Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь

Козельщина-жахливіша за Катинь

Історичний роман

 


(Продовження) 


 


 

СОЛДАТИ!

Протягом останніх днів армія

-      польська була остаточно розгромлена.

Солдати міст: Тарнополя, Галича, Ровна, Дубна

у кількості 60 000 осіб добровільно перейшли на

                                                                          наш бік.

Солдати! Що вам залишилось? За що і з ким

боретесь? Навіщо наражаєте життя?

Ваш опір є безнадійним. Офіцери штовхають в

на безглузді речі. Вони ненавидять вас и

ваші родини. То вони розстріляли ваших

делегатів, яких ви послали із пропозицією

здатися.

Не вірте своїм офіцерам. Офіцери

і генерали є вашими ворогами, вони бажають

      Солдати! Бийте офіцерів і генералів!

вашої смерті.

 

Не підкоряйтесь наказам ваших офіцерів. Хеніть

їх з вашої землі. Переходьте сміло до нас, до

ваших братів, до Червоної Армії. Тут знайдете

Увагу і турботу.

Пам’ятайте, що тільки Червона Армія

 визволить народ польський з нещасливої

війни і забезпечить можливість спокійного життя.

Вірте нам! Червона Армія Радянського

Союзу – то ваш єдиний друг.

        Командувач Українського фронту Семен ТИМОШЕНКО

 

Трохи оговтавшись Антон звернув увагу на те, що колона бранців безкінечною річкою впадала в розчинену навстіж рамкову дерев’яну браму, обкуту колючим дротом. В своєму, як здавалося невпинному русі бурхливий потік раптом спіткнувся об підніжжя велетенського православного храму і зупинився на огородженому колючим дротом соборному майдані. Перед головною спорудою жіночого монастиря, під променями направлених з наглядових дерев’яних веж потужних ліхтарів, на поляків вже чатувала табірна команда з німецькими вівчарками. Розставивши ноги, мов клоп-водомірка, поперед всіх постав начальник Козельщанського табору НКВС СРСР старший лейтенант служби безпеки СБ СРСР Василь Соколов. Прибулих бранців привітав також і капітан НКВС СРСР Федір Акуленко. Цей більшовицькій комісар Козельщанського концтабору, у чорних шкіряних рукавичках і хромових чоботях, погойдуючись на підборах, мов іграшковий Ванька-неваляйка, пояснив польським офіцерам, що ті прибули у фільтраційний табір, де їх будуть тимчасово утримувати до відправки на їх в Польщу. Він пообіцяв, що згідно Женевської конвенції від 27 липня 1929 року «Про утримання полонених, під час військових конфліктів», підписаної ще 25 серпня 1930 року Народним комісаром іноземних справ СРСР Максимом Литвиновим ( авт. дійсне прізвище якого Віллах), їм будуть створені належні умови. Зараз організовується харчування і вже на ранок прибулі отримають гарячу їжу. Також усім прибулим буде надано право переписки і пересилки грошових переказів до своїх родин. Ще їм буде дозволено отримувати поштові скриньки від рідні і червоного хреста. Їм виплачуватимуть добові кошти, відповідно до військового рангу. На території табору незабаром почне працювати буфет, кінотеатр і шпиталь. Для них намічається організована розважальна програма, як то показ радянських кінофільмів: «Волга-Волга», «Принцесса цирку», «Веселые ребята», «Молодость Максима» і навіть казки «Василиса Прекрасная» та «Золотой ключик», а також буде прочитано цілий цикл лекцій на політичні та економічні теми у супроводі художньої самодіяльності. Але зараз їм слід трохи потерпіти, бо новоутворений табір не розрахований на таку кількість прибулих.

Безумовно, подана червоним комісаром інформація не відповідала дійсності, оскільки ще до прибуття поляків до Козельщанського, Старобєльського, Сафроновського і Оранського монастирів там вже утримувалися в’язні із кінця 1929 року. Це витікає з Наказу НКВС № 0308 від 19 вересня 1939 року, за підписом наркома СРСР Лаврентія Берії. Згідно якого на базі вже існуючих таборів НКВС СРСР таких як: Путивльський – на 7тисяч осіб; Старобельський – на 5 тисяч осіб; Юхновський – на 7тисяч осіб; Козельській – на 7тисяч осіб; Осташковський – на 7тисяч осіб і Козельщанський – на 5 тисяч осіб – їх численність належить довести до 10 тисяч осіб терміном до 1 жовтня 1939 року.

 Виняток склали – Оранський табір   на 2 тисячі осіб, де відбулося зростання утримання ув’язнених лише вдвічі  до 4 тисяч осіб і відповідно у 3 тисячному Южському – до 6 тисяч осіб.

Та і відправляти поляків фактично було нікуди, бо як окрема держава Польща втретє за історію свого існування зникла зі світової мапи. Розкраяна навпіл німцями і росіянами Польща, приблизно по умовній демаркаційній лінії, запропонованій ще у грудні 1919 року міністром закордонних справ Великобританії Джоржом Керзоном, як кордон Польщі і Радянської Росії, вона проходила через Гродно- Ялівку – Немиров – Берест-Литовськ –Дорогуськ –Устилуг,на захід від Рави-Руської, на схід від Грубешова, через Красилів і від Перемишля аж до Карпат.

Спочатку план Керзона про перемир'я Росія не прийняла, відчуваючи на момент подання лінії кордону свою перевагу; а вже пізніше сама Польща не забажала приймати кордон по лінії Керзона, оскільки ситуація змінилась на її користь. Проте, як кордонна лінія Керзона, вона не відігравала жодної ролі в упровадженні польсько-радянського кордону 1921 року. Натомість, підписаний 18 березня 1921 року Ризький мирний договір, відвів Польщі майже 135,000 тис.кв.км. на схід від лінії Керзона, що в середньому на 200 км. віддалив її на схід. Проте вже з поправками 28 вересня 1939 року, «Керзонову лінію» перемістили на користь СРСР, як німецько-радянський кордон в договорі Німеччині з СРСР

Після хай невеличкого історичного відступу, повернемось до Козельщанського радянського концтабору. Подібним до комісарського популяробріхством страждав, двома роками пізніше у 1941 році міністр пропаганди Німеччини Йозеф Геббельс. Так само, з даху тільки що збудованих газових камер німецького концтабору «Auschwitz-Birkenau», перед прибулими першим ешелоном євреями він виголосив відому на весь світ свою красномовну промову. Суть доповіді зводилася до того, щоб якомога більш переконливо заспокоїти приречених до страти «Unter Menschen»:

– Ось ви наприклад, чоловіче високого зросту, що вмієте робити? – звернувся до одного із  прибулих в’язнів Геббельс.

– Я каменяр, – відказав той нещасний.

– Браво! Нам такі фахівці вкрай потрібні для розбудови Німеччини. – тріумфував нацист.

– А ви? – звернувся гітлерівський міністр пропаганди до людини не високої статури.

– Хто ви за фахом?

– Швець. – зізнався той.

– Ой як вдало. Нам якраз вас і не вистачало, для шиття одягу…

Свою нацистську проповідь доктор Геббельс завершив словами, ну зовсім як ото у радянського поета Самуіла Маршака: "Все профессии важны, все профессии нужны.

– Нам потрібні всі фахівці! Мерщій йдіть у душові кабінки і ретельно мийтеся з духмяним милом і рушником пухнастим, переодягайтеся у чистий одяг! На вас чекають великі справи! Heil Hitler! – нацистським гаслом і помахом руки, мов дурінь помелом, німецький пустобрех благословив євреїв, на неминучу смерть від газу «Циклон-Бе» поставкою якого займалася міжнародна корпорація «IG-Farben».

До слово будьмо сказано, в 1945 роках концтабір Явожно як і «Auschwitz-Birkenau», який знаходився неподалік від польського містечка Освенцім, використовували війська НКВС СРСР в якості тюрем аж до 1947 року. Там у нелюдських умовах утримувалися активні учасники польського руху опору і УПА проти здійснення прорадянським польським і чеськім режимом злочинної операції «Вісла». Суть акції була спланована Москвою, це примусова депортація українського населення з їх етнічних земель – з Лемківщини, Посяння, Підляшшя і Холмщини на території західної та північної частини Польської держави, а від так і поляків з території Західної України.

Та все ж повернімося у той далекій 39-ий. Враз збоку червоних байкарів Козельщанського концтабору НКВС СРСР рвучко пролунала команда:

– «Генералам, полковникам и чинам до ротмістра на пра-во!»

– «Поручникам, хорунжим и вся прочая на ле-во! Левое плечо вперед! В здание по п’ять человек, шагом – марш! Ать два – левой! Ать два – правой!»

Оскільки у спідній домотканій білизні Антон не міг претендувати на вищій чин серед польських офіцерів, то йому, хоч не хоч, а довелося, тупцюючи на одному місці старими шкіряними чобітьми, приєднатися до «прочия».

– Коли ж це він в останнє бував тут?– пригадував цей відставної кози барабанщик.

– Ой, як то давно було – нарешті зібравшись із своїми думками констатував він.

Всередині культової споруди, заново відбудованої ще на зламі двадцятого століття, зараз стояли голі стіни з обдертими фресками. Розграбований і розтрощений більшовицькими варварами мармуровий іконостас темною плямою нагадував про свою відсутність. Із тих далеких часів, як цей православний Собор Різдва Богородиці пограбували радянські вандали Антона нога тут не ступала. Тоді, у 1929 році, в суцільній штурханині поміж чумних войовничих атеїстів-костомольців, він виніс під своєю пахвою родинну ікону Капністів – Божої матері, яку потім передав на збереження сестрі дружини, до Нижньої Мануйлівки.

Вірогідно, що саме з того 29-го року в СРСР і почалося перепрофілювання не тільки Козельщанського жіночого монастиря, але і Сафроновського, Старобєльського, Оранського монастирів під медичні дослідницькі і наукові центри, та полігони по випробуванню хіміко-біологічної зброї масового враження на «ворогах народу».

Ось тепер, ця релігійна споруда з товстелезними цегляними стінами і глибокими вікнами-бійницями, з високим склепінням і дала притулок польським бранцям. Тільки зараз у середині цього головного православного монастирського храму незрозуміло звідки з’явилися по під стінами дерев’яні риштовання. Вони сягали аж до самої стелі. Антон відразу і не збагнув, що то воно є і для чого призначено. Звичайно це були призначені для арештантів лежаки, збиті цвяхами з необтесаних березових дощок. То стояла пам’ятка, як матеріальна естафета, від попередніх в’язнів, з числа отих понад п’яти тисяч українців «зачищених» напередодні прибуття нової партії піддослідних, тільки тепер вже з числа польських офіцерів.

Відстань між ярусами у цій гігантській етажерці сягала, десь, менше аршина. Хто по молодше, так ті відразу залазили аж під самісінький купол де займали вакансії. Антону такі акробатичні вправи вже були не по віку, тому він не втримався і з сарказмом у голосі спромігся лише зауважити:

– Ну зовсім як ото під куполом у шатрі переїзного цирку «Шапіто»!

Весь час до собору все прибували і прибували бранці. Ставало не зрозумілим, а куди ото вони всі йдуть. Хай хоч яка це була значна будова, але щоб у ній розмістилося понад 1179 бранців, то це вже знаєте занадто.

– Що це? Народна казка на новий лад, про загублену дідову рукавичку? Тільки тепер для дорослих, – подумав про себе Антон.

А скринька просто відчинялась, бо збоку малась дірочка. Точніше, навпроти вівтаря в підлозі, викладеній з мозаїчної плитки кахлю, під відчиненою потаємною подвійною лядою виявився отвір розміром десь два на два метри. Коли прибулі в’язні підпирали у спини не бажаючих йти далі, то передні неминуче зіштовхувалися по кам’яних сходах, неначе збіжжя до льоху. Далі черга доходила і до задніх молодиків, які також не бажали залишатися зовні на холоді. Їх теж підпирали такі ж завзяті наступники і вже через кілька хвилин оті ініціатори штовханини вже самі летіли по кам’яних сходах в приймальню до радянського пекла. Прілий вогкий подих затхлого підземелля різко вдарив у ніс. Звідти на Антона дихнула цвіллю прохолода смерті. У козельщанця по спині поповзли мурахи. По похилій глиняній підлозі ноги бранців, самі по собі, несли їх кудись туди далі у пітьму. Тільки ото й успівай ними переставляти і дивитись, щоб ненароком не піймати гаву і не перечепитися об ті кляті рейки вузькоколійки навіщось прокладеної тут. Не помилюся якщо скажу, що у голові, кожного прибулого, закралася лише одна думка:

– Щоб тільки не впасти і не бути затоптаним все прибуваючим натовпом і як вибратися звідти.

Повсюдно чутно було польську лайку:

Kuzwa! Psia krew! – та відвертий подив,

А чи доведеться коли на волю вийти? – звернувся Антон, незрозуміло до кого адресованим своїм по дитячому наївним запитанням.

На стіні штреків скрізь видно було, що обабіч тягнуться якісь прокладені у видовбаних штробах труби водогону і електричні кабелі на металевих гачках, товщиною десь із чоловічу руку. На протилежному від них боці стирчали вмуровані, мабуть ще за часи інквізиції, чавунні кільця із залишками від ланцюгів і кайданів. Через певний проміжок відстані, по під самою стелею, блимали оті підсліпувато-жовті лампочки Ілліча, що не горіли на селі без могорича. У самому кінці тьмяно освітленого глухого закутка печери проглядалася якась виготовлена з металевих прутків і швелера підвішена на тросах, щось на кшталт звірячої клітки.

– Мабуть викрадена чекістами із якогось зоопарку – подумав він.

При наближенні можна було розгледіти лебідку, подібній тій, що на річкових баржах застосовується для підйому і спуску якоря. Коли ця приспособа вщент заповнювалася партією прибулих піддослідних людей, то прислуга підйомника, утворена з числа арештантів-угодників, відпускала запобіжник – «собачку». З нечуваним торохкотінням об сталеві зубці шестірні, та залізяка спускалася кудись вниз і там різко гальмувала. Після спорожнення цієї шахтової кліті, купка арештантів з числа тих що лишалася на горі шурфу, ухопив важелі починала запопадливо обертати корбу. Шляхом зчеплення поміж собою, шестерні, у такий спосіб підіймали вгору на тросах цю спорожнілу платформу. Від тертя о не змащенні сталеві блоки та ручаї підйомного барабану, ця механіка постійно породжувала металевий скрегіт. Марилося, немов хтось тут під землею навмисно дряпав залізом по склу. Оте неприродне вищання відлунювалося і наповнювало вщент усі закутки печери. Отой скрегіт проникав аж у самісінькі щелепи. Рух тросів не припинявся а ні на хвилинку. Знову і знову, імпровізований ліфт, спорожнів швидко підіймався вгору і майже відразу заповнений провалювалася у нетрі однієї з чотирьох шахт, з яких закачувалася вода до підземного монастирського басейну в Козельщанській горі. Звідти питна вода розтікалася до ризниці, келії монашок, майстерню богомазів, церковно-приходську школу, шпиталь і на інші потреби прочан, а від так і у поселення.

Нарешті черга дійшла і до тієї партії прибулих смертників, серед яких і був випадковий наш свідок чергового радянського злочину восени 39-го. Отож, під поступом кожного наступного приреченого ця підвішена на тросах залізяка в стволу шахти розгойдувалася маятником у різні боки. Аж ось оте технічне пристосування доісторичного періоду здригнулося і поповзло, як здавалося у Тартар – царство мерців. Врешті оговтавшись, Антон не міг повірити своїм очам.

– Звідки ото взялися у цій козацькій горі середньовічні печери, та ще під порівняно недавно побудованим собором? Коли і хто їх тут нарив? Кому прийшло у хвору голову облаштувати на цьому святому для кожної православної людини місці підземну в’язницю?

На ці та інші питання він звісно не міг знайти жодної відповіді, бо мешканці навколишніх сіл навіть гадки не мали про існування у середині Козельщанської гори людських віварій – приміщень для утримання і репродукції на піддослідних людських організмах бактерій і вірусів.

А в цей час, це залізне пристосування вщент набите піддослідним, допоки ще живим, людським матеріалом продовжувало сповзати все далі і далі вниз, у темну прохолоду прірви. Збоку з’являлися і щезли у мороку тьмяно освітлені розгалуження підземелля позначені чомусь римськими цифрами і латинськими літерами: І-A, І-B, І-C; ІІ-D, ІІ-F; ІІІ-G; ІV-J; V-N; VI-R; VII-U; VIII-V; IX-W … Скільки ж ото їх там було? Десять! П’ятнадцять! А може й всі двадцять. Тягнирядно збився з рахунку. Нарешті це чудо більшовицької індустрії, смикнулося у судомах і зупинилося на якомусь поверсі, тобто рівні. Переповнений людьми металевий кошик по інерції продовжив свій рух до низу і враз просів на тросах, та так, що ледве всі не зірвалися в безодню. Душа у Антона, вмить подалася кудись у мандри до п’ят. А там, далеко внизу, чутно було лишень булькання і плескіт води від падаючого ґрунту. Аж ось цей кошик з людьми просів і довільно підтягнувся на тросах вгору, мов дитяча гойдалка на бичїх жилах. Якась підземна нора під літерою «Х-Z» порівнялася з ними і всі прибулі змушені були, як щури з під очеретяної стріхи, рятуватися втечею, допоки цей імпровізований ліфт не обірветься чи не перекинеться, як отой шахтний хопер.

Що ж до тих 1106 польських військових бранців з вищих чинів, що залишилися на монастирському подвір’ї, то генералів і підполковників енкаведисти повели відразу окремо кого до келій, а майорів і капітанів перевели через дорогу до неприбраних стаєнь Козельщанського радгоспу. Решту офіцерів – поручників, підпоручників і хорунжих чекали солдатські намети, що знаходилися поруч, напнуті у три ряди. Картину огородженого колючим дротом сільськогосподарського подвір’я доповнювали розставлені по кутах дерев’яні вежі з кулеметами і кілька відхожих вуликів та шість польових кухонь, що чадно підкопчували небо. Ото і весь антураж притаманний радянськім концтаборам смерті. Цього всього явно було замало для утримання такої сили зігнаних сюди людей. Та і дворазове харчування одного колишнього польського офіцера обходилося державному бюджету СРСР у 2 руб. 58 коп. Як повідомляло Управління у справах військовополонених НКВС – кожен день 14728 полонених польських офіцерів проїдали харчів на 38000 руб., а місячний бюджет склав –1 млн. 138 т. рублів. А оскільки польських бранців рядового і цивільного складу було біля 200 тис. осіб, то можна було собі уявити які збитки від цієї Польсько-Радянської авантюри лягли на плечі простому роботящому люду не тільки України.

Тому мабуть й не дивно, що біля армійських годівниць не вбачалося лантухів з овочами чи борошном, крупами, сухарями не кажучи вже про рибні чи «свино-говяжие» консерви. Останні у інтендантів значилися як – «тушонка». А у тім біля паруючих котлів на колесах дзиґою крутилося кілька молодиць з числа місцевих найманців. Немов оті шевці із відомої казочки датського письменника Ганса Андерсена «Оголений король», кухарки займалися переливанням води, з пустої посудини до порожньої. При цьому ці акторки-аматорки, блискаючи своїми дорідними білими стегнами, заплигували на підніжки до котлів і мов конотопські відьми помелом, помішували там кописткою. Створювалося таке враження начебто вони щось там готували. У підтвердження вони навіть діставали своїми металевими черпаками на таких довгих дерев’яних держаках, як ото у золотарів при спорожнені відхожих вуликів начебто страву. Оту казкову стряпанину «з солдатської сокири», з удаваним присмаком куштувала і прицмокувала кожна з них, черпаючи здоровенним блискучим ополоником. Це робилося з таким перебільшеним натхненням, неначе кухарям вкрай треба було не проґавити момент, щоб вчасно посолити, поперчити і навіть вкинути у те вариво, цілу жменю спецій – лаврового листя, хіба що зірваного з сусідньої тополі.

                           

 

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 401 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz