Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь

 

 

ІІ

Козак гора


 

Щоб дати відповідь на цілу низьку логічних питань, які постали перед Антоном Тягнирядно, варто зробити невеличкий екскурс в історію віків рідного краю.

Відомо, що в ХV –XVI ст. безперестанно йшла кривава боротьба на степовому порубіжжі, але вона успіхів не мала. Перелом у перебігу подій принесла лише козаччина. Південний кордон Київського князівства посунувся на лінію Рашків – Умань – Кременчук – Полтава…

Завдяки перемогам Запорізького війська їх оселі почали посуватися чимраз далі у Дике поле і руський плуг почав глибше орати ніким не займані безкрайні простори степів.

Якщо уважно поглянути на мапу складену на початку сімнадцятого сторіччя французьким військовим інженером і картографом Гійомом Левассером де Бопланом, перекладеною Дмитром Бантиш-Каменським у 1829 році, то присутність на окраїні кордону Київського воєводства, у цій місцевості стародавньої цитаделі, є досить таки переконливим поясненням. Ймовірно тут, на перетині торгових шляхів, на узгір’ї в сиву давнину і була заснована нашими пращурами Козельщанська фортеця. Відомо також, що під прихистком мурів укріплень, що засновувалися на домінуючих над місцевістю узгір’ях знаходили притулок ремісники, торговий люд, скотарі та орачі. Окрім всього такі споруди мали подвійне призначення з одного боку як культова, а з іншого боку як оборонна будова. У такий спосіб виникали тисячоліттям тому усі городища – провісники сучасних міст. Навіть у семантиці особистих назв міст деякі з них зберегли своє походження – городи, город, град. Так наприклад: Миргород, Бєлгород, Городиш, Новгород, Копайгород на Житомирщині або поселення на Полтавщині Градизьк засноване на горі Півіха, що мало першопричину свою назву – Городище. А ще було засновано стародавнє городище на правому березі Дніпра, на іншій горі Деї – язичеської богині ночі, яка мала вигляд велетенського птаха з жіночим обличчям. Саме там в урочищі Ведмежі Лози(Лови) над Куруковим озером, де гніздилися велетенські чорні птахи – круки, неподалік від дохристиянського храму – капища і було засновано старе городище. Вік стоянки людей тут важко визначити навіть по останках мамонтів і кам’яної зброї, яку тут нерідко знаходять при розробці Крюківського гранітного кар’єру. Біля цієї фортеці на горі Ведмежі Вуха і утворилося козацьке поселення – Куруків. Саме тут біля відновленої запорізькими козаками стародавньої твердині в 1625 році і відбулася заключна битва Куруківської війни під проводом кошового отамана Війська Запорізького гетьмана Марка Жмайла. Тоді ця, по суті Громадянська війна в Речі Посполитій, завершилася підписанням мирної угоди між Польщею і Наддніпрянщиною. З одного боку Куруківську угоду підписав Коронний гетьман Речі Посполитої Станіслав Конєцпольський, а з іншого боку переобраний на Чорній раді, скликаною продажною заміжньою козацькою старшиною, кошовий отаман Війська Запорізького гетьман Михайло Дорошенко. Майже через два століття, в 1803 році цей згаданий посад тільки вже під асимільованою назвою Крюків адміністративно був підпорядкований сотенному містечку Кременчуку на Дніпрі. І таких прикладів з історії можна навести безліч.

Сучасні археологічні дослідження фортифікаційних споруд Києва, Севастополя, Керчі, Диканьки, Полтави, Табурища, Кременчука, посада Крюкова і не тільки дають нам право стверджувати, що військові цитаделі будувалися в давнину не тільки вгору, але і на декілька рівнів вниз під землею. Не залишаючи камінь на каменю захоплену приступом фортецю, дикі орди степових племен фізично не мали спроможності знищити її остаточно. Тому і полишалися недоторканими підземні частини фортифікаційних споруджень, що являють собою артефакти. Козельщанська фортеця, а відтак побудований на її рештках Собор Різдва Богородиці, не став винятком із загального правила.

Слід також звернути увагу на здавалося незначну, на перший погляд, дрібничку з історії виникнення Козельщанського собору. У зв’язку з чим, я не збираюся переповідати притчу про зцілення Марії, доньки місцевого магната C.М.Капніста, і про чудотворні властивості ікони Божої Матері. Скажу тільки те, що 8 вересня 1882 року за кошт цього Капніста на місці стародавньої фортеці і була похапцем побудована церква Різдва-Богородиці. Доказом сказаного є характерна особливість цієї церкви. За висловленням очевидців: «Ця, незграбна споруда, не мала архітектурної цінності». Висновок напрошується сам собою – церква була вимурувана із наявних кам’яних уламків, отих залишків від стародавньої козацької фортеці. Таким чином, зовсім не випадково, у 1891 році саме тут було освячено муровану з каміння Преображенську церкву, а релігійну общину перетворено у жіночий монастир.

Зведений за часи московського царату Собор Різдва Богородиці у 1900-1906 роках, описаний одним із відомих радянських письменників Олесем, точніше Олександром, Гончаром ніколи не був національною культурною спадщиною пригніченого українського народу. Скоріше за все це був собор шпитального типу, як і у Кременчуці побудований частково за кошт царя Миколи ІІ перед початком Російсько-Японської війни у 1905 році. Після того, як згадка про знаходження під цією культовою спорудою підземної в’язниці НКВС СРСР була вилучена автором із роману «Собор», саме тоді у 1968 році цей художній твір Олеся Терентійовича і отримав право на своє подальше існування. Твердженням, начебто прообразом твору Олеся Гончара «Собор» послужив Троїцький собор у Новомосковську Дніпропетровської області, була вчинена автором твору спроба відволікти увагу імперської фіскальної цензури від дійсних подій, що відбувалися в печерах саме Козельщанського собору Різдва Пресвятої Богородиці.

Підтвердженням сказаному є той факт, що до початку Другої світової війни саме на очах О.Гончара і відбувалися описані події. Уродженець села Сухе, Козельщанського району, кореспондент козельщанської районної газети "Развернутым фронтом, редакція якої містилася в одному з приміщень монастирського комплексу, талановитий письменник Олесь Гончар, з 38-го року вчителював тут поряд, у Мануйлівській середній школі-інтернаті. Доречно зауважити, що школа в Мануйлівці побудована коштом радянського письменника Олексія Максимовича Горького ( Пєшкова), тому О.Гончар просто не міг не знати про це зловіще і пропаще місце. Вже після війни підпоручик Війська Польського Stanislaw Westfalrwićz, який був ув’язненим в РСР з 1939-41рр. надав свідчення і малюнки свого перебування у Козельщанському таборі.

 

 

 

ІІІ

Радянське пекло


 

Скільки днів і ночей пробув тоді Антон у Козельщанській підземній в’язниці важко сказати. У печеру не проникало зовні денне світло, тому відлік часу у заручників печери перетворився в одну суцільну ніч. Піддослідних в’язнів кормили, скоріше за все, двічі на добу. Баланду у металевій бадді спускали почергово на кожен рівень і там виливали у дерев’яні корита. Звідти в’язні, хто на що гаразд, товплячись хапали конфедератками чи відірваними від штанів кишенями, а то і голими руками пекучі оті помиї і їли прямо з долонь. Так що вмерти відразу енкаведисти не давали, але при такому харчуванні недовго було і ноги протягти.

По прибуттю етапу арештантів, на горі, у келіях монастиря, відразу розпочалися звірення списків прибулих військовополонених польських офіцерів. Як з’ясувалося пізніше, перепис в’язнів у енкаведістів не припинявся а ні в день, а ні в ночі. Вірогідно, що такий поспіх обумовлений був завершенням терміну відпущеного Кремлем для обліку прибулих. Полонених партіями, десь по десять душ, піднімали на гору і негайно вели на анкетування. Отак черга дійшла і до Тягнирядна. Проходячи через собор, у сутінках чудових вітражів створених на біблейські теми, Антон угледів посеред храму велику купу паруючого від вологи брудного одягу і цілу панораму людських тіл, що тулилися по амфітеатрах, немов навколо арени цирку. Полоненні намагалися у такій спосіб рятуватися від отієї пошесті, що кишма вшила в їхньому одязі. У храмі стояв несусвітній сморід від немитих тіл, брудних онуч неначе від винайдених товаришем Биваловим парфумів «Вот солдаты идут» із улюбленої Йосипом Сталіним кінокомедії «Волга-Волга». Коли Антон вийшов із підземелля, то на подвір’ї стояв погожий ранок. Яскраве сонечко вбивчо вдарило йому в обличчя і засліпило очі. Заручник підземелля ледь встояв, щоб не впасти від запаморочення. Трохи призвичаївшись після безпросвітної темряві, купка польських полонених серед яких був і Антон, під прицілом гвинтівок і направлених на них багнетів повільно пішла у монастирські келії де на них вже зачекалися оті товариши у кашкетах з синім верхом і червоним околишком. Дознавці допитували в’язнів стаханівським методом; одночасно кількох осіб в одній кімнаті. Так що відповіді одного в’язня ставали надбанням для кожного присутнього. Надруковані на друкарських машинках радянського виробництва «Башкирія» анкети містили здавалося на перший погляд безневинні питання, як то: прізвище, рік народження, звідки родом, національність. Проте оті жовті папірці також містили в собі і суто політичний підтекст, як то: відношення до радянської влади, партійність або явно провокаційне запитання – участь в польському опорі проти радянсько-німецької влади. А ще їх цікавила співпраця польської контррозвідки з англійською або французькою розвідками. Слідчі також проявляли нездоровий інтерес до того, коли і хто з допитаних мав виїзд за терени Польщі і як тоді їм здавалося багато інших дурниць. Проте депортація польських родин, на початку 40-их до СРСР, круто змінила в уцілілих полонених офіцерів ставлення до мимовільно наданої ними конфіденційної інформації; про дівоче прізвище матері, дружини і тому подібне.

Коли слідчий дізнався від Антона, що той місцевий і що його випадково «замели» біля свого ж таки двору, то не втримався і брутально вилаявся:

– «Мать вашу… чурки черномазые! Вот откуда у нас берется путаница! Ну на кой ляд мне этот геморой дался

Офіцер енкаведе ще довго не вгамовувався, виливаючи із-за допомогою російського нецензурного лексикону свою злобу від цілодобової втоми. Але в решті решт чекіст мусив підкоритися службовій інструкції, тому відверто зізнався, що навіть при всій своїй повазі до віку і заслуг Антона перед країною Рад, він не має права відпустити того до дому. Потім слідчий чомусь пошепки на вухо запропонував йому, по братські, погодитися до співпраці з органами НКВД, щоб не повертатися до печери. Далі той благодійник дав Антону підписати якусь «бомагу», про нерозголошення до самої смерті «державної таємниці» і щодо відповідальності, точніше «розстрілу» в разі розголошення або порушення умови підписки. Зрозуміло що Тягнирядно особливо й не рвався повертатися до кротячого способу життя, тому погодився на все, до кінця не усвідомлюючи наслідків свого вчинку. Йому, як вже своєму колезі, дознавець запропонував роботу за фахом – електриком, без права покидати табір. І як мовиться у подібних випадках – альтернативи для Тягнирядна тоді не було. Перспектива повернення у дальні козельщанські печери Антона звісно не приваблювала.

Селянин спочатку не звернув особливої увагу на те, що всіх полонених поляків після допиту чомусь відразу направляли до медичної амбулаторії, на щеплення від начебто усіляких закордонних болячок. Проте новий, так званий, товариш-слідак застеріг його не робити цього, мотивуючи тим, що прибулі поляки не звиклі до місцевих хвороб і на те що вони теж могли завезти нам якусь холеру з Європи. Справжню суть таких, начебто благих намірів ескулапів, стали відомі місцевому населенню значно пізніше – після панічного відступу Червоної армії з Козельщини. А поки що Тягнирядна направили до «хозвзвода», щоб той став на «довольствие». Окрім нього тут були і інші невдахи, чи просто завербовані медсестри, кухарки, прачки, прибиральниці, конюхи і тому подібний цивільний контингент. І що саме цікаве, так це те що свій обслуговуючий персонал енкаведисти на ніч не відпускали по домівках і зачиняли на замки, мов арештантів.

Коли на ранок дружина Антона прокинулася і ніде не знайшла свого чоловіка, то вона відразу подалася шукати його по сусідах. Та то була марна праця. Антон немов крізь землю провалився. Кого тільки вона не розпитувала, та дарма ніхто нічого не бачив і не знав. Ось тоді то кумушки-зозулечки і порадили Явдосі звернутися до старого Охріма.

– Тут і до ворожки не ходи, цей антихрист усе як не є знає, – запевнила її кума Маланя.

Жив цей злидень, якраз навпроти хати Тягниряднів. Він давно вже, як оте мале дитинча, сплутав день із ніччю. А тому багато часу проводив вночі лежачі на печі та спостерігаючи за світом в оте своє малесеньке віконце. З його підвіконня добре проглядалася уся вулиця. Старий Охрім багато чого бачив, а відтак знав і як крали кролів чи гусей у сусідів. Проте престарілий чоловік завжди тримав язик за зубами і не наче партизан, нікому не розповідав хто ж то насправді накоїв людям збитку. Мабуть він, як і всі смертні ще пожити хотів. Явдоха, за порадою куми, мерщій зарізала курку і подалася до діда Охріма. Але той навіть слухати не бажав нічого:

– Йди Явдоха від гріха подалі з моєї хати і квит! А не то рогачем ушкварю тебе по спині – верещав істерично невблаганний Охрім.

Проте після деяких вагань сусіда все ж таки спокусився на принесену курку і тільки попросив Явдоху присягнутися, як на духу, на ікону Божої матері, що вона нікому, ні при яких обставинах не розповість про те що почує від нього. А якщо і пробовтається, то він відмовиться від своїх слів.

– Ось тобі хрест – осінив себе знаменням Охрім.

–Чому саме на цей святий образ поклявся цей сіромаха? – запитаєте ви.

–Та просто у цього злидня у хаті іншої ікони відродясь не було.

Отак бідна жінка дізналася правду про долю свого зниклого чоловіка. Отакечки у неї закралася у голові підспудна думка:

–А як же ото своєму чоловікові зарадити?

Не довго думаючи, Явдоха пошкандибала до собору – свого Антона рятувати. Зовні двір жіночого монастиря здавався навіть і не огородженим, бо порівняно тонкий колючий дріт натягнутий поміж вбитими у землю кілками здалеку був майже непомітним. Односельці знали, що на подвір’ї монастиря розмістилася якась військова частина, але чим вона там займалася нікого це не обходило. Тоді був той час, коли люди намагалися уникати задавати зайвих запитань, бо самі не встигали давати відповіді в радянських каральних органах на чисельні анонімки. Звісно, що односельці бачили на подвір’ї монастиря крокуючих із жовтими шкіряними валізками і у чоботах офіцерів у небаченому раніше ніде однострої. Серед іноземців була запримічена навіть вродлива жінка. Як пізніше з’ясувалося, то була донька польського генерала Довбуша – підпоручник-пілот Янина Довидовська, яку потім вивезли звідси і стратили під Смоленськом в Катині. Та чомусь нікому і в голову тоді не приходила думка, що то польські бранці, а перед самим їх носом був вхід до підземної в’язниці. Однак, тільки-но Явдоха наблизилася до собору незрозуміло звідки, мов біс із табакерки, до неї вигулькнув вартовий і ввічливо так запитав:

– «Гражданка! Вы случайно не заблудились? Неужто чтото потеряли? Иль быть может, вчерашний день ищите? Вам чем-нибудь помочь

Відказавши солдатові якусь нісенітницю, про збір грибів на кшталт валуїв – тополеву рядовику, чи ще про якусь там дурницю, Явдоха подалася звідти, як мовиться, ні солоно сьорбнувши. Вона все далі йшла від гріха подалі, весь час озираючись із надією, хоч одним краєчком ока, щось угледіти біля собору. Але то була марна праця. Енкаведисти добре вміли приховувати правду. Порожні від зівак вулиці і підсліпуваті віконця були запорукою втаємничення радянських злочинців. Тільки клубок пташиного пір'я, проскочив поміж ніг в обмотках та кирзових черевиків чатуючого з гвинтівкою вартового, і покотився далі до рундуків. Та хіба він міг розповісти їй про побачене. Жінка вмилася слізьми і потайки втершись хусткою не поспішаючи почимчикувала до своєї садиби. Вона йшла і всю дорогу кляла Леніна і Сталіна і весь отой їхній більшовицький лад, що перетворив волелюбний її нарід на безремствуюче тяглове бидло.

 

 

 

ІV

Порятунок


 

Допоки уряд Польщі знаходився в екзилі і не об’являв війну СРСР, то статус польських офіцерів був ще остаточно невизначеним. Проте коли з півдня Франції пролунав заклик до боротьби проти окупаційного режиму Москви і на вступ до фінського легіону польських офіцерів, то цей акт атентату розв’язав руки кремлівським катам.

Проте не можна сказати, що в сталінських, так званих, фільтраційних таборах польські офіцери були беззахисними ягнятками, які нічого не робили і воліли сидіти, тишком-нишком, склавши руки в очікувані довбні. Звісно виникали повстання у сталінських таборах, які жорстоко придушувалися озброєними до зубів каральними підрозділами НКВС і про цей утаємничений бік історії ще належить науковцям дослідити.

А втім в Козельщанському концтаборі НКВС СРСР немилосердний час спливав швидко і все впиралося у координацію дій керівного складу польського антирадянського опору із зовнішнім світом. Антон, як представник місцевого населення став для польських патріотів мов знахідка. На нього табірне підпілля покладало великі надії – бути отією з’єднуючою ланкою з польською громадою у Кременчуці, яка бракувала полякам для здійснення свого плану втечі. Проте чи могли полонені офіцери довіритися першій ліпшій людині. Та допоміг курйозний випадок.

Одного дня в монастирі перестала працювати підкачка води. Комендант Козельщанського концтабору НКВС Соколов викликав до себе Антона і наказав йому у найкоротший термін відремонтувати водогін, а якщо ні, то нехай там, у підземеллі і залишається назавжди, як покидьок. Антону начепили, мов собаці нашийник чи римському рабу на горло, алюмінієвий жетон із тисненням, звісно не «Бесс раб», а герба РСФСР – «Серпа і молота у променях сонця», та напису «Лагерь № 4 НКВД СССР -34». До водозабори довелося добиратися отим злощасним ліфтом. Це був найнижчий рівень підземної тюрми. Спочатку Тягнирядну було не зрозумілим, чому електродвигун на помпі не міг набирати обертів і шалено нагрівався та надривно так ревів, як ото підірваний віслюк. Проте ця задачка була, скоріше за все, розрахована для школяра по фізиці, а не для колишнього електрика 5-го розряду місцевого цегляного заводу. Хтось навмисно наплутав кінці дротів виходу обмотки статора у пучку підключення напруги на клемах «борно» асинхронного електродвигуна. Прововтузившись добряче Антон скрутив до купи кінці мідних електрообмоток двигуна, а їх початок з’єднав алюмінієвими дротами до живлення. Насос знову запрацював у робочому режимі, але чи на довго? Внаслідок електролізу між двома агресивними металами, міддю і алюмінієм, через кілька діб кінці з’єднань оплавилися і Тягнирядно знову став украй потрібним фахівцем по ремонту електричного обладнання, оскільки електромотор знову відмовився обертати вал водяної помпи. А тоді, як це вперше сталося, новоспечений посібник табірної варти не видав дійсної причини аварії, бо за диверсію чи саботаж дехто з поляків міг поплатитися головою. Опісля ремонту Антон звісно розвішував на вуха червоним лайдакам локшину. Він із надмірним пафосом молов їм щось про закон Кіргофа і Ома, але для обмежених типів придатних тільки вбивати і катувати, то була надто висока матерія. Нелюди у відповідь тільки мугикали і кивали значуще головами, як ото коза у спасівку. Тоді то поляки і збагнули, що мають справу з достойником і тому запросили Антона якось на склянку чаю. Проте вже порозумнішавши трохи після перебування у нетрях печери, козельщанець, відмовився від гостин і поставив умову, що буде мати справу лише з однією людиною. На тому змовники і порішили. Дещо розуміючи по польські Тягнирядно отримав від польського офіцера на прізвище, здається, Томаша Домбровського інформацію про ті злочинні досліди професорів Івана Ілліча Іванова по пересадці репродуктивних органів від приматів, що практикувалися в концтаборі. Бачили тут і інших подібних параноідальних професорів фанатів по створенню вірусної сиворотки «слухняності» при незначних дозах зараження чи миттєвого враження мас при підвищених дозах. Якимось чином, а скоріше за все, ціною підкупу полякам стало відомо, що табірна команда енкаведе готується до зачистки підземної в’язниці вже від поляків для прибалтів. Це відбулося напередодні Фінської війни. Ні для кого не було секретом, що вже прибуло двадцятеро виконавців вироків «стрілків» з Москви, Харкова, Мінська, Полтави зі своїм причандаллям, шкіряними фартушками, крагами і захисними окулярами та повною валізкою набоїв до німецьких наганів системи «Кольт», бо табельна зброя радянського виробництва револьвери не витримувала інтенсивної стрілянини і частенько заклинювали або давали «осечки»

Тож вже в кінці грудня 1939 року начальник Упраління по справам військовополонених НКВД СССР майор держбезпеки Сопруненко доповідав до Наркомату внутрішніх справ про готовність 6 названих раніше таборів НКВС до прийому фінських військовополонених лімітом на 27 тис. чоловік. Всі ці концтабори були «обжиті» військовослужбовцями Польської армії. В якості резерву трималися ще 3 табори – Карагандинський (Спасо-Заводський), Тайшетський і Велико-Устюжський.

Як пізніше з’ясувалося, проявлена пересторога, для Антона виявилася доречною і головне слушною. Серед полонених затесався у довіру завербований енкаведистами агент, якій здав усе керівне ядро табірного повстання. Як мовиться – у сім’ї не без урода. Зв’язковий під час допиту і тортур не видав Антона. Хорунжий Томаш Домбровський геройські загинув у катівнях Козельщанського концтабору. Проте тоді у Тягнирядна обірвався зв’язок з польським опором і йому самому треба було вирішувати, як не гаючи часу діяти далі. На ранок ініціаторів повстання у підземному таборі-тюрмі за організацію втечі було розстріляно у графських глинищах. Можливо серед останків були непритомні і тяжко поранені, але їх лікарі не оглянули і не виключено, що їх ще живими привалили кручею з глини. Про що свідчать післявоєнні жахливі знахідки під час ексгумації біля Пісчаної гори в м.Кременчуці невідомо звідки звезених туди 20 тис. трупів людей.

На початку сорокових більшовицька імперія почала готувалася до прийому нових полонених з Литви, Латвії, Естонії і Фінляндії. Антон звісно цього не міг знати, але чудово розумів, що за польськими офіцерами знищать і його, або відправлять на дослідницький живий матеріал. Рабське життя у таборі смертників протікало одноманітно. Частенько заради забави енкаведисти провокували сутички поміж поляками і євреями біля буфету чи біля туалетів.

Нерідко серед ночі операційних медсестер виводили з хазяйського блоку на якісь термінові виклики. Жінки відмовлялися йти плакали, але їх силоміць змушували йти до трапезної кімнати, перетвореної чекістами на операційну, і асистувати професорам-фанатам прибулим то з Харківського університету ім. О.М.Горького, то Московської ветеринарної академії ім. К.І Скрябіна або Ленінградського медичного інституту ім. І.В.Павлова. Одного разу Тягнирядно навіть поцікавився, кому дівчата отак терміново сьогодні вночі життя рятували. У відповідь Антон почув, що якщо він буде надто допитливим, то вони і його врятують. А товста операційна медсестра Пріська так та напряму пообіцяла йому відрізати мошонку і доточити бичачу. Дивним було й те, що від здавалося такого хай і чорного жарту, але ніхто з присутніх не розсміявся. Тому Антон зробив для себе висновок, що у тих нахвалках є доля правди.

Порятунок несподівано виявився у Антона під самісіньким носом. У центральній електрощитовій була наклеєна на дверцятах однолінійна електросхема живлення усіх електричних комунікацій табору. Мов на географічній мапі, на ній видно було куди заведені електрокабелі і дроти живлення. Підземелля неначе нутрощі гидкого павука враз розгорнулося у нього перед очима різнокольоровими, мов артерії, дротами. Тепер стало зрозумілим навіщо тут вузькоколійка. Ніяких верстатів, чи будь-яких виробничих обладнань під землею не було. Електропотяги шахтного типу з вагонетками призначалися виключно для вивозу відпрацьованого людського матеріалу і підвозу живого із зовні. Розгалуження вузькоколійок вели до залізничного полотна станцій Козельщина, Говтва через Ганівку, а також до цегляного заводу. Як пізніше з’ясувалося, там малася піч для спалення не тільки зараженої худоби.

Коли в черговий раз медсестер покликали до операційної, Антон і собі непомітно вислизнув за двері. Далі в проміжку промінів потужних ліхтарів, що обшарювали подвір’я, він прокрався до кабельної шахти. Звідти по тунелю, що вів вправо подався до залізничного вокзалу Козельщина. Втікач непоміченим добрався до замаскованого виходу з тунелю у пристанційній прибудові. На його щастя грати і двері, що вели до підземелля були кимось у поспіху не замкнутими. За світлофором Тягнирядно діждався товарняка і коли той призупинився на червоне світло, вскочив на підніжку останнього вагону. І тут в тамбурі він ніс до носу зіткнувся із провідником.

Сцепщика вагонів, Івана Онішка, мало чим можна було здивувати, отож раптова поява Антона викликала у нього хіба що деяку цікавість від такого прикрого вчинку збоку людини вже літнього віку. Провозити «зайців» без квитків не входило, до його службового обов’язку, проте обставини що змусили до такого ганебного вчинку викликали у залізничника певну зацікавленість. Це ж вам не хлопчик, що втікає від батьків на північний полюс, та і потяг прямував на південь. Привітавшись, як годиться вихованій людині, Антон вибачився за своє несподіване вторгнення і запитав дозволу трохи під’їхати:

– Та що ж ви питаєте, коли вже сіли і їдете. Краще розповіли б мені, що то за причина змусила вас отак на ніч дивлячись кудись ото добиратися.

Прибулець пояснив свій вчинок тим, що пасажирській потяг мав бути лишень на ранок, а у нього така термінова справа, що до ранку чекати не може. На що отримав від Івана глузливу посмішку. І як ото кажуть, не всіло не впало, Антон Тягнирядно взяв та й виклав доброзичливому чоловікові усю яку не є свою невеселу історію. Йому, по-правді кажучи, ще крупно повезло, бо натрапив на представника українського підпільного опору радянській владі. Патріоти перед початком Другої світової війни мали підняти повстання на залізниці, що стало б сигналом до всеукраїнського виступу народних мас за визволення України з під більшовицького ярма. Безумовно Іван був більш обережнішим аніж Антон. Тому залізничник порадив завербуватися і податися на Донбас до шахт. Він повідав також Антону про дійсний стан речей у вугільній промисловості:

– За браком робочої сили на шахтах особливо не придираються до документів, бо там майже кожен день трапляються викиди гірського газу метану і багато людей гинуть під завалами вугільної породи.

Та поглянувши ще раз на втікача він зрозумів, що то не в того коня харч. Вік вже не той. Отож, трохи помовчав, Іван сповістив втікачу:

– Ось вже на обрії з’явився залізничний полустанок Чередники. Наступна зупинка має бути станція Кременчук. Тобі туди з’являтися зовсім не обов’язково – додав він.

– Доберешся через Занасипь до Дніпра, а там рибалки тебе перевезуть на правий берег. Ось тримай троячку, цього вистачить. Висадитися біля мосту у тебе не вийде, бо там параходна бистрина, але тримай курс на чудову козацьку церкву побудовану в стилі українського бароко, як би не за кошт ще Івана Мазепи. Проминувши лісосплав, склади з сіллю, візьмеш ліворуч повз Вознесенську церкву і військові інтендантські склади. Здаля вони нагадують кінські стайні. Там після Вітчизняної війни з французами у 1812 роках стояв Катеринославський гусарській полк на чолі з рубакою, поетом і гульвісою Денисом Васильовичем Давидовим. Далі обминеш парового млина із величезним таким залізним димарем, що цілодобово коптить небо і попрямуєш на Раківку. Увесь час тримайся береге Дніпра і держи напрям на купол собору Усипіння Пресвятої Богородиці. За цвинтарем зразу звернеш у перший провулок. Там, на горбку біля будинку, побачиш вриті у землю невеличкі кам’яні стовпи для конов’язі. У людей спитаєш де знайти родину Швеця. Зрозумів? – Антон ствердно кивнув головою.

Як тільки потяг трохи пригальмував свій хід на Горці, співрозмовник Івана сплигнув з нього. Ніхто з них тоді ще не міг знати про те, що перед самою війною комсомолець Володька Швець, синок підпільника Ілька, буде заарештований і розстріляний енкаведистами у центрі міста на вулиці Леніна лише за одну оту хлоп’ячу витівку. Точніше за бравурну фразу , яку проронив він у червоному кутку під час ранкового читання політичної інформації:

– Хочеш потрапити в історію? Вбий Сталіна!

Та то буде пізніше, а зараз це був справді великій ризик – першому ліпшому назвати явочну квартиру у посаді Крюкові, але то були люди іншого гарту, що не раз скуштували біду. Потяг підходив до міста, а відтак втікач наближався до річки. Проте без будь-яких зайвих пригод Антон, на рибальському човні-душогубці переправився на правий берег. На фарватері бистрина була така сильна, що керманичу весь час доводилося тримати ніс човника проти течії. Як наставляв залізничник він прибув за вказаною адресою де на нього вже чекали підпільники. Вони переодягли його у одяг залізничника, а пізніше влаштували працювати малярем до вагоноремонтного заводу. Можливо його хто і шукав, але щоб отак ховатися під самим носом у енкаведистів, то це вже було зухвальством. Циганською поштою підпільникам  вдалося незабаром повідомити Явдосі, що з Антоном все гаразд і що у неділю вони мають зустрінуться на привокзальному Крюківському базарі. Тоді дружина й передала Антону його особисті речі і документи. Вона розповіла, що його скрізь шукають і що її вже декілька разів викликали на допит. Проте вона стоїть на одному, що проспала коли де подівся її чоловік.

– Слідчі нічого не розповідали про тебе і тоді я зрозуміла, що ти утік з під їхньої варти.

Підпільники порадили жінці продати хату і перебратися від гріха подалі, бо ота тяганина по допитах добром не закінчиться. Вона так і зробила. Під виглядом повернення до своєї рідні стара Клименчиха купила хату у Жовнино.

Невдовзі розпочалася Друга світова війна. На початку вересня під Харковом німецькі бомбардувальники«Юнкерси-87»,прозвані «лапотниками» розбомбили військовий ешелон, якій супроводжував Іван Онішко. Офіцери, переважно росіяни, посплигували із залізничних вагонів рятуючись у копни сіна, кинувши на призволяща усю військову техніку і солдатів. В полі ніде було сховатися – жодного куща чи деревинки. Німецькі хвалені аси на своїх винищувачах «Henkel-129» тоді відкрили полювання, неначе у спортивному тирі. Тільки тут за мішені кулеметникам правили живі люди. Гори трупів і калюжі крові на випаленій землі, ото все що залишилося від того військового ешелону. Івану нічого іншого не залишилося, як повернутися до тяжко хворої, а відтак не транспортабельної дружини і двох діток: малого Валика і трохи старшу від нього Галинку. Рідну домівку окрім нього обороняти вже не було кому.

Звісно тоді, ще напередодні війни німців з совітами, Антон Тягнирядно не знав, що після «вигрузки» Козельщанської підземної в’язниці на місце полонених польських офіцерів до чотирьох радянських концтаборів направлять їх родини, що знаходилися за межею лінії Керзона у сфері радянських інтересів. Тоді то і вийшов Наказ Сталіна «Об ответственности по родству» продубльований 5 жовтня 1941 року у блокадному Ленінграді за № 0098.

Так на початку 41-го зі станції Кішенів до Козельщанського табору НКВД СССР прибудуть три літерних ешелони з Молдови заповнені людьми різних національностей з Румунії, Бессарабії (Придністров’я), Буковини. Були там румуни, роми (цигани), молдавани, гагаузи, євреї і українці західних областей. Але то окрема жахлива розповідь.

Під час німецької окупації Антон перебрався до жінки на село Жовнино. Разом зі своїми односельцями одного разу він натягнув кусок дроту і зрізав двох німців що їхали по большаку на мотоциклі. Після війни якось за чаркою він розповів, що якби не утопили тоді у болоті мотоцикла з німецькими зв’язковими та їх зброєю, то есесівці спалили б повністю село разом з жінками і дітьми. Випадків знищення повністю селищ було достатньо і на Полтавщині. Отак Антон Тягнирядно став ще і червоним партизаном. А Іван Онішко із підпільниками односельцями з села Потоки улаштувався в міську управу. Але після того як німці помітили, що почали безслідно зникати «Ausweis» – посвідчення особистості, та різні медичні довідки на звільнення від відправки до Німеччини, то почалися арешти і допити в гестапо. Проте декого з працівників управи підпільники встигли перевести звідти. Та на жаль не всіх.

Багато хто з кременчужан були вдячні одному із них це Івану Онішко, за те що не потрапили на примусові роботи до Німеччини, або не були розстріляні, як кілька тисяч заручників посаду Крюків, після диверсії на залізниці навпроти Крюківського гранкар’єру. Нерозважливий вчинок партизан та ще в межах міста дорого коштував крюківчанам, бо серед схоплених під час облави на Крюківському базарі були чиїсь батьки, сини і доньки, брати і сестри, рідні і знайомі. Тоді, ешелон із вугіллям, пущений під укіс партизанським загоном «Набат» із села Білецківки, на повороті колії на рівнинній місцевості наніс більше шкоди не німцям, а своїм ні в чому не винним людям. За кілька годин німці підняли на рейки вагони і відновили рух потягів.

Націонал патріотичне підпілля намагалося, як можна непомітно саботувати німецькі накази. Бувало вийде на ганок комендант Кременчуцького базару Іван і почне на пальці обертати в’язку ключів, то всі вже знали, що незабаром почнеться облава. Люди кидали все і мерщій тікали, Три склади членів управи, як і редактора міської газети «Дніпрова хвиля» Михайла Щепанського було тоді розстріляно разом з його родиною; чотирма доньками і дружиною за доносом зрадника. Вірогідно, то був заступник голови міської управи. Після відступу німців з міста Іван Онішко у складі Червоної Армії дійшов аж до Берліна. Проте після демобілізації і повернення до Кременчука цей орденоносець і повний кавалер «Слави» був заарештований «смершем» і отримав 15 років концтаборів суворого режиму, за участь у антигітлерівському націоналістичному підпіллі. Разом із ним були засуджені і відбували свій срок покарання у сталінських концтаборах на лісоповалах і командир партизанського загону «Набат» політрук Червоної Армії Іван Ус, на призвісько «Овод», і багато рядових членів націоналістичного антигітлерівського спротиву такі як Іван Матюшенко, що відсидів 10 років.

                                

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 520 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz