Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

III Козельщанський Собор
III Козельщанський Собор



 Після вимушеної історичної правки спаплюженої зайдами і манкуртами історії України і на перший погляд начебто випадкового відхилення від головної теми нашого твору, повернемося до Козельщанського Собору. Почнемо з того, що в минулому тисячолітті для захисту від набігів кочових племен, орд татар і турків осідком слов'янських народів слугували недосяжні для завойовників фортеці. На найвищих місцинах споруджувалися такі архітектурні будови, які мали подвійне своє призначення. З одного боку це були культові споруди, а з іншого - князівська твердиня. Зараз прийнято класифікувати подібні будови, як таможні на торговому шляху по суходолу або на річках. Такі фортифікаційні укріплення були на всіх порогах Дніпра і при перетинах (переправах) як то в Кременчуці, Запоріжжі чи то в Полтаві на березі річки Ворскли. Цей перелік принагідне можна і продовжити. Таким чином мабуть недаремно у православних церквах віконні пройми традиційно прорубувалися або викладалися із цегли у формі вузесеньких бійниць для оборонців - лучників та мушкетерів.

 В XV -XVI ст.. безнастанно йшла кривава боротьба на степовому пограниччі, але вона успіхів не  мала.   Південний  кордон  Київського  князівства  посунувся  на  лінію  Рашків       Умань  -Кременчук - • Полтава.  Перелом  принесла лише  козаччина.  Завдяки перемогам  Запорізького війська оселі почали посуватися чимраз далі у Дике поле і руський плуг почав глибше орати тстепи.

 Якщо уважно поглянути на мапу Великого Польсько-литовського князівства, то наявність на 'кордоні Київського князівства, саме у цій місцевості на перетині торгових шляхів, стародавньої цитаделі є досить таки переконливим поясненням. Ймовірно тут на узгір'ї в сиву давнину і була заснована фортеця. Відомо, що під прихистом мурів цитаделі, як правило, мали притулок ремісники, торговий люд, скотарі та орачі. У такий спосіб виникали тисячоліття тому усі городища -- провісники сучасних міст. Навіть у семантиці особистих назв міст деякі з них зберегли своє походження - городи (город). Так наприклад місто на Полтавщині Градизьк біля  гори Півіхи мав першу свою назву - Городище, а городище у підніжжя гори Деї (Бог) біля озера велетенських птахів куруків в посад Куруків (сучасна назва Крюків, який з 1803 р. адміністративне підпорядкований Кременчуку).

 Сучасні археологічні дослідження фортифікаційних споруд в Севастополі, Диканьці, Полтаві, Кременчуці і не тільки, дають нам право стверджувати, що військові цитаделі будувалися нашими пращурами не тільки виключно ввись, але і на декілька рівнів вниз. Не залишаючи камінь на каменю захоплену приступом фортецю, водночас дикі орди степових племен фізично не мали спроможності знищити її останки у надрах землі. Тому і полишалися недоторканими підземні частини фортифікаційних споруджень, що являють собою артефакти для подальших досліджень сучасних нащадків аріїв і слов'ян. Козельщанська фортеця, а відтак побудований на її рештках Собор Різдва Богородиці, не став винятком із загального правила. І я не обмовився про подібну метаморфозу.

 

   Слід звернути увагу на здавалося незначну таку собі дрібничку з історії виникнення  року за кошт родини Козельщанського собору. Я не збираюся переповідати притчу про зцілення доньки місцевого магната і чудотворні властивості ікони Божої Матері. Скажу тільки те, що те,що 8 вересня 1882 року за кошт родини Капністів на місці стародавньої фортеці була похапцем побудована церква Різдва-Богородиці.Доказом сказаного є характарна особливість цієї церкви.За висловленням очевидців : «Ця,незграбна споруда не мала архітектурної цінності.»Висновок напрошується сам по собі-церква була вимурувана із наявних камяних уламків,залишків від стародавньої фортеці.Не випадково у 1891 році тут був збудований жіночий монастир разом з Преображенською церквою

 Заслуговуючим на увагу той факт,що через два роки після побудови церкви Різдва-Богородиці у 1884 році,кколи ще не як мовиться будівельний розчин не встиг ще до ладу схопитись-церкву розібрали.За кошт від перепроданної для перенесення до Катеринославської губернії цієї побудови і пожертви у розмірі 1000 руб.з боку прибулої сюди височайшої особи-Миколи 2,на її місці ,полтавським архітектором С.В.Носовим і був закладений у 1900 році Собор Різдва-Богородиці.Будівництво із цегли місцевого виробництва цього центрального монастирського храму,виконаного у візантійському стилі.Спорудження найголовнішого храму велося разом із шпиталем,прзначеного для лікування покалічених на Російсько-японській війні солдат.Не важко здогадатися, що це була умова яку поставив цар.Будівництво Козельщанського собору разом з шпиталем було завершено у числах 23-24 липня 1906 року.

 За свідченням очевидців під Козельщанським Собором та Козельщанським жіночим монастирем Різдва Присвятої богородиці,і досі знаходяться підземні відгалуження вузькоколійок із кабельною єлектромережою.Під землею мається басейн з питною водою,яку сюди подавали із чотирьох свердловин з-за допомогою єлектродвигунів або безпосередньо від встановленого вітряка,американського виробництва.Замуровані у довоєнні і після воєнні часи  (1941-1943 рр.)проходи і виходи з катакомб прховують в собі багато ще не розгаданих таємниць,які чекають на своїх дослідників.

 Нам залишається тільки навести деякі спогади тих подій,які відбулмся на території Козельщанського Собору:

Після відступу з Козельщини загону авіаційного забезпечення РККА ,Собор зайняв штаб німецької танкової дивізії.Не маючи засобів до існування мешканці містечка надавали німцям,як у свій час радянським підрозділам НКВД,свої послуги:там прали білизну,прибирали, за що отримували харчі і окупаційні марки.Так стало перекладачкою донька репресованого вдівця Сергія Бондаренка-викладача однієї із навколишніх шкіл району.Не тільки вона,але й багато знайшлося людей з родин реприсованих лише за ознакою,що їх прізвища закінчувалися на «ський» чи «цькуй»,які не мали підстав до особливої вдячності радянській владі за вбивство їх рідних.Про те знайшлися і такі благодійники з чиса місцевих мешканців,які повідомели німцям,що у підземеллях Козельщанського Собору і в келіях жіночого монастиря енкаведисти вершили якісь досліди над людьми.Із Берліна прибуло біля 20 фахівців.Шляхом підриву підлоги в Соборі,і діставшись до замурованих ходів,і розібрав  вхід до катакомб,на поверхню землі були витягнуті деякі рештки людей.Коли поліцаї зігнали всіх козельщан на майдан перед Собором,перед ними виступив німецький офіцер у чорному однострої із черепом та перехрещеними кістками на кашкеті.Через тутешню перекладачку на прізвище Галина Бондаренковсі дізналися про ті не людські знущання які творили тут енкаведисти.Стьобаючи стеком полакованим халявкам чобіт есесівець заявив на ламаній російській мові:

--«Ви назифаєте нас фашистами!А кто есть вот єті,єксперминтатори над своімі лютьмі?»

--«Оні хуже зверя!Потому что, ведут себя,как канибалі»,--сам собі відповів німець.

Та через деякий час оті німецькі фахівці,які брали участь в єкзгумації трупів,всі доєдиного померли тут у шпиталі від невідомої заразної хвороби.Німецький штаб негайно покинув Собор,а вхід до підземелля німці наказали замурувати.Односельчанам Галина Сергіївна  повідомела:

--Туди лізти не можна.Там Смерть!

Після входу радянських військ в 1943 році,цю осиротілу дівчину яка на горе собі чудово володжіла німецькою мовою,заслали на 25 років у Мордовські Спец табори.Після смерті Сталіна,такі як вона були відпущенні на волю.Але до самої смерті їх так і не було реабілітовано.


Дійшло до абсурду, навіть після проголошення незалежності України у 1991р. тих хто працював на німців для КДБ вони залишалися злочинцями проти зниклих навіки з карти світу, як Української РСР, так і СРСР. Під час окупації, щоб прокормити своїх дітей, хвору жінку чи похилого віку батьків, багато хто з робітників йшли на заводи і фабрики ремонтували німецькі танки, гармати точили снаряди і набої, а євреї на заводах Чехословаччини за пайку «ерзаца» під загрозою смерті теж складали по 100 штук німецькі кулеметів МП-40 за зміну. Кинутих на призволяща доведених до злиденного стану людей різних національностей, хіба можна звинувачувати у якійсь зраді і кого? Жируючих під час війни на своїй дачі Сталоіна, Берію, Хрущова, Мехеліса чи всю оту зграю Політбюро ЦК ВКП(б) СРСР.



                          


                                  IV За крок до війни




 На першотравневому параді 1939 р. на «Красной площади» нарком оборони К.Е.Ворошилов заявив: «Советский народ не только умеет, но и любит воевать». Заручниками, по суті цинічного, а не вимушеного, як декому пориває це подати, «Пакту Молотова-Риббентропа», підписаного за тиждень до початку Другої Світової Війни - 23 серпня 1839 року, стали сотні тисяч поляків, мешканців Бессарабії - румуни, молдовани, цигани та українці Закарпатської і Західної України -Буковини, а також народи Прибалтійських країн - литовці, естонці, латвійці, фіни.

 Згідно додатка до угоди від 28 вересня 1939 р. про дружбу і кордони фактично створив союз між Гітлером і Сталіним, що дозволило останньому «обменять» привласнені СРСР у відповідності з серпневими домовленостями люблінське і частково Варшавське воєводства Польщі на Литву.

 Із порівняно недавно розсекречених архівних документів дослідникам стало відомо, що в Козельщанському соборі Різдва Богородиці і в корпусах Козельщанського жіночого монастиря, як і в Преображенській церкві, Наказом № 794/6 від 5 березня 1940 року, Москва, за підписом Народного комісара внутрішніх справ СРСР - Лаврентія Павловича Барії, під пильною охороною конвойних військ ешелонами доправили польських офіцерів.

 Це тих, хто 1 вересня 1939 року о 4 годині 45 хвилин ранку, першими прийняли на себе пекельний вогонь з гармат німецького лінкору «Шлезвіг-Гольштейн» по військовій базі «Вестерплятте». Далі були понад два тижні оборонних боїв на Хельській косі, за Краків, Варшаву, Львів, Брест-Литовськ і його фортецю - більше знаною сучасником як «Брестская крепость». Прикро, але і сьогодні на замовлення кремлівських моралістів, комерційні телеканали продовжують спотворювати історію Другої Світової війни. Так в надуманих сценаристами сюжетах, про начебто виявлені нові факти героїчного захисту «Брестской крепости» від "фашистських " загарбників, фальсифікатори в своїх епізодах обминають у показі передсмертні послання захисників Брест-Литовської фортеці залишені на мурах лише тому, що ті видряпані багнетами польською мовою. В своїх низькопробних телесеріалах, на кшталт пропагандистських фільмів 50-их, імперські режисери забувають уточнити, що саме з благословення тирана Иосифа Сталіна почав свою загарбницьку компанію біснуватий єфрейтор Адольф Гітлер. Прикро визнавати, але якраз Червона армія СРСР замість підтримки стікаючої кров'ю Польської республіки, о 5 годині 40 хвилин ранку 17 вересня 1939 року сама зробила підступний удар в спину стікаючою кров'ю дружній сусідній державі, порушивши Польсько-Радянську мирну угоду від 1939 року.

 Треба не забувати, що спроби примусової сов'єтізації 28 вересня 1939 року - Естонії, а вже 5 жовтня 1939 року - Латвії і 10 жовтня 1939 року - Литви призвели в подальшому до винищення в концтаборах НКВС СРСР політичної еліти цих Прибалтійських держав.

 З вересня 1939 року до березня 1940 року в таборах НКВС СРСР утримувалися польські офіцери і солдати, а з червня 1941 року їх місця на дерев'яних нарах-етажерках під куполами кафедральних соборів зайняли представники родин, так званих, контрреволюціонерів з Литви,


 Латвії, Естонії і Молдови. Відповідно до статистики Московського «Меморіалу» в табори НКВС СРСР було відразу відправлено:

 Естонців - 3688 осіб. У 3-х ешелонах; Литовців -3425 осіб. У 4-х ешелонах; Латишів - 5921 осіб. У 5 -х ешелонах .

Звітна таблиця з журналу відправки залізницею ешелонів за 17-18. 06.1941р


Додаток: Після прибуття ешелону № 292 в Старобєльській табір НКВС СРСР сім же ешелоном - 1199 депортованих естонців було направлено 23.06.41 року до ст.Тавда, в Свердловську область - «Северураллаг». Проте до станції призначення 12.07.41 р. прибуло живих тільки 698 чоловік. Для маленької Естонії смерть від голоду під час конвоювання 501-го громадянина, то є невідновлююча генетична втрата.

 Проте ультимативна форма СРСР відносно Фінляндії наштовхнулася на масовий супротив збоку фінського населення, яке ще не забуло наслідків від входження до Російської імперії. Тому логічно, що і 19 вересня 1939 року фіни вдруге проігнорували вимогу СРСР, щодо введення до Фінляндії військ РККА і анексії фінської території на Карельському перешийку. Хай хоч і під благими начебто намірами, щоб віддалити кордон від колишнього шведського торгового містечка-порту Нієншанц (більш знаного сучасниками як Санкт Петербург), від споконвічних фінських густозаселених районів, в обмін на заболочений край.

 Забігаючи на перед, можна констатувати, що якби не ганебна війна розпалена СРСР із Фінляндією ще у 1939 році, то і «Великой Отечественной Войны» не було. Втратою двох дивізій (44-ої повністю) за кілька місяців «Зимової війни» (105 днів) із порівняно маленькою Фінляндією, радянські стратеги (колишні унтер-офіцери царської армії такі як: С.М Будьоний, К.Е.Ворошилов, Е.К.Жуков і їм подібні) показали Еітлеру наскільки СРСР не готовий до війни, чим і заохотили «фюрера». Саме бездарне керівництво ЦК ВКП(б) і радянського уряду на чолі з семінаристом-недоучкою Йосипом Кобою, було винне у виникненні оточення навколо Ленінграду. Внаслідок голодомору понад 740 тис. ленінградців (виключно дітей і людей похилого віку) загинули від виснаження. «Иждевенцы» гинули, бо як непридатний для експлуатації людський ресурс, отримували по карткам на день по - 150 гр. сміття замість хліба. І це в той час як у Смольному кожен день смалили порося для партапарату на чолі із вірним ленінцем Ждановим. Цю жахливу статистику не можна вважати вичерпною, бо радянські обліковці не враховували останки тих біженців з навколишніх містечок і сіл, які шукали порятунку від голоду в самому Ленінграді. Прибулих іногородців ніхто не брав на роботу, не прописував, а відтак не давав хлібні картки, як і не ховав до братських могил. Можна не сумніватися, що вигідний для Сталіна і Гітлера голодомор мегаполіса в 2 млн. 887 тис. людей навмисно продовжувався з 1941-1944 pp.., а це біля трьох років ( 872 дні ) і тривав найбільше в порівнянні з іншою окупованою територією СРСР -Україною і Білорусією. Причина проста. Мешканці колишньої столиці Росії в більшості були представниками заможних аристократичних сімей, які мали родинні цінності, прикраси тощо. Саме голод примушував їх вимінювати за коштовності кусень чорного сурогату, який звався хлібом. Замість того щоб рятувати дітей по кризі озера Ладога на автомобілях вивозилася


 кераміка для нескінченного будівництва Московського метро. Набутий досвід збагачення під час голодоморів у 1932-37 pp.. «Торгсінів» став у нагоді більшовицьким нелюдам у Ленінграді.

 Навряд чи варто дорікати у організації кільця оточення навколо Ленінграда втягнуту Радянським союзом у війну Фінляндію, якій після підступного нападу'Німеччини 22 червня 1941 року на СРСР самій довелося на третій день війни -- 25 червня, цього ж таки 1941 року, організовувати захист вже свого мирного, фінського населення/тільки не від Вермахту, а від Червоної Армії. Та попри все, уряд Фінляндії постійно вів із,Кремлем діалог через шведських дипломатів-посередників про умови припинення між двома сусідніми країнами кровопролитної війни. Проте цей варіант аж ніяк не влаштовувало тирана свого народу І.В.Сталіна.

 По-людські можна зрозуміти і появу «с ответным визитом» під Ленінградом у грудні 1942 року 250-ої «Division Azule» іспанської "Голубої дивізії'Усформованої виключно із добровольців. Зодягнуті в голубі сорочки і німецьку уніформу франкісти у такий спосіб аж до 8 жовтня 1943 року «віддячували» за перетворення в 1936 році їх батьківщини Іспанії в суцільний полігон по випробуванню у бойових умовах зразків новітньої радянської зброї: літаків, танків, гармат, торпедних катерів і т.п.. Така «інтернаціональна» допомога Іспанії збоку країни рад обернулася для мирного населення волелюбної і доброзичливої країни, розпаленням громадянської війни, вивезенням до СРСР державного золотого запасу і тисячі виснажених дітей. У спадок від Радянського союзу Іспанія отримала суцільний голод, аж до самого кінця Другої Світової війни. До лав «Голубої дивізії» йшли люди далекі від політики з метою щоб в такій спосіб врятувати від голодної смерті своїх немічних батьків і безробітних членів родин.

 Давайте пригадаємо разом із чого почалося це нещастя для дружніх прибалтійських народів. Фінська війна була інсценована підрозділом НКВС СРСР мінометним обстрілом ( 7 вибухів мін ) 26 листопада 1939 р. по розташуванню 68-го полку РККА біля с. Маніла. Тодішня заява ТАРС про втрату 4 і поранення - 9 червоноармійців, у 90-х роках минулого століття була спростована російським істориком Аптекарем. Науковець дослідив усі наявні в архівах повідомлення і донесення 70-ої стрілецької дивізії, до складу якої входив 68-й піхотний полк і не знайшов жодного повідомлення про обстріл з фінської сторони, чи втрат особистого складу на відрізку часу з 25 до 28 листопада 1939 року. Такий факт нападу на прикордонну частину РККА не був зафіксований навіть в жодному документі Наркома оборони СРСР.

 Пригадаймо, що саме збройний напад СРСР на Польщу, а пізніше ЗО листопада 1939 р. о 8 год. ЗО хв. ранку - на Фінляндію, спонукав представників світової громади до виключення у грудні 1939 року більшовицької держави СРСР разом із її військовим сателітом, націонал-соціалістичною (нацистською) Німеччиною, зі складу Ліги Об'єднаних Націй.

 Маловідомим фактом є й те, що, в Радянському союзі задовго до початку агресії проти сусідньої держави Фінляндії в 1939-му, почалося формування корпусу Фінської Народної Армії (ФНА). За відсутністю національного військового однострою 18 тис. бійців ФНА одягли в знятий радянськими мародерами із розстріляних польських офіцерів і солдатів однострою, попередньо відпоровши шеврони із білокрилими орлами. Москвою також заздалегідь був призначений маріонетковий уряд Фінляндської Демократичної Республіки на чолі з комуністом Отто Куусіненом зі столицею в окупованому Червоною Армією першому ліпшому фінському містечку - Терійоки. Про те як це трапилося піде мова у наступній нашій розповіді.


        V Наслідки радянсько-нацистської угоди  


 Згідно таємної угоди голів двох держав «Молотова-Риббентропа» у червні 1940 р. до складу СРСР увійшли окрім половини Польщі також Бессарабія і Північна Буковина. 21 травня 1941 року за підписом Наркома внутрішніх справ СРСР Л.П.Берії, до начальника управління НКВС східних і північних областей СРСР, була направлена секретна шифрограма про прийняття Урядом СРСР рішення «Про переселення на 20 років перебування членів родин, голови яких були репресовані або знаходяться на нелегальному стані». На підставі чого 14 червня 1941 р. Нарком СРСР Л.Берія


 і підписав план-заходів по виселенню з прифронтової зони 60 тис. населення. Для виконання цього плану необхідно було підготувати місця в таборах зайнятих як «ворогами народу» так і польськими військовополоненими. Ось чому 4 квітня 1941 року заступник наркома Чернишов і начальник тюремного управління НКВС М.І.Нікольський представили на підпис Наркому ВС СРСР Л.Берії постанову «Про застосування до всіх соціально-небезпечних елементів вищої міри покарання». Так до січня 1942-го року було розстріляно на Україні - 8789 чоловік.

 Уніч з 12 на 13 червня 1941 р. о 2 год. ЗО хв. почалося масове виселення родин із малолітніми дітьми і вагітними жінками та немічними людьми.

 В Путивльський табір НКВС СРСР - 3 тис. людей.

 В Козельщанський концтабір НКВС СРСР - 5 тис. людей.

 В Кустанайську, Кизил Ординську, Омську області - Нтис.людей.

 В Новосибірську область - 10 тис. людей.

 Згідно цього по суті злочинного плану із Молдови в Козельщанський концентраційний табір НКВС СРСР станом на 13 червня 15-00 було виселено 13980 осіб. Із них 6120 чоловік було вивезено зі ст. Глибока, а не безпосередньо з Кишинева, ешелонами №№ 228-231. При цьому три ешелони №№ 229,230,231 чомусь проминув залізничну станцію Козельщина, місце призначення Козельщанський табір НКВС СРСР, прибули на наступну проміжну з Полтавою залізничну станцію - Ганівка. Остання знаходилася на відстані від попередньої ст. Козельщина за 4,5 км. Зі слів конвоїрів відомо, що ті як найскоріше завжди намагалися "зплавити" (передати) контингент депортованих табірній команді. А тут виходить якось не логічно, неначе конвоїри шукали собі зайву проблему - робити додатково гак у 5,9 км., та ще через степи і битим шляхом. Тому версія повернення в'язнів з ускладненням шляху етапування до Козельщанського табору НКВС СРСР відпадає. Нам нічого іншого не лишається як констатувати, що 3791 депортованих з Молдавської СРСР ніколи більше живими не прибули до пункту призначення. Отож проминув ст. Козельщина де на відстані 560 метрів від залізниці містився Козельщанський табір НКВС СРСР, літерні ешелони №№ 229, 230, 231 не випадково прибули на глухий залізничний полустанок серед степу широкого - Ганівка. Саме там до війни розміщався військовий підрозділ хімічних військ РККА. Як повідомили старожили Козельщини вони окрім польських офіцерів ніколи не бачили на території Козельщанського собору цивільне населення.

. З журналу відправки залізницею ешелонів з Молдови станом на 13-16.06.1941 р.

 
Додаток: Ешелон № 233 відправлений був із Чернігова тільки вже не з громадянами Молдови , а з українцями. Правоту висновку доводить впровадження Урядом СРСР політики виселення і українців з споконвічних їх земель, ще до початку Німецько-радянської війни 1941-1945 pp..

 Підводячи тільки не повний підсумок можна стверджувати, що на Полтавщині в передмісті Козельщини, на території жіночого монастиря Різдва Пресвятої Богородиці і в підземеллях було закатовано, або розстріляно енкаведистами за різними підрахунками понад 12 тис. безневинних жертв радянського режиму. До того числа увійшли біля 5 тис. польських офіцерів. Таємні ями сховища в навколишніх проваллях, глинищах монастирської цеглярні, та в ближніх і дальніх піщаних кар'єрах чекають своєї черги на перепоховання за християнським звичаєм без вини убієнних людей.

 Звертаю увагу на наведений в таблиці відправлень залізничницею громадян з Молдавії на самому початку 1941 р. ешелон № 233 з Чернігова. Проте у цьому немає нічого такого не природного, і то не є поодинокий випадок. На жаль цей факт підтверджує інформацію про примусове переселення у повному складі колгоспів і підготовку до переселення цілих районів з України для заселення звільнених від українців чорноземля представниками з РСФСР. Тому треба шукати іншу таблицю прибуття залізничних ешелонів з нечорнозем'я та Поволжя РСФСР починаючи з голодоморів: 1921-22; 1932-33; 1939-41; 1947-48рр.. Треба не забувати, що демографічна бомба уповільненої дії закладалася тоталітарним режимом ще з 1921р. Наслідки її ми вже пожинаємо зараз. Тому Наказ № 007/42 від 22 червня 1944 р., м. Москва, за підписом Народного комісара внутрішніх справ СРСР Л.П.Берії і маршала Радянського Союзу Г.К. Жукова був не прелюдією, а фінальним акордом до увертюри під назвою «Виселення у віддалені краї СРСР усіх українців, що вижили.» Червона Армія, ще не визволив Україну разом з НКВС вже у 1942 р. планували, як це витікає із знаменника Наказу № 007/42, поголовний вивіз радянськими визволителями українців, та ще по злодійські «вночі і раптово, щоб не дати сховатися одним і завадити іншим повідомити членів родин, які воювали в складі начебто визвольної Червоної Армії.» І не брак рухомого залізничного складу, а наявність збройних сил опору в Україні і значна кількість українців у лавах Червоної Армії завадили 12-ій і 25-ій каральнім дивізіям НКВС СРСР втілити в життя, ще одну чорну справу, а саме:

 а)  Поширити голодомор 1947 р. на західні терени України;

 б) Вивезти повністю сільськогосподарське збіжжя з України;

 в) Депортувати українців, як татар, молдаван і прибалтів.


Категорія: Мои статьи | Додав: админ (19.04.2013)
Переглядів: 246 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz