Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь

VІІ

Геноцид


 

Не встиг голова колгоспу ще від’їхати подалі від села, як почалося пограбування селян. Червоноармійці і озброєні «комбедівці» приступили до взяття на «буксир» колгоспників. З металевими штирями вони пішла нишпорити по дворах шукати в землі те зерно, що селяни вночі не встигли як слід приховати, або винести за село. Жінки зривали із себе хустки і виставляли поперед себе своїх замурзаних, заплаканих напівголих діточок приречених на голодну смерть. Чоловіки хапалися за вила і коси, але відразу отримували кулю в лоб чи багнет у живіт. Правнуки отих запорозьких козаків падали мов обмолочені снопи пшениці на свої вже кров’ю і потом политі чорноземи. Село гуло мов вулик із сполоханим роєм, і вже через мить воно перетворилося у суцільний цвинтар. Постріли, передсмертні зойки і відчайдушні крики людей з відтіль долинали далеко в степ, аж до брички, на якій конвоювали до міста голову колгоспу два озброєних продзагонівця. Від безсилля зарадити біді, по обличчю у Михайла Солов’яненка текла скупа чоловіча сльоза. Скільки цей, арештантський ескорт добирався до міста сказати важко, але Мишку це здалося вічністю. З оціпеніння його вивело лише те, що біля ганку повітового комітету партії більшовиків він побачив губкомівський «Форд». Тут видно давно вже хазяйнував перший секретар губкому товариш Самуил Аронович Заславський, колишній годинникар, пізніше він був розстріляний більшовиками у 1937 році. Всі члени бюро, само собою, вже були на місці і в повному складі. Не відкладаючи справу, як мовиться, у довгу скриню, розпочали збори. Порядок денний складався із трьох питань:

 

1. Неукоснительное соблюдение резолюції июльського пленума ЦК ВКП (б)

«О преодолении кулацкого саботажа».

2. Рассмотрение персонального дела члена ВКП (б) с 1905 года М. С. Соловьяненко.

3. Разное.

 

По першому питанню заслухали коротеньку доповідь, так на дві години, товариша Самуіла Григоровеча по матеріалам «Про саботаж і супротив, що чинять класові вороги кулаки та їхні пособники». По другому питанню порядку денного, яке було доповідачем тісно пов’язано з першим, козлом відпущення усіх гріхів, безумовно, став М.Солов’яненко. І тут, мов у провінційному театрі, почалася справжнісінька вистава. Спочатку, як було заведено, для затравки виступили із заздалегідь розписаними на клаптиках обгорточного паперу ролями, оратори місцевого ґатунку: доярка, конюх, прибиральниця, комірник, двірник і т.п... Часто-густо це були мало освічені люди. З усіх боків лунало оте, трафаретне волевиявлення трудового народу – виключити Михайла Свиридовича Солов’яненка із лав членів ВКП(б). Отож йдучи на зустріч побажанням трудящих мас, проголосували – «За» одноголосно. Точнісінько так, як оце робиться зараз на розширених засіданнях, підзвітних, залежних профкомах. Особливо коли потрібно адміністрації позбутися когось неїстівного. Михайло поклав свій партквиток на засланий кумачем стіл і обвівши мутним поглядом членів президії, мовчки вийшов у коридор. Серед облишеного ним кагалу своїх вчорашніх друзів, йому вже робити було нічого. Нарешті тому дійшло, що ці засідранці, кому він присвятив свої найкращі роки життя – значно гірші за папських інквізиторів. Вони не поцікавилися навіть його думки, про причини вчинку і не надали йому останнє слово для спростування того звинувачення. Цім фанатам було наплювати на ідеали будь-кого, якщо вони йшла у розріз, частенько суперечним і як правило шкідливим, постановам ЦК ВКП(б). Та і навіщо йому було виправдовуватися. Він не завинив ні перед ким. За дверима актового залу чулися гучні оплески і молодецькі вигуки з місць. Там продовжували свою чорну справу майбутні жертви партійних чисток і репресій ГПУ-НКВД. Про це буде мова потім у наступних 1932, 1937-39 роках, а зараз, у розділу Різне, поступила слушна «пропозиція» від доярки колгоспу «ім. Леніна» Одарки Вирвикішка, щоб передати справу Солов’яненка до Державного Політичного Управління.

В 1937г. ГПУ було реформовано в НКВД СССР у зв’язку з відкриттям цілого конвеєру по знищенню населення, навіть не за політичними чи будь якими соціальними ознаками.

Знову у залі засідання губкому над головами здійнялося оте одноколосся. Хоча би одна чиясь здійнялася рука – проти. Ні, ніхто не намагався навіть утриматися, чи там припуститься думки, що своєю одностайністю однопартійці підписували і собі вирок, хіба що відтермінований інколи – до ранку. А вже завтра на місці цього звільненого з партії «ворога народу» опиняться вони ж самі, або їх рідні, близькі, друзі чи знайомі. Навколішки вони будуть благати помилування, простягати свої руки до товаришів по партії, бити себе у груди кулаками, присягатися у вірності ідеям Всесоюзної Комуністичної партії більшовиків на чолі з безмежно любимим Йосипом Сталіним, вірним послідовником  Володимира Ілліча. І будуть каятися, у несусвітніх, частенько надуманих гріхах, щоб тільки не чіпали їх родини і малолітніх дітей. Але зараз, без суду і слідства, не виходячи із будинку, відбулося засідання ревтрибуналу у складі трійки на чолі з першим секретарем губкому Станіславом Заславським, прокурором Іваном Зоріним і начальником міліції Тарасом Дубиніним. Ревтрибунал, не довго думаючи, засудив колишнього вірного бійця революції, учасника громадянської війни, більшовика Михайла Солов’яненка до вищої міри революційного покарання – до розстрілу. Присуд іменем СССР остаточний і оскарженню не підлягав. Попереду Михайла чекали допити, приниження і тортури, але то буде потім. А поки що його взяли під варту і відвели  під багнетами до буцегарні.

Зима не забарилася. Голод, як мовиться не тітка, і він довів до розпачу і Дашу, дружину Михайла. Волею долі вона з двома дітьми змушена була залишатися на селі. Малі діти нічого не хотіли розуміти і весь час плакали. Малеча протягувала до неї свої рученята і просила їстоньки, а дати було нічого. Мерзлий буряк і картопля, який вона поночі намацала на пустому колгоспному полі вже кінчалися, а до літа ще ген-ген скільки чекати. Та люди добре пам’ятали, як заподіяне більшовицькою владою зло, так і добро, яке намагався принести їм п’ятитисячник Михайло Солов’яненко. Тому час від часу на ранок Даша за тином у снігу знаходила, то підкинуту потай чиюсь обпатрану курку, то торбинку квасолі, зернятка соняшника і навіть борошна. Мабуть вночі комусь вдавалося розмолоти на домашніх жорнах те зерно, яке роздав їм Мишко перед своїм арештом, промайнула у жінки думка. Коли не коли відриваючи останнє від себе вдячні односельці не дали померти з голоду родині Мишка. Проте були й такі, що доносили на своїх сусідів, щоб отримати узаконену більшовиками нагороду – частку від відібраного у чужих дітей, навіть якщо це тарілочка баланди. Нарешті наступила весна, яка принесла свої нові клопоти. Саджати у землю Даші було нічого і дружина Солов’яненка, того самого репресованого голови колгоспу «Промінь Ілліча», змушена була повертатися до міста. Куди вона тільки не зверталася за свого Мишка і до кого тільки не писала і всесоюзному старості Калініну, і батьку всіх народів Сталіну, та відповідь була одна – «Ваше письмо передано в компетентные органы осуществлявшие арест вашого мужа – М.С.Солов’яненка». Вчорашні запеклі друзі і близькі знайомі почали шарахатися від неї немов від прокаженої. А були й такі, що намовляли пошепки розвестися з чоловіком допоки не загриміла разом з дітьми до Сибіру, як родина злісного «ворога народу». З такою анкетою у особистій справі годі було думати про будь яке працевлаштування навіть двірником. Тому потайки від докучливих фінінспекторів Даша по ночам шила і перелицьовувала людям одежину. Виручала подарована батьками до весілля швейна машинка «Зінгер». З того вони і жили. Я ніколи не забуду розповідь тітки Даши, про той щасливий у її житті випадок, коли під час голодовки вона упіймала собаку, яка украла десь у лавці кільце ковбаси. Відбив палкою у тої ковбасу вона вперше накормила дітей.

Підводи із збіжжям під посиленою охороною з’їжджалися до залізничних полустанків. В «Заготконтору» неначе струмки збігалися у могутню річку, точніше завозилося на підводах з навколишніх сіл зерно. Важко було повірити українцям з Карпатської і Малої України, Білорусії, Польщі, Угорщини, Румунії та іншим нашим братам і сусідам по західному кордону, що на просторах Великої України, традиційної житниці Європи – неподалік цілих курганів утворених від звезених сюди хлібних злаків, пухли і вмирали з голоду діти і їх ще працездатні батьки. Дощ і негода мов іржею роз’їдали зсипане під відкритим небом на подвір’ї «Заготовительной конторы» відібране у людей зерно. Воно пріло, диміло і проростало корінням. А далі не захищені навіть брезентом кургани заростали бур’яном під пильною охороною червоноармійців, щоб бодай яка дитина не ухопила в жменьку зернину і не сунула її до ротика. Непохитна радянська влада, тоді лише за три колоски засуджувала усіх злісних «расхитителей народного хозяйства» на 15 років до Сибіру, з конфіскацією майна і без права переписки. А ще у пакеті присуду додатком йшло «поражение в гражданських правах» – це б то без права голосувати на протязі 10 років після відбуття покарання.

Микола Якович Пучко мав середню освіту і тому працював у конторі «Заготзерно» «делопроизводителем». Мабуть завдяки тому, оті слюсарчукові діти, як звали по вуличному родину Пучків, і вижили. Так, принаймні, плескали дурними своїми язиками плетуни. Та в кожній брехні, звісно, була й гірка правда. Бувало, коли Микола повертався з роботи, його рідна сестра Мотря, що заступала хлопцям хвору матінку, старанно витрушувала з його черевиків і кишень чи то випадково, чи то навмисно попавши туди зерно. Якось вночі, за наклепом заздрісних сусідів, арештували Миколу і відправили до в’язниці, аж у сусідній район. Кожен день десятки верст проходила пішки туди і назад Мотря. Скільки тижнів і місяців сестра виплакала сліз поки в ГПУ розібралися, що хлопець не міг навіть за віковим станом служити у Третій Залізній Стрілецькій дивізії УНР Симона Петлюри. З того часу минув не один місяць допоки худий, мов скелет, Микола хворий на сухоти нарешті повернувся до дому і зліг.

 

 

 

VІІІ

"Чума в степах України

 

Саме тут, неподалік залізничного полустанку Галещина, що з’явився у 1869 році в наслідок будівництва купецькою гільдією, що торгувала зерном за кордон, «чугунки» Харьково-Миколаївської, тепер Південної залізниці і розгорнулися події про які далі піде мова. Масове облаштування на території України і Білорусії в 30 роках цілої мережі фабрик по виробництву біологічних сполук, точніше, біологічної зброї масового враження дісталося і до цього віддаленого поселення в степах України. Ніде інде, а на території, що підпорядкована була першій столиці Радянської України – місту Харкові, в 1929 році і розпочалося секретне будівництво філіалу одного з багатьох науково-дослідних інститутів CРCР. Цікаво й те, що в тому ж таки році співпало закриття Козельщанського жіночого монастиря. Навряд чи цей збіг обставин можна віднести до випадкових, як і те що будівельні роботи на цих, псевдо наукових, об’єктах велися силами виключно в’язнів. Пізніше це явище називалося відбуття строку покарання на хімії.

Щоб зберегти секретність, після завершення подібного будівництва мереж біологічних фабрик, чи інших секретних споруд, як наприклад 11 підземних бункерів для Сталіна по всій території СРСР, то усю наявну робочу силу енкаведисти знищували. Як правило ліквідація свідків проводилась на місці, або згідно інструкції НКВС в межах 3-4 кілометрах від об’єкту. Такий досвід зачистки свідків пізніше перебрали у більшовиків і нацисти при будівництві секретних підземних заводів по виробництву зброї помсти і інших об’єктів, як то: дослідницьких полігонів по випробовуванню паралітичних газів та пускових майданчиків для ракет «FAU-1», «FAU-2» і т.п. Варто пригадати одне тільки будівництво в 1941-1942 роках квітня місяця у двадцяти кілометрах на північ від Вінниці Командного пункту № 3 для Гітлера «Eichenhain» – Дубовий гай, перейменованого 43-го року на  «Werwolf» – Перевертень, вовк. Після завершення будівельних робіт німцями було знищено 1100 військовополонених задіяних лише на цьому будівництві. Про що з-під Рівна доповідав у Москву командир терористичного загону «ім. Й.Сталіна» майор НКВС Медвєдєв. По зізнанню у місцевій пресі перед самою смертю чекіста Медведєва, автора книги "Сильные духом” усі учасники націоналістичного підпілля, які допомогли Червоній Армії у викритті цього бункеру Гітлера на Україні, пізніше були замордовані у сталінських концтаборах.

Та повернемося до радянського стратегічного об’єкту Біофабрики №17 «Новая заря». Привертає до себе увагу подробиця, що навіть час завершення робіт у Галещині, чомусь співпадає з пуском Біохімічної лабораторії в селі Козельщина у 1931 році. Підпорядкування цих двох об’єктів разом із територією їх розташування спочатку до Харківської області – 26 .IV.1933 року, а пізніше віднесення їх до новоутвореної в 22.ІХ.1937 році Полтавської області, сприяло знищенню будь-якої наявної інформації в державних архівах про характер діяльності не тільки цих об’єктів, але і підземної в’язниці під церковною культовою спорудою у селищі Козельщина.

Отож, через декілька місяців, після арешту, та доведення на допитах Михайла Солов’яненка до психологічно виснажливого стану, його присудили до вищої міри покарання. Від вироку трійки – розстрілу, Михайла врятував щасливий випадок. Одного дня до камери смертників зайшов помічник тюрми разом із незнайомою особою у штапельному костюмі із записничком в руці.

– Мабуть, прокурор перед стратою, з процедурними запитами стосовно останніх побажань приречених, – промайнула у голові кожного смертника слушна думка.

Однак, поважний товариш в окулярах суржиком запитав:

– «Есть серед присутніх здесь товарищей плотники и каменщики

– Тамбовський вовк тобі товариш! – з сарказмом у голосі відповів один із в’язнів.

– Може і єсть тільки не про вашу честь! – додав хтось із нар.

Михайло відразу зрозумів, що це підвернувся саме той один із тисячі шансів, щоб уникнути розстрілу, тому відразу зголосився. Раніше, у юнацькі роки, йому доводилося з батьком підробляти по людях. Вони перекривали і обкожушували хати, перекладали груби, будували комори і не тільки.  Тому Солов’яненко, підморгнув сокамерникам, зголосився на цю авантюру. Цивільний тип старанно записав персональні номера кожного хто мав хоч якесь віддалене відношення до будівництва. Не минуло і кілька годин після уходу химерного відвідувача, як Солов’яненка разом із такими як він сам «ворогами народу», викликали з речами на вихід. На них у дворі в’язниці вже чекав «Воронок». Вертухаї позаганяли їх по одному у цей «автозак» і відправили на залізничний вокзал. Збоку глухого кутка перону, де за звичаєм зупинявся виключно під розгрузку поштовий вагон, їх по одному із заломленими руками за спини перегнали, мов баранів, у «столипінській» вагон. Ці товарні вагони у свій час мали прозаїчне призначення для переселення малоземельних хліборобів з України до Сибіру на вільні землі, під час аграрної реформи прем’єра і водночас міністра внутрішніх справ царської Росії Петра Столипіна у 1908 році. З того часу відсіки вагонів, де переселенці мали тримати домашню худобу, були переобладнані для перевезення спецконтингенту, засуджених або попередньо ув’язнених. Камери з вузьким дверцятами були розділені перегородками, одна сторона яких мала грати від полу аж до самої стелі. Невдовзі потяг смикнувся, мов епілептик у конвульсіях, і тут вже хтось із урків затягнув оту свою:

 

Таганка дорога дальняя

Все ночи полніе огя

Дорога дальняя....

 

Так розпочалося для Солов’яненка оте нове микання по покутах. Спочатку їх повезли в одному, потім в іншому напрямку. Вагон то причіпляли, то відчіпляли від ешелону. Інколи здавалося, що про них часом зовсім забували, бо на кілька діб залишали на залізничних тупиках. Потім якось згадували і ця в’язниця на колесах приходила у рух і знову десь зупинялася на рейках за світлофором. Чи то навмисно так робилося, чи ще як розуміти ту дурість, але невдовзі арештанти зовсім втратили не те що відлік часу, але і орієнтацію у просторі. Наштовхані, мов оселедці у діжці, люди мали природні потреби, які відправляли у кутку на підлозі, тому дихати ставало практично нічим. Стояв нестерпний сморід. Малесеньке заґратоване віконце вагону не справлялося із задухою і люди хворі на серце і астму були приречені. Проте конвоїри мертвих не прибирали і трупи знаходилися у вагоні поряд із живими претендентами на знищення. "Жмуриків”, як правило складали в штабеля, щоб при передачі контингенту етапованих зійшлося оте сальдо – між живими і напівмертвими. Нарешті, одного дня, потяг зупинився на якомусь залізничному полустанку і засувні двері вагону з металевим вищанням відчинилися. Сп’янілі від припливу насиченого киснем свіжого повітря, люди чуманіли і просто випадали з дерев’яної труни на колесах. Цю залізничну платформу в степу навряд чи назвеш станцією. Конвоїри, не давши в’язням прийти до тями, почали їх підганяти прикладами гвинтівок і шомполами. Ці нацмени били куди їм заманеться; в спини, голови, плечі. У такий спосіб вертухаї примушували знесилених арештантів йти вперед і нести ще з собою останки своїх померлих колег, для балансу в акті прийому-передачі конвойних військ НКВС. В’язнів, мов закаляну тварину, погнали кудись в степ. Невдовзі прибулі потрапили у нову загороджену колючим дротом секретну зону. Як продекламував Тараса Шевченка один із прибулих:

– Серед степу широкого на Вкраїні милій.

Неподалік виднілися сиротливо розкидані один від одного білесенькі хатинки-мазанки з отими невід’ємними вишневими садочками і стрункими тополями обабіч битого шляху. Ну, чим справжнісінькій не рай? Проте, під ясним небом хай і неньки України тут недовго було і ноги навіки протягти. Воно хоч і рання весна, а по ночах було ще, я вам скажу, далеко не Ташкент. Отож, в’язням доводилося весь час тупцювати на місці або куняти по черзі біля розведеного із сміття багаття. Спочатку, мов кроти, прибулі раби вирили собі оті кротячі нори і там жили. Коли завезли лісоматеріали, то по ночах вони почали і собі будувати з обзолу барак, щоб було де сховатися від негоди, бо вдень треба виконувати, будь вона неладною, оту наркомівську норму. А якщо ні, то не отримаєш отієї баланди з кісткового навару і полови. «Прорабы» начебто з одного боку були наші, із Слобожанщини, а з іншого – суцільне покруччя. Мишко їх чомусь кликав манкуртами, цебто яничарами – тими, що забули не тільки свою мову, але і рід своїх пращурів.

Будівництво почалося зі зведення двохметрового цегляного муру навколо розміченого розташування майбутнього об’єкту. На вершечку цегляної огорожі рабів змусили вмурувати скляні уламки і натягти піддашок з колючого дроту. А у довершення вони ще мали клопіт обсадити навколо майбутнього підприємства пірамідальні тополі, завезені з Криму, і викопати попід муром глибоченький рів. Чи то щоб огорожа вищою здавалася зовні, чи то щоб ми не робили підкопи і не втекли. Ну чим вам не твердиня Київської Русі. Далі ця безвідмовна рабсила побудувала понад шляхом двоповерховий будинок, де розмістилося усе керівництво біофабрики; бухгалтерія, науковці, охорона і всяка прислуга.

Залізницею сюди, на полустанок Галещина, постійно доставлялось різне технічне обладнання і будівельні матеріали такі як: ліс, бруси, дошки, цемент, металеву бляху, вапно окрім звісно цегли і глини, які доправлялися сюди з сусідньої монастирської цеглярні та глинища. Отож, в’язням доводилося постійно те добро вивантажувати. І тут трапився один кумедний випадок. Якось, для секретного відділу біофабрики з столичного державного банку доставили по залізниці здоровезний дореволюційний вогнетривкий сейф. Здається, той був якогось швейцарського виробництва. Коли кинулися його відчиняти, то не змогли знайти чим відімкнути – десь при транспортуванні запропастився ключ. Тут у працівників розумової праці почалася справжнісінька істерика. Ніхто не знав, що робити далі із клятою залізякою. Хоч бери це одоробло і вези назад, звідки привезли. Кому, скажіть мені, потрібні таки меблі? А це ж усе таки відіграється на наших руках і спинах, бо ми ж «на пупка» оте одоробло ледве втягли в кабінет. Тому теж розуміли, що якщо вперше ця потвора нас пощадила і не покалічила, то удруге нам може і не так поталанити. Ось тут і знайшовся серед нас Кулібін.

А було це так. «Кум» – головний вертухай, так заведено було називати начальника табірної охорони, при всіх пообіцяв, що тому хто відчинить цей клятий сейф дасть п’ять пачок Грузинського чаю № 36. Проте ми безкомпромісно заявили, що серед політичних в’язнів «ведмежатника» немає і бути не може. Який же подив був у начальника охорони і головного бухгалтера біофабрики, коли після обідньої перерви у їх кабінетах на полу купою лежали складені усі наявні у приміщенні вже відчинені замки. Навстіж розчинений супер-пупер секретний сейф вітав своїх нових господарів відчиненими навстіж броньованими товстелезними дверцятами. Своєю чорною порожниною головного бухгалтера теж зустрів розчинений і його сейф, фірми «Кrupp», з подвійним секретом. Переляканий товстун бігав по сусідніх кабінетах і волав. Він незрозуміло до кого звертався і невідомо кому доводив:

– «Товарищи! Я же не просил никаво, слышете меня, открывать мой сейф! У меня же, в конце концов, есть в наличии свой ключ от персонального сейфа, и я его не терял, как некоторые товарищи. Я не буду на них указывать пальцем, вы и так меня поняли. Вот вам истинный крест. Есть свидетели. Смотрите! Смотрите я вам не вру.» – При цьому пузань демонстрував масивний, неначе від амбарного замка, металевий ключ прив’язаний намертво мотузкою до його лантухоподібних штанів. Нестримний регіт колег котився коридорами і вигулькнув  з будинку на зовні, чим привів у істеричний сміх усіх присутніх у дворі в’язнів.

Ніхто у «содеянному поступке» так і не зізнався, як то не намагався кум спокусити майстра по замках підвищенням своєї премії до неймовірних розмірів. Погодьтеся, кому з нас потрібно було мати проблему, на одне місце, коли у якоїсь там роззяви щезне щось із сейфу або із замкненої шухляди столу, чи шафи. Звісно, що підозра відразу впаде на майстра і тоді спробуй довести слідчому, що ти не верблюд і нічого не брав. Тому ота заслужена нагорода «чефир» так і не знайшла свого безіменного героя.

Об'єм усіх будівельних робіт, згідно генерального плану цієї науково-дослідної забудови державного значення, ніяк не вкладався у відведений річний термін. Як казали деякі оптимісти-реалісти:

– Ця робота на три дні. Може зробим, а може й ні.

Так пройшов у клопотах непомітно цілий рік. Наступний не провіщав ударникам індустріальної п’ятирічки нічого доброго. Від більшовицької гідри очікувати вдячності за вчасне завершення будівництва міг хіба, що навіки хворий на усю голову. Вже були побудовані навпроти в’їзду до біофабрики «віварії» – бокси для утримання піддослідних кроликів, рогатої худоби, морських і свійських свинок, птиці. Зліва від масивної брами побудували навіть їдальню. Ось тільки вона чомусь збоку нагадувала, скоріше за все, вхід до бомбосховища. Епідеміологічний статус цього об’єкту мабуть передбачав повну ізоляцію контингенту науковців від зовнішнього світу і автономізації  його існування  у разі витоку вірусів чи бактерій. Трохи далі від їдальні знаходилися операційний і утилізаційний бокси. Там ми встановили такі блискучі зовні електропечі з герметичними люками на закрутках «барашках». Як стверджували науковці, що ті автоклави здатні спалювати на попіл навіть людські кісточки. Ну чим не крематорій німецького концтабору «Dachau» – де у березні 1833 року за наказом Гиммлера проводилися експерименти на людях

Правіше від цього крематорію через дорогу ми побудували одноповерховий будинок –цех вакцин і сховище для збереження модифікованих рідинних штамів вірусів виділених з організмів інфікованих тварин або людей.

Якось, під час транспортування до лабораторії, прибулих по залізниці контейнерів із різними рідинами, один з параноїдальний фанатиків всю дорогу нам навіщось пояснював тему своєї наукової дисертації. Начебто, віруси зі світу тварин носять назву зоонози і можуть передаватися від тварин людям безпосередньо через кров. У тулубі людини цей звір мутує і з’являється новий вид вірусу шкідливий для людини. І що у світі не існує жодного вірусу, який би був нездатним знищити усе людство на планеті. Він також нас попередив, що прибулі у поштових скриньках штативи містять у середині склянки, точніше сказати пробірки, у кожній з яких малися готові зразки різних штамів наділених фізико-біохімічними властивостями, як то сибірською язвою, холерою, віспою, малярією, свинячою чумою, іспанкою і ще бозна з чим. Тому від нас вимагалася особлива обережність. Звісно, ми не мали захисного одягу і вразі необережного руху могли відразу заразитися вірусом, на який ще не було винайдено в світі анти вакцини. Мокрі, як хлющ, не стільки від фізичних зусиль, як від нервової напруги ми нарешті затарили це, м’яко кажучи, осине гніздо. В якості подяки цей науковець зробив презент Солов’яненку. Він подарував йому повну колбу з прозорою рідиною із написом С2 Н5 ОН, яку Михайло приховав подалі на всякий випадок. Усім своїм нутром Михайло Свиридович відчував, і чисто по ленінські розумів, «Что час расплаты настал». Не сьогодні так завтра, відкладений йому вирок «трійки» може бути приведений до стану виконання вже тут; прямісінько під самим муром Альма-мами вірусів. І як співають в’язні:

– «И некто не узнает, где могилка твоя».

                                     

 

 

 

ІХ

Втеча

 

Солов’яненко добре розумів, що треба з цієї фабрики смерті, як в таких випадках кажуть «зеки», так називали себе «забайкальськими комсомольцями» в’язні, робити ноги. Але як? Ця думка не полишала його, а ні в день, а ні вночі. Михайло перебирав у голові різні варіанти втечі. Від використання транспорту по доставці будматеріалів, таких як: цегла, глина і пісок, що привозили з неподалік розташованого монастирського цегляного заводу і копальні. Та не тут-то було, воєнізована охорона самостійно заводила на територію підводи, а після вивантаження сама повертала їх погоничам. У такий спосіб вони позбавляли можливості стороннім навіть зазирнути одним оком на те, що там за муром коїться. Тому версія втечи пов’язана з підвозом будматеріалів не мала жодного позитивного шансу.

Як більш освіченішого Михайла, іноді допускали до планів забудови, для уточнення місць прив’язок котлованів окремих споруд і риття комунікаційних траншей. Колишній вірний ленінець добре усвідомлював, яку загрозу для людства несе подібний інкубатор епідемій. Ця бактеріологічна зброя масового враження людей у руках параноідальних кремлівських недомірків здатна була знищити навіть цілі європейські держави. Відомо, що пандемія тварин знищила не тільки скіфів, залишивши у спадок по собі хіба що кам’яних степових баб із зображенням їх страждань від хвороб. В Північній Америці залишилися одні тільки піраміди від племені Мая, після привезення туди конкістадорами європейських збудників хвороб. Тому десь на підсвідомому рівні Солов’яненко вирішив, якось завадити цьому лиху. Спочатку Михайло на шматку ганчірки перемалював, ще не знаючи навіщо, розташування усіх об’єктів, що знаходилися на території цієї секретної науково-дослідницької установи. Потім зашив під підкладку своєї фуфайчини план розташування Біофабрики №17, яка судячи по двозначному номеру, була далеко не єдиною, а скоріше за все типовою в СРСР. Отож М.Солов’яненко почав готуватися разом із своїми однодумцями до втечі, щоб донести людству інформацію про очікувану загрозу. Якось він не міг заснути і до нього несподівано дійшла слушна думка, що треба скористатися моментом допоки не закінчили будівництво водогону. Справа у тому, що для усяких потреб воду, поки що, завозять у великій дерев’яній діжці на бричці з озера. Цією справою якраз займався завжди на підпитку водовоз. Частенько цей безвідповідальний товариш відсипався цілий день десь там у якомусь закутку, а коли вода кінчалася, то його довго і нудно шукали. Подібні трудові резерви, як ніхто інший, вирішували все у більшовиків і пасували радянській владі. Такого п’яничку у любу хвилину можна знищити без будь яких ускладнень. Ось тут і стала в нагоді прихована колба з отією життєдайною рідиною С2 Н5 ОН – віні спіртус ректифікат. Михайло добряче підпоїв ласого випити на дурняка водовоза. Далі він, на всякий випадок, завів п’яничку до своєї комірчини і коли той заснув швиденько переодягся у його лахміття. Потім Солов’яненко приклеїв собі живицею на обличчя заздалегідь виготовлені вуса й бороду, що пожертвував йому кудлатий Шарик. А ще до повного маскараду натягнув аж до самого носа всепогодного малахая. Далі він всівся на передок водовозки і вхопив в руки віжки і «ньокнув». Флегматично налаштована, як і його хазяїн, кобила на прізвисько Марго, порядком настоявшись не поспішаючи рушила з місця. Коли ота ряба кобила причалапала до воріт, Михайло, як справжнісінькій конюх, щось там бурмотів собі під ніс і погойдував своєю неслухняною головою. Треба сказати, що на той час на дворі дрібно зачастив дощ. Охоронець зіщулившись у комір своєї куцої шинельки з рушницею на плечі вискочив із нагрітої будки, як той біс із табакерки. За напрацьованою, згідно інструкції схемою, він скочив спочатку на дерев’яну діжку і зазирнув головою у середину. Потім навіщось ще присвітив собі сірником і помацав рукою туди-сюди і впіймав облизня – сплюнув. Опісля присів і теж, на всякий випадок, ще зазирнув під підводу. Коли запопадливий служивий переконався, що нічогісінько ніде не має, то підтюпцем подався відчиняти металеву браму. Ще не добігши до неї, він на ходу вже почав заклично махати руками, мов вітряк крилами і гукати:

– «Давай, придурок! Виїжджай поскорей

Не дочекавшись, коли бричка з бочкою виїде з двору на вулицю, вартовий мерщій кинувся зачиняти браму. Нічого не запідозривши, він бігцем повернувся до своєї розпеченої до малинового кольору саморобної буржуйки. Якби цей караульний був більш менш пильнішим, то помітив би, що коли колеса водовозки в’їхали у викопаний перед самісінькою брамою рів, то їздовий від несподіванки без малого не вилетів з свого насідала. А та перешкода для витоку вірусу була заповнена якоюсь брудного кольору рідиною та ще підступно присипана тирсою. Звідти бридка суміш за три версти тхнула не то йодом, не то касторовим маслом і креозотом одночасно. Якщо б Михайло туди впав, то можна було б поставити хрест на його втечі. По одному тільки запаху його могли б вистежити без собак навіть хворі на нежить вертухаї. Виручила кобила Марго. Звичним рухом вона рвучко витягнула з канави спочатку передні, а вже потім задні колеса брички і не на мить не зупиняючись повернула у напрямку до своєї стайні.

– Цього ще тільки мені бракувало, засипатися у самому кінці, – злякався не на жарт Мишко.

На мить він навіть уявив сцену з вистави, як вартовий з благими намірами кинувся би йому допомагати вибратися з тієї багнюки і усістися на водовозку. Ото насправді було б весело декому подивитися. Михайло навіть уявив на мить німу сцену – здивованого і переляканого вартового з перекошеним обличчям, коли той угледів би у ньому не візника. Від подібної розвитку подій піт відразу пройняв втікача наскрізь, але слава Богу пронесло.

– Від’їхав подалі від цієї «Чуми двадцятого сторіччя», так принаймні приречені в’язні називали цю біофабрику, Михайло зіскочив на землю і кинув в середину воза віжки. Марго на мить зупинилася і покосилася не блимаючи оком в бік Михайла з німим виразом морди, чого воно так, а потім, мотнув на прощання мордою, немов бувай, зарозуміло потягла порожню бочку далі. Голодна скотинка добре знала свою справу і на автопілоті правила до свого постою. Весь час стримуючи себе, щоб тільки не побігти і не привернути до себе зайвої уваги, втікач розміреною ходою подався на залізницю.

Смеркалося, коли стара Пріська, вже давно звикла до подібного явища, що кобила сама поверталася на подвір’я і тому на цей раз не звернула на це жодної уваги. Не надто хвилюючись за свого чоловіка. Таке з ним траплялося не вперше. Тому літня жінка випрягла Марго і задала їй сіна, а про себе подумала:

– Ось нехай тільки явиться п’яничка ! Ой і задам я прочухана старому хвойді!

Та на ранок її Хома не з’явився. Де ж це мій чоловік так забарився? Невже знову у кума залишився? Ну постривай! А проте ніде не дінеться. Їсти захоче, як облуплений, сам явиться

В ту вечірню годину втечі рясний дощик позаганяв мабуть останню собаку у будку. Тому Михайлу ще крупно поталанило, що не пострічав нікого. А тут на об’їзній колії якраз ще зупинився товарняк. Непоміченим, як йому принаймні так тоді здалося, він прослизнув до напіввідчиненого товарного вагону. У пітьми чутно було як мирно жували і переступали копитами коні. Залізши подалі в куток вагону втікач зарився у сіно і притих. Ніде не чутно було погоні чи якихось підозрілих сторонніх шумів. Одні тільки коні мирно переступаючи ногами мовчки хрумкотіли, перетираючи щелепами сіно. Пропустивши зустрічний пасажирський потяг, товарняк і собі свиснув гудком та шарпонув зцепкою рушив далі на північ. З кожним стуком серця Солов’яненко фізично відчував, як все далі і далі віддалявся від своєї неминучої смерті у глибочінь «необъятной Родины своей».

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 266 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz