Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь

І

Восени 1939-го

 

Бабине літо коротке, як доля,

Не встиг озирнутись – дерева геть голі.

У небі клекочуть в клину журавлі,

На південь прямують у теплі краї.

 

За вікнами осінь, не забарилась,

Свинцевими хмарами небо укрилось.

Пожовкла обабіч дороги трава,

Зима перебрала у літа права.

 

І чоботи грузнуть по литки в багнюці,

Женуть конвоїри поляків на муки.

Чекає їх куля не тільки в Катині

За що полягли у полоні невинні?

 

В середині вересня 39-го із півночі потужні холодні вітри принесли дощі. Літню теплу днину передчасно заступила осіння негода. Ранкові приморозки тоненькою кригою почали затягувати калюжі. Свинцеві хмари табунами набігали на місяць, затуляючи мороком все навколо, і також раптово віддаляючись пропадали в піднебессі. У білесенькій мазанці під солом’яною стріхою, що причілком виходила на одну з вулиць селища, ще не такий вже і старий, Антон Тягнирядно, все ніяк не міг заснути. Чи то давали взнаки давні рани, чи отой клятий цвіркун у закутті, але йому ніяк не спалося. Після численного кректання та вовтузіння на протопленій череватій печі, у Антона увірвався терпець. Чоловік сповз на припічок, а звідти зліз на піл і долівку. Зашарудів своїми старими шкарбунами, по встеленій сінцем підлозі, він тихесенько вийшов із хати. То був колишній учасник отієї ганебної Радянсько-Польської війни, більш знаної у світі, як похід на Варшаву.

Це трапилося ще у 1920 році, пригадував Антон. Тоді під проводом лицеміра і кар’єриста комкора Робітничо-селянської Червоної Армії (РККА) – Михайла Тухачевского, була зроблена чергова спроба окупації Польщі. Подібне явище, як кажуть французи «déjà vu» – вже мало місце, тільки правда двома роками раніше у січневі дні 1918 року, та й то з Україною. Почалося все тоді з того, що в кінці грудня 1917 року, уряд радянської Росії на чолі з Володимиром Леніним, точніше Ульяновим, розв'язав агресію проти молодої на той час Української народної республіки – УНР.

Наступ більшовицьких конкістадорів розпочався на початку наступного року. Причому із декількох напрямків. Так, 29 січня 1918 року, на станції Крути, що під Києвом, понад 300 юнаків, як і у далекому 480 році 300 спартанців під Фермопілами, полягли в нерівному кривавому бою з добре озброєним і чисельно перевищуючим загарбником. Тоді до Києва увірвалися три більшовицькі армійські групи під загальним командуванням колишнього царського полковника – авантюриста Михайла Муравйова. Після переможного вступу Червоної армії до столиці України, всі стовпи з ліхтарями на центральних вулицях Києва були обвішані людьми у вишиванках, що наважилися розмовляти своєю рідною українською мовою.

Як це не парадоксально, в середині вересня 20-го року, не останню скрипку у зупиненні переможної ходи Червоної Армії на Польщу під Варшавою, зіграв гонористо пихатий колишній унтер-офіцер царської армії Семен Будьонний. Він проігнорував вимогу командуючого Західного фронту Михайла Тухачевського і не направив з під Львова кінноту на підмогу оточеним полкам РККА, які в подальшому на Віслі були вщент розгромлені легіонерами маршала Польщі Юзефом Пільсудським. Антон Тягнирядно, якраз і був одним із отих небагатьох чудом уцілілих червоноармійців, що 50 тисячним військом так ніколи і не повернулися до своїх домівок.

Отже, притримавши рукою металеву клямку на дверях, щоб та ненароком не теленькнула і не розбудила сварливу дружину, чоловік опинився на подвір’ї. Маючи від роду веселу вдачу, той неборака завше підспівував сам собі під ніс якусь народну пісеньку на кшталт отієї:

 

У неділю пана син,

На конику грає,

А бурлаки – напас воли,

За плугом рушає

 

Антон присів на призьбу і не кваплячись дістав із кишені своїх великих полотняних штанів кисет і кресало, з якими не розлучався а ні в день, а ні вночі. Покаліченими шрапнеллю пальцями, колишній гарматник, почав звично длубатися в капшуку допоки не набив тютюном свою незмінну подругу – глиняну люльку. Він вправно викресав на висушений гриб-трутовик іскру і роздмухав вогника, запалив оте бісове запаморочливе зілля. Запашний клубок сизого диму від власного самосаду приємно торкнувся його прокурених пожовклих вусів. Піднявши голову, господар відразу запримітив, що над ним нависли міріади мерехтливих зірок, що усіяли все небо. У нього промайнула слушна думка:

– Мабуть це на мороз.

Місяць на небі йому чомусь увижався окрайцем паляниці, що своїм пухким бочком уляглася відпочити та й задрімала сердешна на чорному оксамитовому простирадлі, гаптованому коштовними камінцями. Від хати до клуні на землю падала чорна, мов дьоготь, тінь. Посохла стара яблуня посеред двору, увінчана череп’яними горшками та макітрою, являла собою чи не єдину прикрасу цього подвір’я. Навколо було так гарно і по своєму чарівно. Та раптом до вуха господаря долинув незрозуміло звідки виниклий гомін. Ось вже стало виразно чути наростаючий говір, що несподівано вдерся у нічну тишу. Враз на все містечко почали брехати сусідські собаки.

– Нічого собі! – подумав бідолаха.

– Щоб це воно могло значати, та ще опівночі?

Проте цікавість узяла над безталанним верх. Зойкнув від прострілу в попереку, і перемагаючи нестерпну біль, допитливий сердега не поспішаючи піднявся з призьби. Далі господар почимчикував по стежці, що вела прямісінько до паркану. І треба ж було оце йому так необачно прочинити хвіртку і визирнути на вулицю, щоб потрапити у халепу. Правда Антон відразу і відсахнувся, бо йому у темряві приверзлося бозна що. Буцімто по вулиці на нього насувалася якась примара. Що найбільше селянина вразило, так це те, що їй не було а ні кінця, а ні краю. Від несподіванки чоловік тільки і спромігся перехреститися.

– Свят! Свят! Святий Боже, безсмертний оборони і помилуй нас! – шепотіли молитву його тремтячі і враз пересохлі губи.

– Та що ж то воно таке коїться? Людоньки добрі?

Із пітьми у суцільному чавканні багна до нього долинули людські зойки і лайка, але чомусь польською говіркою:

– «О Matka Boska

А потім ще щось на кшталт того, щоб нечистий тебе ухопив:

– «Szlіach by сі trafyw

Неначе блискавкою, недобитка радянської антипольської компанії, пройняла пекельна думка:

– Та це ж ляхи приступом йдуть на Козельщину! – Вирішив той.

– Але з якого ж це такого, скажіть мені, лиха? – заперечив він сам собі.

– Хіба ми вже встигли чимось завинити перед нашим сусідом? Щось в останньому номері друкованого органу Центрального Комітету і МК ВКП(б) у газеті «Правда» нічогісінько не писалося, про розірвання парафованої ще в 1939 році Ризької мирної угоди між СРСР із Польщею від 18 березня 1921 року.

Угледів осторонь колони крокуючих із гвинтівками на перейми червоноармійців –Тягнирядно зовсім був спантеличеним. Простакуватий чоловік, за звичкою, почухав свою лису потилицю і заклав чуба-оселедця за вухо і збентежено отак промовив до себе:

– Що це за вибрики? Ми ж полякам не об’являли війну? Звідки ж тоді у нас узялися їхні бранці, та ще ото стільки? Хіба так на світі буває?

Він ніяк не міг збагнути, що тут відбувається. Звідки взялася ота підступність у робітничо-холопській країні. Чоловік навіть не припускав думки до чого може призвести ота його хвора цікавість. На свою біду, роззявкуватий Антон, стояв на добре освітленій місячним сяйвом стежці. Через те і не вчувся, як не сіло, не впало отримав добрячого стусана. Та ще прямісінько у груди і від кого? Ви не повірите. Від отого "свого, ріднесенького – бодай трясця його матері в печінку, москаля.

Добряче огрітий прикладом гвинтівки Антон заточився назад у двір і ледь не впав навзнак на купу сміття. Підступно, із пітьми від паркану до нього вигулькнув глистоподібний вертухай.

– «Чяво вытаращился? Захотелось узнать, где Макар телят пасет? Так енто у нас запросто! Я тебе, хохлатская твоя морда, такое удовольствие организую в один момент! Не успеешь у меня даже глазом моргнуть!» – проказав отой дорогий "наш товариш, про якого за звичай добрі люди проти ночі і не згадують дітям, або якщо і кажуть то обов’язково додають:

– Парочку отаких друзів і ворогів не потрібно.

З рота представника конвойних військ НКВД СССР прямісінько в обличчя Антону тхнуло так, неначе там спорожнялося цілий тиждень принаймні ескадрон меринів. Ухопив старого за грудки, той акаючий смердючий представник національних меншин більшовицької імперії, зі словами:

– «Давай бидло к своим панам!» – з усієї дурі шарпонув остовпілого чоловіка на себе і в бік до колони етапованих поляків.

Те, що "старший брат так брутально повівся зі своїм начебто "меншим братом, ніяк не вписувалося ні в які рамки. Розправа з мешканцем тутешнього селища, через яке гнали етап польських офіцерів, сталася зовсім не випадково. Справа у тому, що на той час у енкаведистів існувала секретна інструкція: «Никогда и нигде, ни при каких обстоятельствах, не оставлять живыми даже случайных свидетелей акций»… «Хранить в полной тайне места отправки и пребывания этапированых заключенных » і т. п.

Ці нелюди не щадили навіть дітей, які з присутньою їм цікавістю іноді підглядали у шпаринки парканів, чи в отвори від сучків у дошках огороджених міст розстрілів. Це мало місце у грудні 1937 року у Вінниці, в Міському парку імені Максима Горького. Про подібний випадок розповідала кінострічка «Розстреляная свадьба» з відомого реалістичного «Галич фільму». Ось чому небажаний свідок, конвоювання через Козельщину польського цвіту нації, Антон Тягнирядно, змахнув рукавами сорочки, мов підбитий білий леґінь крилами, полетів сторчма головою з рідного двору, аж до крокуючого натовпу. Дужі руки польських офіцерів підхопили його і не дали впасти.

Не зупиняючись, місячи чобітьми осінню багнюку, польські бранці під ударами озброєних гвинтівками оскаженілих конвоїрів, сформованих переважно з числа малоосвічених азійців, мусили продовжувати рух на власну – українську Голгофу. Треба визнати, що в такому своєму припущенні польські офіцери мали рацію. На прибулих залізницею арештантів із пітьми насувалася ота чорна громада Козельщанської гори, яку , ще здалека добре було видно всім.

Як і в 1654 році на Переяславській чорній раді, з семи козацьких полків три вирішили подальшу долю України, або у січневі дні 1918-го більшість довірливих українців, так і поляки у вересневі дні 1939-го року теж повірили брехливій російській пропаганді.

 Розплата за оту свою слов’янську ментальність – дитячу довірливість, не забарилася, і ось вже польські жовніри отримують по повній програмі платню в радянських концтаборах. Як казав один монах Києво-Печерської лаври:

– Зробив добру справу – озернися, чи не стоїть за твоєю спиною подяка з косою.

Виконуючи Наказ командування Польської армії на чолі з генералом Едвардом Ридз-Смігли; «Радянським військам опору не чинити, не стріляти!» – 22 вересня 1939 року останнім добровільно здався до полону військовий гарнізон міста Львова.

У скинутих із радянських літаків листівках до Війська Польського, повідомлялося                    

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 394 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz