Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщинський собор жахів...
Козельщинський собор жахів...


         


                                (Історичний нарис)

 

                                                                         Восени 39-го

                                                          

                                                             Бабине літо коротке, як доля,

                                                            Не встиг озирнутись – дерева вже голі.

                                                            У небі кликочуть в  клину журавлі,

                                                            На південь прямують у теплі краї.

 

                                                           За вікнами осінь, не забарилась

                                                           Свинцевими хмарами небо укрилось.

                                                           Пожовкла обабіч дороги трава,
 
                                                           Зима перебрала у літа права.

 

                                                           І чоботи грузнуть по литки в багнюці,

                                                           Женуть вертухаї поляків на муки.
 
                                                           Чекає їх куля не тільки в Катині...

                                                           За що полягли у полоні невинні???




  


                                                Передмова



 Анатолій Шолудько, автор багатьох різнопланових за жанром історико-соціальних і художньо-публіцистичних творів у доробку якого чимало монографій, нарисів, поем, балад таких як: «Сповідь енкаведиста», «Полтавська масакра», «Куруківська війна», «Ost Arbeiter» та ін.. До уваги сучасного читача пропонується історичний нарис «Козельщинськийсобор жахів». У стародавньому релігійному значенні Собор означає не тільки велика чи головна церква в місті, монастирі, але і зібрання великої кількості як людей так і подій.

 Незважаючи на те, що безумовно епохальний твір «Козельщинський собор жахів» написаний на основі архівних матеріалів, аби не травмувати дитячу психіку, автор не радить знайомить неповнолітніх із публікацією фактів прояву нечуваною жорстокості, що виказали кати із НКВД. Головна мета цього «Козельщинського собор жахів» у котре привернути увагу міжнародного трибуналу не тільки до злочинів Націонал-соціалістичної (нацистської) робітничої партії Німеччини (НСДАП) та її каральних органів - СС, СД але і до Всесоюзної комуністичної партії (більшовиків) ВКП(б) з її репресивними інституціями державної влади - «ГУГБ, НКВД СССР».

 Для цілих народів подані у творі «Козельщинський собор жахів» документальні факти мали фатальний збіг обставин, а окремі інсинуації подій ставали,навіть приводом до виникнення Другої Світової війни. В навчальних закладах Польщі, Іспанії, Фінляндії, Прибалтійських та інших країн Європи і світу давно увійшли до обов'язкового курсу шкільних програм хрестоматійні істини зі світової історії, про які наш школяр і гадки не має. Шкода, але і сьогодні для зрілих громадян пострадянських країн СРСР окремі публікації в іноземній і вітчизняній пресі, про злочинні дії не тільки гітлерівців в концентраційних таборах смерті «Шталагах», «Дулагах» і «Офенлагах» (яких тільки на окупованій території України було - 242 ), але і злодійства комуністів у незчисленних радянських тюрмах, концтаборах НКВС, ГУЛагах, УхтПєчЛагах, СибУралЛагах... і досі не сприймаються громадкістю належно.

 Журналістські розслідування, запити до чисельних архівних заказників колишньої більшовицької імперії, показання випадкових свідків злочинів енкаведістів та передсмертні сповіді виконавців тих безсудових вироків, чомусь викликали у Москви роздратування і демонстративне відсторонення Києва. Складається таке враження неначе державний апарат України сформований виключно із представників п'ятої колони. Замість того щоб створити авторитетну державну комісію з розслідування злочинів проти людства - наші чиновники приймають позу страуса. Через те журналістам, письменникам, краєзнавцям, історикам і просто не байдужим до долі Батьківщини людям не лишається нічого іншого, як поділитися з вами своїми знахідками, напрацюваннями.

 Розглянемо, як приклад, діяльність Козельщанського табору НКВС СРСР в Полтавській області. Фактично цей концтабір до 1941р. входив до вісімки найпотужніших радянських концтаборів смерті «десятитисячників» (за ступеням наповнення ув'язненими). Його безпомилково можна називати Катинню № 2 - для поляків, Освенциумом № 2 - для народів Бессарабії і Буковини, Дахау № 2 - для українців і всіх народів. Лиха доля мала нагоду занести сотні тисяч невинних душ на терини прикордонних передвоєнних «зачисток» військами НКВС СРСР.

 Щоб краще зрозуміти суть піднятого у творі питання, нам варто з головою зануритися у проблеми і перипетії тих подій, які були актуальними на відрізку досліджуваного історичного пласту. Лише при умові усвідомлення усього букету спадщини, який неодмінно виникає у постколоніальній нації, можливо нам поталанить зробити для себе правильний висновок. Озираючись не на одне століття кривавої по суті історії України - здобуття свободи, синонім якої є незалежність і соборність, варто набратися терпіння і мужності, щоб почути правду. Наш з вами громадянський обов'язок віддати належну шану жертвам з якого боку вони не були. Отож попри все, давайте разом без зайвих емоцій та упереджених ставлень, без неприборканої жаги до помсти, без прихованої чи відвертої ненависті розпочнемо апелювати до колективного розуму і пам'яті. І в цьому хай нам допоможе дух свободи, який однією своєю присутністю нейтралізує віками нав'язаний садистською владою жах і німоту.


 
                   
                                           Храм душ



 Назва цього, без перебільшення, епохального твору «Козельщинський собор жахів» не випадкова, проте окрім суголосного імення з романами видатних письменників свого часу таких як: Олеся Гончара -«Собор» та французького - Віктора Гюго «Собор Паризької Божої Матері» нічим не подібна. Позаяк у названих художніх творах йдеться про «Собор», то нам не залишається нічого, як дещо з'ясувати з історії виникнення і застосування вже «демонами революції» жіночих та чоловічих монастирів та головних церковних споруджень при них - Соборів. До таких богоугодних закладів якраз і належать сумнозвісні монастирі Московського патріархату православної церкви: Козельщанській, Сафронівській, Оранській, Старобельській... Про один із тих храмів намагався повести мову у своєму, скандально відомому, романі «Собор» наш видатний земляк Олександр Гончар. Я не обмовився, бо саме таке ім'я від народження отримав він від своїх батьків.

 З автобіографії О.Т. Гончара, майбутнього радянського літературного класика, відомо, що на початку своєї творчої кар'єри після закінчення у 1933 році Бреусівської семирічки (Козельщинського району на Полтавщині), він деякий час працював у Козельщанській районній газеті. Отож погодитися із думкою, що майбутній письменник, хай і засліплений ласкою "батька всіх народів" І. В. Сталіна, не знав про події, які відбувалися напередодні Другої Світової війни за мурами Козельщанського Собору, то на таке пояснення навряд чи хто погодиться.

 І тут важко не утриматися, щоб не зауважити, що з усіх сторін, не кажучи вже що із вікон будинку редакції районної газети, відкривається чудовий вид на чималеньку гору. Отож не бачити на її маківці обплутаного з усіх боків колючим дротом і оточеного сторожовими вежами Собору Різдва Богородиці могла тільки людина із вадами зору. Безумовно, що до числа незрячих навряд чи можна віднести Олеся Гончара.

 У правоті сказаного, кожен може переконатися завітав в один із районних центрів Полтавщини, до «Перлини Козельщини». Так принаймні писав про Козельщанський собор місцевий вчитель Г. Сердюк у своїй однойменній книзі, опираючись на одкровення однієї з монахинь Козельщанського Різдва Пресвятої Богородиці жіночого монастиря.

 Про Собор людських душ і біснуватість «костомольців» та про долю закритого і розграбованого ще у 1929 році Козельщанського жіночого монастиря міг би нам краще розповісти звичайно сам О. Гончар, аніж про Троїцький Собор Новомосковська, Дніпропетровської області, згаданий в його романі «Собор». Хто як не Олесь Гончар мав знати від живих ще свідків про знищення в Козельщанському соборі мармурового іконостасу і родових стародавніх козацьких ікон войовничими атеїстами. Останні всі як один невдовзі звели свої нікчемні рахунки з мирським життям. Хто як не наш земляк міг би краще за нас повідати світу ще і про злочини, які практикували напередодні Другої Світової війни кати з «ГУГБ-НКВД» у містечку Козельщина Полтавської області. Які такі досліди ставили на польських військовополонених офіцерах наукові працівники Козельщанської біохімічній лабораторії філії Галещанської біофабрики в різницях і келіях монастиря. Гончар міг викрити хімічний полігон смерті (філії Козельщанського концтабору НКВС) біля залізничного полустанку Ганівка. Про хірургічні досліди в шпиталю, про біологічний розсадник в тих же самих підземеллях, що лишилися під собором і монастирем з часів князівської доби. Але сталося не як гадалося.

 Прийшла година нам довести до відома світової громади правду: про жахи тортур, які чинили кати і їхні поплічники, про хірургічні досліди по пересадці органів від тварин до людей; про біохімічні досліди на людях; про всі «наукові досягнення» беріївських «Шараг», зокрема в Козельщанському монастирі.

 Можливо це був тактичний хід О.Гончара, підказаний Григором Тютюнником, видати бажане за дійсне (щоб обійти цензуру) і в такий спосіб, хай хоч через 20 років, розповісти усьому людству в своєму Соборі; про марево козацьких душ, затероризовану і сплюндровану радянським режимом долю не тільки своїх односельців, друзів, братів і сестер.

 Повертаючись до розпочатої забороненої теми злочинів вчинених партноменклаурною верхівкою ЦК ВКП(б) проти людства можна констатувати, що випадковий навіть збіг чи натяк про цей Козельщанській, а не віртуальний Троїцький Собор, баяна Червоної Армії «прапороносця», (як відтак називали О.Гончара за його роман «Прапороносці») викликав шалений супротив збоку його колег по перу, членів Спілки письменників УРСР. Ця п'ята колона, як і у випадку із доведенням до самогубства Григора Тютюнника, до останнього подиху письменника настирливо займалася третируванням Олеся Терентійовича Гончара.






                                   II Екскурс  в історію



 Із скудних історичних джерел Полтавщини відомо тільки те, що 1 червня 1718 року полковник Полтавського полку Черняк видав свій універсал на наказне сотництво в Кобеляцькій сотні -П.С.Козельському. Правдоподібним є й те, що від призвіська цього заможного козака і пішла назва - Козельщина і як  писав Олесь Гончар в романі «Собор»: "З козацького хутора-зимівника (воно) постало й виросло "...

 Навряд чи для когось буде несподіванкою, якщо з'ясується, що маєтності сотника Війська Запорізького Павла Козельського були згодом жалувані, московським царем - графу В.П.Капністу (Капніссі). У 1711 році, цей грек, у чині бригадира (генерала) якраз і поступив на царську службу. Ось мабуть у чому і криється першопричина отієї запопадливої вдячності збоку графських паростків. Одним із таких нащадків і був придворний блазень - Василь Васильович Капніст.

 Пригадаймо принаймні окремий уривок із численних його од:

 «.. .Петровой подражатель славы Днесь новый лавр и пальмы шлет В победоносныя поля Полтавы Из поля собственных побед...»

 Кожен куплет цього, ганебної для автохтонного народу по суті пасквілю, завершується закликом «Красуйся, торжествуй Полтава и лавр обвей вокруг чела» і далі цинічна констатація злочину: «Ты зрела, как здесь Лев Полношный, кров чад твоих реками лил». Погодьтеся, якщо це не клініка, то принаймні аморально - матері віддавши на поталу рідних дітей «торжествуя зреть» ціною хоч би і лаврового вінця, пролиття зливою річок крові своїх чад.

 Привертає до себе увагу ще й той факт, що саме 27-го червня 1811 року, цей хвалебний опус на честь московського царя Петра Першого в присутності його правнучка Олександра Першого був виконаний хором шляхетних дівиць під час урочистостей присвячених відкриттю манкуртами у самому центрі підкореного полкового козацького містечка - залізного стовпа «Слави...». На вершечку якого вмостився позолочений качур-мутант на кублі із блискавиць.

 Треба не забувати, що московський цар Петро І наважився себе проголосити імператором «Всія Руси» рівно, як і перейменувати за прикладом свого батька Михайла Тишайшего -Московське князівство у Московське царство, а синок у свою чергу на Російську імперію лише тільки у 1721 році, після підписання шведами Нієншанської угоди. Тож ні про які перемоги російських солдат, чи там російської зброї під Полтавою у 1709 році, не могло бути і мови. В Європі навіть у XIX столітті столицю північних варварів - Москву (яка означає «гнилое место»


 не визнавали за будь яку Білу, Червону, Чорну, Жовту чи ще там якусь Русь. Не зрозуміло ще, про яку таку круглу дату можуть говорити наші сучасні регіональні, м'яко кажучи, "патріоти" коли навіть за дниною тих помпезних святок - 27.VI. 1811 року пам'ятний знак московському царю завойовнику Петру І був встановлений із запізненням - у два роки.

 В решті-решт час у незалежній Україні вже й переосмислити далеко не історичні цінності і моральні засади на яких варто виховувати своїх «чад». Не годиться волелюбному козацькому роду вважати цей ганебний "Андріївський стовп " із зменшеною копією «Сенатської площі» такою вже історичною спадщиною гідною поклоніння чи коліно припадання . Якщо вже бути до кінця відвертим, то і сучасні державні мужі, чомусь вважають (на відміну від американців) цей викинутий догори імперський перст геральдичним знаком - гідним «Славы русского оружия».

 Неймовірно, але наша історія, як ніде в світі, чомусь ґрунтується виключно на одних тільки наших з вами помилках і поразках. І що найбільше вражає, так це те, що під Полтавою на відповідь про відмову збоку королівського оточення Карла XII, щодо включення до шведського війська козацьких полків призначеного московським царем Петром Першим на гетьмана Скоропадського, ті віддячили шведам тим, що зайшовши їм в тил правого флангу завершили його оточення. Вчасна допомога Скоропадського панічно відступаючим московським полкам (чудово описана О.С.Пушкіним в поемі Полтава) стала вирішальним моментом у баталії. Як це не парадоксально, то була Пірова перемога самих себе і над своїм народом. Тому помпезне відзначення в Україні, та ще на державному рівні, 300-чя з дня поразки шведського короля Карла XII в союзі із гетьманом Козацької держави Іваном Степановичем Мазепою і Речею Посполитою в національне визвольній війні дружніх народів є ніщо іншим, як деградацією суспільства.

 Неймовірно, але в основу металобрухтного нагромадження в обласному центрі - «Слави -царю загарбнику» були закладені 18 козацьких гармат. Доречно зауважити, що 9 із 17 гармат, знайдених на рештках від козацької фортеці-переправі Перевалочній, (погромленої царським полковником Яковлєвим у 1709 р. на передодні Полтавської трагедії) було перевезено до Полтави земськім комісаром князем Баратовим століттям пізніше різанини. Доставлені на підводах від берегів Дніпра ці чавунні жерла гармат теж звісно ніякої участі в жодному Полтавському побоїщі не приймали.

 У зв'язку з доведенням сучасними науковцями факту підробки щоденника коменданта Полтавської фортеці, то наявний текст царського полковника-німця А.С.Келіна був написаним невідомим жартівником значно пізніше від подій під Полтавою. Звідціль і факт оборони Полтави від шведів має скоріше за все популяризаційний зміст. Доречно зауважити, що і лист Запоріжців до невідомо якого турецького султану мав таку ж сумнівну природу походження. За подібну цидулку викрадену архівним канцеляристом Яворівським поплатився Ілля Юхимич Рєпін своїм сином і всіма друзями, що погодилися йому позувати при малюванні клятої картини «Письмо турецькому султану». Подібно, що і знайдені на місці Полтавської земляної фортеці інші вмуровані у підмурівок знеславлення 10 гармат теж ніякого відношення до вчиненої московськими завойовниками кривавої різанини під Полтавою теж не мають.

 Для декого може і невідомо, що на час Північної війни 1701-1711рр. прицільний постріл з подібного роду гармат дорівнював 100 кроків. Так що не варто екскурсоводам приділяти вже такій підвищеній увазі факту перевазі Петра І у 110 гармат. Останні в тих баталіях скоріше за все мали виключно психологічне значення. Витрата значного часу на перезаряджання гармат і наведення на ціль та ще горіння запалу, робила подібну зброю малоефективною. Так вважав не тільки Карл XII але і вся Європа. Отож окрім усмішки не викликають інших емоцій у відвідувачів «Музею заповіднику Поле Полтавської битви» (особливо у досвідчених у військовій справі фахівців) експоновані там малюнки замовних московським царем псевдо-баталій із зображенням бронзових гармат (жовтого кольору) під час віртуального побоїща, як і портрет литовського магната, який начебто написаний з гетьмана Козацької держави Івана Степановича Мазепи.

 Кожному металознавцю відома дата винайдення вперше в світі (в Росії) гарматної бронзи, бо без відповідних домішок сплав з 90 % міді і 10% олова мав крихкотілість. Так що подібні малюнку бронзові гармати з нарізними жерлами з'явилися вперше лише тільки під час Кримської війни у 1853 - 1856 pp., а наявні у царя Петра І на час Полтавської масакри мідні гармати, вивезені
(мародером-фельдмаршалом, сином конюха Алексашкой Меншиковим ) із Батуринської фортеці, мали природній червоний колір, відповідно як і чавунні - брунатно-чорний.

 До сказаного варто додати, що в основу гігантоманіакальної купи мотлоху нагромадженої в обласному центрі (більш знаної як пам'ятник «Слави»), закладено у підмурівок також і гранітний камінь знайдений князем Куракіним у Кременчуці. «В песчаных горах с прієзду от Хорала и Полтавы и вблизи богоугоднаго заведення». До цих піщаних гір і до тих жахіть, які чинилися на місцях далеко не угодних Богу понад двохсотріччя опісля Полтавської трагедії ми ще не раз повернемося у нашій наступній розповіді. 
   

Категорія: Мои статьи | Додав: админ (19.04.2013)
Переглядів: 439 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz