підказували:

– Відсутня також кобила Марго і водовозка на колесах!

Тут, за мурами майбутнього розсадника вірусів, виник незатухаючий регіт. Миколу Барабаша, бійця воєнізованої охорони, відразу скрутили і відібрали рушницю. Боєць воєнізованої охорони виривався з рук, падав навколішки і повзав у ногах вчорашніх своїх напарників, невпинно волаючи, неначе недорізаний півень або злочинець перед стратою:

– «За что, братцы? Я же свой! Я не виноват! Бес попутал! Он сам ушол!»

Вже, опісля розслідування і допитів в Державному Політичному Управлінні (ДПУ) – каральному органі Радянської влади, Ревтрибунал визнав Барабаша організатором втечі особливо небезпечного злочинця. Але враховуючи, клопотання і добру характеристику і те, що вартовий був племінником начальника караулу, то йому пом’якшили вирок і перекваліфікували справу, як ненавмисне сприяння втечі особливо небезпечного злочинця. Тому цьому посібнику присудили, відбуття хімії на 10 років ув’язнення на цьому ж секретному об’єкті. Треба ж комусь кормити і прибирати за тваринами у закритій цій науково-дослідницькій заразній зоні.

Десь через кілька місяців потому трапився ще один випадок, що знову потряс усіх. Справа у тому, що на біофабриці тримали кількох «відморозків» з числа кримінальних злочинців, яких використовували в якості різників тварин. Так ті живодери одного дня чи-то по завданню зоотехніка, а може і якогось аспіранта оббілували живцем ягня. А коли той науковець зайшов у бокс і нагнувся над паруючою тушкою, то цей кривавий клубок м’яса ожив і вскочив на ніжки. Яке ж, то було здивування у того ветеринара, коли те чудо почало несамовито бекати – Бе! Бе! Від  несподіванки очкарик у халаті впав на сідницю і зомлів. По нахиленому дощаному скату голе ягня, безперешкодно вискочило з боксу на подвір’я. Увесь наявний персонал і охорона кинулися ловити це чудо по усьому двору. Нещасне ягня, яке звісно, тепер вже порозумнішало, як дехто з нас в останню мить, нікому в руки не давалося. Обвалене в пилюці це живе м’ясо вирішили пристрелити. Однак з першого пострілу влучили тільки в стегно «куму», другим пострілом у сідницю науковцю і аж за третім разом рикошетом від цегляного паркана встрелили піддослідну тварину. Реготали тоді, правда, тільки збоченці, бо науковцям було не до жартів. Як пізніше з’ясувалося, паніка була виправданою, оскільки вражена на тропічну лихоманку тварина могла механічним шляхом інфікувати багатьох людей. Не вистачало тільки, щоб на залізничній станції Галещина сполученням Харків-Одеса, поряд із пунктом «Заготзерно» відбулося поширення епідемії в Україні. Дехто із науковців після цього випадку навіть посивів. Саме тоді в’язнів вивезли з Галещини разом з конюхом Хомою у невідомому напрямку. Як розпускали плітки співробітники біофабрики, наших «ворогів народу» перевезли на іншу ударну будову п’ятирічки. Проте чи варто було вірити цім фанатично відданим науковцям? Вірогідно, в’язнів чекали Козельщанські підземні бокси, як піддослідний живий людській матеріал.

Дико також було дізнатися ще й про те, що доведені до голодного стану сім’ї співробітників цієї біофабрики рятувалися від голоду в досить таки жахливій спосіб. Батьки крали все, за що тільки можна було отримати гроші. Вони приносили до дому якісь склянки з рідиною, що пахли спиртом. Різники підв’язували до свого тулуба вирізки м’яса заражених хворобою свиней, баранів, бичків, тушки кроликів, яких належало утилізувати в печах. Таке недбальство траплялося тому, що сировиною для вірусів харківським і московським науковцям придатною була лише кров. Як запевняв один із таких різників:

– Ми добре пережарюємо крадене м’ясо на пательні і під пляшечку перваку нічого – все проходило класно, навіть мої діти не вмерли і ні на що не скаржилися.

Залишається тільки дивуватися, як цілі родини працівників цієї біофабрики нічим не заразилися і не заразили інших. Відомо усім обізнаним й те, що деякі епідемічні хвороби тварин, як туляремія є небезпечними і для людей. Хоча зараз на прикладі зараження «снідом», отриманого від африканських шимпанзе, людство різко змінило своє ставлення до прориву вірусів зі світу тварин до людини. Чомусь спонтанно виникає підступна думка:

– А чи не робили свої експерименти над персоналом біофабрики науковці? Хто може гарантувати, що у їдальні на території фабрики людей не кормили зараженим вірусом м’ясом? Сьогодні коли підприємці легалізували свій приватний бізнес на базарах ми частенько спокушуємося дешевою ціною на продукти харчування – м’ясо-молочні вироби, навіть не замислюючись, ні на хвилинку, над дійсною природою виникнення дешевизни. Під привабливим кольором і приємним смаком дешевої ковбаси не виключається, що можна придбати собі невиліковну хворобу. Багато чого слід було б ще додати до сказаного, але більшість колишніх заляканих навіки співробітників подібних фабрик смерті, навіть, прибиральниці і ті давали підписку радянській владі про довічне нерозголошення службових таємниць. Вимушені, або випадкові ці співучасники більшовицьких злочинів проти людства, отак без покаяння понесуть мовчки з собою в могилу отой свій тяжкий гріх.

 

 

 

ХІ

Андрійко

 

Серед доказового матеріалу навряд чи залишать, будь-кого, байдужими сповіді безіменних свідків, що тисячами полягли у братських могилах. Вони варті того, щоб про них не забували і щоб їхню часом гірку правду ми донесли до нащадків. Тому пропонуємо до вашої уваги історію покрученої долі одного із багатьох свідків злочинів радянської влади.

Жили ми з ненькою на хуторі у рідного діда. Батька свого, що загинув на річці Халхін-Гол у серпні 1939 року під час монголо-японського військового інциденту, я пам’ятав невиразно. З марева спогадів виринали хіба що окремі уривки; як вусатий здоровань підіймав мене на своїх дужих руках і високо підкидав над своєю головою, або як поколюючи своїми козацькими вусами цілував мене на залізничному пероні перед відправкою на війну. Підлітком я допомагав матусі чим міг. Бувало піду в степ і на відьминих колах назбираю печериць, або принесу на вечерю перепелячих чи качиних крашанок, ловив плетеним із ниток мереживом «понсом» горобців. Мабуть тому мене манило до чоловіків новобранців, що мешкали в наметах далеченько так в степу. Поряд з лісосмугою неподалік залізничного полустанку Ганівка вони розбили свій табір.

Ще задовго до початку Другої Світової війни, у безкрайніх степах України, розміщалася ціла мережа хімічних військ. От і у нас біля залізничного полустанку Ганівка, у вигородженому колючим дротом на кілках майдані, розташовувався військовий підрозділ хімічних військ РСЧА. Не пам’ятаю, яка така муха мене вкусила того дня, але з самісінького ранку якійсь ґедзь заніс мою душу саме у ці віддалені в степу місця, та ще у ту лиху годину, коли трапилося це лихо. А почалося все з того, що покружляв на пасовищі і посперечавшись із задиркуватими пастушками, моїми однолітками, я подався в пошуках пригод на одне місце, до своїх дорослих товаришів. Ласкаве сонечко світило так лагідно і мило, що здавалося день ніщо такого несподіваного для мене не передвіщав. Здаля вже виднілися вицвілі на сонці блідо-зелені військові намети, але якась невідома сила мого ангела хранителя відвернула мене від отих відвідань. Розморений полуденною спекою я вирішив трошки перепочити, тому походу звернув до копиці сіна. Вимостивши  з польових квітів і трав собі гніздечко, мов лелека, на самому вершку копни я впав туди і наче той орел крила, розкидав свої руки. Підняв увись очі. Чомусь задивився у безкрайнє синє небо. Наді мною пропливали казкової форми пухнасті, як у бабусі пухові подушки, хмаринки. Якщо довго і пильно вдивлятися у ту лазурову безодню, то здається що не хмаринки, а ти сам пливеш синім морем над землею. Легкій вітерець проносив над моєю криївкою всілякі комахи, що не переставали настирливо дзижчати, дзинчати і сюрчати. Отак не вчувся як під ту лугову какофонію і задрімав. Прокинувся від того, що жайворонки, що звично зависнули у вишині на одному місці, перестали виспівувати свою до нестями приємну колискову. Та що казати, навіть коники-стрибунці і ті причаїлися у траві.  Коли я озирнувся, то помітив, що до залізничного полустанку прибули один по одному три ешелони. Чогось подумав, що якого це лиха їх принесло у цю глухомань. Було це десь опівдні. У незнайомій мені формі якісь засмаглі низькорослі солдатики з гвинтівками напоготів почали відсовувати на вагонах двері і виштовхувати звідти геть на землю людей. Тримаючи у руках якісь вузлики з пожитками і малолітніх дітей, прибулі заходилися спускатися на платформу. Їх, немов тварин, солдати у синіх кашкетах із червоними околишами, посортували по п’ять душ  у шеренги на дві колони. Молодих погнали в степ у напрямку до Ганівки, а інших переважно літніх людей і дітей «погоничі» почали ногами, взутими в обмотки і кирзові черевики, строїти по п’ять душ в іншу колону. Далі без зупинки людолови погнали і цих прибулих тільки вже  в протилежний бік степу. Звідки мені було тоді знати, що то за одні, яких заганяли за колючий дріт. Проте, цікавість брала верх. Як отой партизан, із кіно про громадянську війну, я замаскувавшись у копиці сіна почав спостерігати за тим, що відбувалося навпроти моєї схованки. У загородях, неначе різники тварин, у шкіряних фартушинах і в таких же картузах брунатного кольору блукали якісь незнайомці, від яких жахалися не тільки діти. Я знав багатьох солдатів особисто і на прізвище, але то були якісь чужі казна-звідки прибулі. Старший, у петлицях із «шпалами», від конвойних військ НКВД, отримав підпис на якихось своїх папірцях і вскочив на ходу у порожняк до своїх поплічників. Три ешелони людоловів усі разом покотили далі, мабуть за новою партією «ворогів народу». Дочекавшись відправки останнього потягу, начальство у цивільному одязі відразу заходилося втілювати своїх наміри. Як пізніше з’ясувалося ті науковці приступили до проведення дослідів з паралітичним газом над прибулими – членами родин «репресованих». Степом картавно пролунала команда для червоноармійців:

– «Стгоится! Стгоєм, на гостаянии десяти шагов от правофлангового – Магш!».

Вишукавшись у лаву, солдати хімічного підрозділу Червоної армії з гвинтівками і зеленими торбинками через плече розміреною ходою розійшлися ланцюжком на всі чотири сторони.  Відійшовши, як можна подалі від майдану, вони обминув копицю з сіном де маскувався я, зупинилися на варті далеко позаду від моєї схованки. По команді «товсь» солдати-хіміки обклали табір, чомусь з моєї сторони, якимись пузатими і продовгуватими металевими штуковинами. Потім у небачених мною до цього нарильниках, на кшталт свинячих писків, чудовиська в гумових халатах покрутили щось біля принесених солдатами отих жовтого кольору гостинців і, як тепер я розумію, відкрили краники на хімічних балонах. Вітер потужно підхопив вивільнену з балонів хмару жовтого кольору і поніс її у напрямку до піддослідних. Раптом відтіль почулися роздираючі душу нелюдські крики, які чутно було за декілька десятків верст на сусідньому хуторі Плавлі і в селах Лутовинівка, Ганівка. Сталося щось таке незрозуміле для мого дитячого сприйняття. Степ оповило моторошне суцільне виття від чого у мене відібрало дар мови. Волосся на моїй голові заходило ходуном і піднялося дибки, а ноги зробилися ватяними. Піт струмками стікав по спині і моєму обличчю заливаючи очі. Крізь марево помаранчевого туману було видно, як люди кидалися грудьми на колючий дріт у паніці. Інші  бігали мов навіжені у загороді і рвали на собі одяг,  волосся. Матері видряпували собі очі, щоб тільки не бачити передсмертних страждань і судом у своїх ріднесеньких останніх кровинок і стареньких батьків. Малолітні дівчатка, хлопчаки і такі як я підлітки, так ті падали відразу, мов підкошені серпом колоски. Я, рачкуючи сповз на самісіньке дно свого кубельця, щоб тільки не бачити і затулив долонями вуха щоб і не чути того пекла на землі влаштованого нелюдами. Пройшла здавалося вічність, коли свіжий вітерець розігнав по полю ту смертоносну хмару. Між тим, до обнесеного колючим дротом повального побоїща посунули якісь поважні люди в окулярах. Зодягнуті у білі льняні костюми і у плетених із рисової соломки брилях, вони  поважно, мов павичі, переступали через людські останки, щоб не забруднити ненароком оті свої модні білі парусові черевики. Прибулі із столиці по діловому нагиналися і вдивлялися в скляні очі піддослідних, щось там мацали своїми кістлявими пальцями у гумових рукавичках на шиї, руках – шукали, як я зараз розумію пульс. Це вже пізніше я зрозумів, що допоки останній піддослідний не скінчився лікарі старанно вели свої спостереження.  Далі ці поважні особи вимірювали рулетками відстань від балонів до огорожі і останків людей, переконавшись у чомусь такому недосяжному мені дійстві (у ефективності досліду з паралітичним газом на певній відстані), похитуючи задоволено головами, мов захарчовані бабусині гусаки, винахідники душогубок почали слинявити хімічні олівці, щось там занотовувати до своїх зошитів. І як здалося мені, вони навіть задоволено ще мугикали собі під ніс модний тоді німецькій шлягер взятий за основу радянського маршу авіаторів: « – Все вышэ! Вышэ! И вышэ!...» Проте тих, хто ще подавав якісь ознаки життя, так тих вже інші московські добродії у шкіряних фартухах і крагах відразу добивали в потилицю, з револьверів. Щоб ті чи не погіршували статистику, чи не мучилися – як подумав ото я. Несподівано немов на ратне поле невідомо звідки налетіла величезна вороняча зграя, що на мить закрила собою сонце. Не без того почорніле від розкуйовдженого жіночого волосся палих до землі жінок, чорних хусточок і спідниць того невибагливого селянського одягу на вбитих діточках і від сіряків у стариків, поле раптом зарухалося, загойдалося і здіймаючи крилами куряву пилу піднялося увись. Збоку здавалося, що то не птахи, а у чернечих рясах ченці з храму почали свій обрядовий танок. Похоронна команда, відганяючи настирливих і каркаючи  птахів-падальників, металевими гаками почала стягувати трупи у заздалегідь пригнані конфісковані селянські вози. Сторожко поводячи вухами, коні дико хрипіли і біснувато дивилися урізнобіч виряченими очима на мерців. Переповнений трупами  гужовий транспорт підрулював до залізничного насипу. Тут вже їх очікував, пухкаючи паром на залізничній колії потяг «порожняк» з полу-вагонів. Він був поданий у зазначену годину і хвилину, як  мовиться строго за приписом і розкладом руху потягів. Треба не забувати, що залізничники тоді прирівнювалися до саперних військ, тому їх не брали на строкову службу. А в той час останки загиблих від отруєння газом з грабарок почали перетягувати у порожні вагони і складати щаблями вже інші солдати, що тільки повернулися з оточення. Заповнені у кілька десятків шарів вагони-скотарники запирали на скобу і конвоїри разом із залізничниками чіпляли туди свинцеві пломби. Потяг, давши декілька попереджувальних гудків, сіпнув двічі вагонними зчепами і брязкаючи буферами, важко посунув із місця. Залізничний катафалк зник у напрямку до Козельщини у бік Кременчука. Вірогідно до згаданих раніше далеко не богоугодних закладів – Піщаного кар’єру. Після такої далеко не праведної праці  дорогенькі захисники свого робітничо-селянського народу, з хімічного підрозділу РККА, пішли до лісосмуги умивати руки. В холодочку їх вже чекали збиті з дощок лави і столи на яких лежав приготований для кожного учасника «розгрузки» святковий «сухий пайок» – 200 гр. спирту, кусок сала, банка «Тушонки», цибулина і пів буханця.  Сало чомусь не лізло їм до горла, а алкоголь вживати новобранцям ще не доводилося. Не прийнято було раніше по селах, щоб молодь при живих батьках вдавалася до ганебних звичок. Багатьох із похоронців нудило і вивертало навиворіт їх утробу від побаченого і пережитого. У них ще і досі перед очима стояла жива картина понівечених стражданням людські обличчя. Переплетені в дикому танці руки й ноги жертв ввижалися солдатам простягнутими до них з благаннями. З ротової порожнини у декого з отруєних дітей йшла біла піна і цебеніла прозора сукровиця. У вухах хіміків-новобранців стояв суцільний розпачливий людський душе роздираючий крик. Випуклі дитячі очі з докором дивилися на них немов промовляли: "Дядечко, а за що це ви нас так вбили? Що ми вам поганого зробили?

Вже добряче на підпитку до одного із  молодих солдатів підійшов прибулий із московської «зондер» команди офіцер. У новесенькому однострої і в шкіряних чорних рукавичках (серед літа), риплячи хромовими чобітьми та ремінцями портупеї він, якось так неприродно поточившись вбік, витяг із кобури свого воронованого пістолета і приставив до скроні чергової своєї жертви тільки  вже солдата. Заслинившись по самі вуха, цей пропащій п’яничка,  нарешті спромігся  видавити з себе і просичати:

– "Пошто не пъеш, хохол? Пей, а не то пгодаш!”

Оскалив  по вовчому свої зуби  із золотою «фіксою», він раптом дико зареготав. Всі ті, хто тільки що вагалися «пить иль не пить», не чекаючи персонального запрошення, одним ковтком осушили по чайному стакану горілки. Вони зробили це не стільки з остраху за свою заплямовану кров’ю невинно убієнних душ, а скоріше за все, щоб остаточно не лишитися  розуму. До самісінького вечора, як на долоні серед безкрайнього степу, я пролежав у копиці сіна не поворухнувшись. Увесь час я тільки благав Бога, щоб той відвернув від мене погибель. Коли стало смеркатися і почав накрапати дощик я майже рачки, на задерев'янілих ногах ледь дістався до нашого хутора. Ненька угледів мене сплеснув долонями запричитала:

– Де ж це тебе, гайдамако, цілий день нечиста сила носила?

Але придивившись пильно до мене сплеснула руками і затужила мов над небіжчиком:

– Ой Боженьки ж ти мій! Ой людоньки добрі! Погляньте на  нього!.

На крик із сіней з’явився дід.

– Чого це ти так доню побиваєшся?

Але поглянув на мене дід відсахнувся.

– Чур йому й пек! Що з тобою онучок сталося? Де ж ото поділося твоя русява чуприна?

– Дитинко моя, чому ти став білим як лунь?

Припавши до грудей свого убіленого роками діда, захлинаючись у сльозах я розповів йому все бачене мною з усіма подробицями, на які тільки здатна передати безгрішна моя дитяча душа. До кімнати непомітно увійшла стара Мотря. Бабуня із другої половини хати усе чисто чула. Закурив козацьку люльку старий нащадок Кармелюка промовив:

– Ти дитино більше туди не ходи і забудь усе що бачив. Так буде краще усім.

Потім наказав, щоб як будуть розпитувати:

  Де ти був? Відповідай, що занедужав ще зі вчорашнього дня і заліг.

Бабуня тоді заварила мені на молоці якесь зілля, що пахкотіло маком і м’ятою, і я проспав мабуть кілька діб. Невдовзі матусю викликали до слідчого у Говтву, але вона здвигувала плечима і на всі питання давала одну відповідь:

– Нічого не чула і не бачила. А синок хворіє давно, тому нікуди ми не виходили з хати.

Минуло багато років, коли ми дізналися, що якби не почалася війна з германцем, то всі як один не те що селом, а усім колгоспом і навіть районом загуркотіли би, в отих самих столипінських вагонах на Соловки за Урал до Сибіру, або у кращому разі в голодні степи Казахстану.

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 231 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz