Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщинський собор жахів...
Козельщинський собор жахів...
                             
                                  VI Андрійко



Є свідчення очевидців, людей вже похилого віку, які не побажали, щоб їх старість порушували червоні вовченята. А утім, були і такі, хто в останню мить свого сплюндрованого тоталітарним режимом життя намагалися покаятися у своїх гріхах, вчинених часом не зі своєї волі. Тому навряд чи залишать байдужими сповіді без прізвищ і імен свідків, як і тисячі тих безіменних, що в братських могилах лежать. Вони варті того, щоб про них не забували і щоб гірку часом правду ми донесли до нащадків.

Жили ми з ненькою на хутору у рідного діда. Батька свого, що загинув у Фінську компанію, я пам 'ятав невиразно. З марева спогадів виринали хіба що окремі уривки; як вусатий здоровань підіймав мене на своїх дужих руках і високо підкидав над своєю головою, або як поколюючи своїми козацькими вусами цілував на залізничному пероні перед відправкою на війну. Підлітком я допомагав матусі чим міг. Бувало піду в степ і на відьминих колах назбираю печериць, або принесу на вечерю перепелячих чи качиних крашанок, ловив «спонсом» горобців Мабуть тому мене манило до новобранців, що мешкали в наметах далеченько так в степу, по під лісосмугою.

Ще задовго до початку Другої Світової війни тут у безкрайніх степах України, розміщалася ціла мережа хімічних військ. От і у нас біля залізничного полустанку Ганівка, у вигородженому колючим дротом на кілках майдані, розташовувався військовий підрозділ хімічних військ РККА. Не пам 'ятаю, яка така муха мене вкусила того дня, але з самісінького ранку якійсь ґедзь заніс мою душу саме у віддалені місця, та ще у ту лиху годину, коли трапилося це лихо. А почалося все з того, що покружляв на пасовищі і посперечавшись із пастушками однолітками я подався в пошуках пригод на одне місце до своїх дорослих товаришів. Ласкаве сонечко світило так лагідно і мило, що здавалося день ніщо такого несподіваного не передвіщав. Здаля вже виднілися вицвілі на сонці військові намети, але якась невідома сила мого ангела хранителя відвернула мене від отих відвідань. Розморений полуденною спекою я вирішив трошки перепочити тому звернув до копиці сіна. Вимостивши з польових квітів і трав собі гніздечко, мов лелека, на самому вершку копни я впав туди і наче той орел крила, розкидав свої руки. Підняв увись очі. Чомусь задивився у безкрайнє синє небо. Наді мною пропливали казкової форми пухнасті, як у бабусі пухові подушки, хмаринки. Якщо довго і пильно вдивлятися у ту лазурову безодню, то здається що не хмаринки, а ти сам пливеш синім морем. Легкій вітерець проносив над моєю криївкою всілякі комахи, що не переставали настирливо дзижчати, дзинчати і сюрчати. Отак не вчувся як під ту какофонію і задрімав. Прокинувся від того, що жайворонки, що звично зависнув у вишині на одному місці, перестали виспівувати свою до нестями приємну колискову. Та що казати, навіть коники-стрибунці і ті причаїлися у траві. Коли я озирнувся, то помітив, що до залізничного полустанку прибули один по одному три ешелони. Чогось подумав, що якого це дідька їх принесло у цю глухомань. Було це десь опівдні. У незнайомій мені формі якісь засмаглі низькорослі солдати з гвинтівками напоготів почали відсовувати на вагонах брами. Звідти на землю заходилися спускатися люди тримаючи у руках якісь вузлики з пожитками і малолітніх дітей, їх немов тварин, солдати у синіх кашкетах із червоними околишками почали прикладами і ногами, взутими в обмотки і кирзові черевики, виштовхувати з вагонів. Вистроїв прибулих у колону по п'ять «погоничі» без зупинки погнали їх в степ. Звідки мені було знати, що то за люди, яких заганяли за колючий дріт. Проте цікавість брала верх. Як отой партизан, із кіно про громадянську війну, я замаскувавшись почав спостерігати за тим, що буде далі. У загородях, неначе різники тварин у шкіряних фартушинах і в таких же картузах брунатного кольору блукали якісь незнайомці, від яких жахалися не тільки діти. Я знав багатьох солдатів особисто і на прізвище, але то були якісь чужі казна-звідки прибулі. Старший у петлицях з шпалами, від конвойних військ НКВД, отримав підпис на якихось своїх папірцях і вскочив на ходу у порожняк до'своїх поганців. Ешелони людоловів разом покотили далі, мабуть за новою партією «ворогів народу». Дочекавшись відправки останнього потягу, начальство у цивільному одязі відразу заходилося втілювати своїх наміри. Як пізніше з'ясувалося ті науковці приступили до проведення дослідів над прибулими — членами родин «репресованих». Степом картавно пролунала команда для військових:

 - «Строится! Строєм, на ростаянии четырёх шагов от правофлангового — Марш!».

Вишукавшись у лаву, солдати хімічного підрозділу з гвинтівками і зеленими торбинками через плече розміреною ходою пішли ланцюжком на всі чотири сторони. Відійшовши, як можна подалі від майдану, вони обминув копицю з сіном зупинилися на варті далеко позаду від моєї схованки. По команді «товсь» солдати-хіміки, обклали табір, чомусь з моєї сторони, якимись пузатими і продовгуватими металевими штуковинами. Потім у небачених мною до цього парильниках, на кшталт свинячих витрящикуватих писків, чудовиська в гумових халатах покрутилися біля принесених солдатами металевих гостинців і як тепер я розумію, відкрили краники на хімічних балонах. Вітер потужно підхопив вивільнену з балонів хмару жовтого кольору і поніс її у бік приречених. Раптом відтіль почулися роздираючі душу нелюдські крики, які чутно було за декілька десятків верст на сусідньому хуторі Задовга і в селах  Ганівка,Лутовинівка. Сталося щось таке незрозуміле для дитячого сприйняття. Степ оповило моторошне суцільне виття від чого у мене відібрало дар мови. Волосся на голові заходило ходуном і піднялося дибки, а ноги зробилися ватяними. Піт струмками стікав по спині і моєму обличчю заливаючи очі. Крізь марево помаранчевого туману було видно, як люди кидалися грудьми на колючий дріт. Інші бігали мов навіжені у загороді і рвали на собі одяг, волосся. Матері видряпували собі очі, щоб тільки не бачити передсмертних страждань і судом у своїх ріднесеньких останніх кровинок і стареньких батьків. Малолітні дівчатка, хлопчаки і такі як я підлітки, так ті падали відразу, мов підкошені серпом колоски. Я сповз рачки на саме дно свого кубельця і затулив долонями вуха, щоб тільки не бачити і не чути того пекла на землі влаштованого нелюдами. Пройшла здавалося вічність коли свіжий вітерець розігнав по полю ту смертоносну хмару. Між: тим, до обнесеного колючим дротом повального побоїща посунули якісь поважні люди в окулярах. Зодягнуті у білі льняні костюми і у плетених із тонкої соломки брилях, вони поважно, мов павичі, переступали через людські останки, щоб не забруднити ненароком свої модні білі парусові черевики. Прибулі із столиці по діловому нагиналися і вдивлялися в скляні очі піддослідних, щось там мацали своїми кістлявими пальцями у гумових рукавичках на шиї, руках (шукали, як я зараз розумію пульс). Далі ці повалені особи вимірювали рулетками відстань від балонів до огорожі і останків людей, переконавшись у чомусь такому недосяжному мені дійстві ( у ефективності досліду з паралітичним газом на певній відстані), похитуючи задоволена головами, мов захарчовані бабусині гусаки, винахідники душогубок почали слинявити хімічні олівці, щось там занотовувати до своїх щоденників. І як здалося мені, вони навіть задоволена ще мугикали собі під ніс модний тоді німецькій марш на кшталт: « - Все вышэ! Вышэ! И вышэ!...» Проте тих, хто ще подавав якісь ознаки життя, так тих вже інші московські добродії у шкіряних фартухах і крагах відразу добивали в потилицю, з револьверів. Щоб ті чи не погіршували статистику, чи не мучилися - як подумав ото я. Несподівано немов на ратне поле невідомо звідки налетіла величезна вороняча зграя, що на мить закрила собою сонце. Не без того почорніле від розкуйовдженого жіночого волосся палих до землі жінок, чорних хусточок і спідниць того невибагливого селянського одягу на вбитих діточках і від вбранних сіряків у стариків, поле раптом зарухалося, загойдалося і здіймаючи крилами куряву пилу піднялося увись. Збоку здавалося, що то не птахи, а у чернечих рясах ченці з храму почали свій обрядовий танок. Похоронна команда, відганяючи настирливих і каркаючих падальників, металевими гаками почала стягувати трупи у заздалегідь пригнані конфісковані селянські вози. Сторожко поводячи вухами, коні дико хрипіли і біснувато дивилися урізнобіч виряченими очима на мерців. Переповнений трупами гужовий транспорт підрулював до залізничного насипу. Тут вже їх очікував, пухкаючи паром на залізничній колії потяг «порожняк» з полу-вагонів. Він був поданий у зазначену годину і хвилину, як мовиться строго за приписом і розкладом руху потягів. Треба не забувати, що залізничники тоді прирівнювалися до саперних військ, тому їх не брали на строкову службу. А в той час останки загиблих від задухи газом з грабарок почали перетягувати у порожні вагони і складати щаблями вже інші солдати, що тільки повернулися з оточення. Заповнені у кілька десятків шарів вагони-скотовози запирали на скобу і зчепники вагонів разом із людьми у кашкетах чіпляли туди свинцеві пломби. Потяг, давши кілька попереджувальних, гудків, сіпнув кілька разів вагонними зчепами і брязкаючи буферами важко посунув із місця. Залізничний катафалк зник у напрямку до Козельщини у бік Кременчука.( Вірогідно до згаданих раніше далеко не богоугодних закладів - Піщаного кар'єру). Після такої далеко не праведної праці дорогенькі захисники свого робітничо-селянського народу, з хімічного підрозділу РККА, пішли до лісосмуги"умивати руки". В холодочку їх вже чекали збиті з дощок лави і столи на яких лежав приготований для кожного учасника «разгрузки» святковий «сухий пайок» - 200 гр. спирту, кусок сала, банка «Тушонки», цибулина і пів буханця. Сало чомусь не лізло їм до горла, а горілку вживати новобранцям ще не доводилося. Не прийнято було раніше по селах, щоб молодь при живих батьках вдавалася до ганебних звичок. Багатьох із похоронців нудило і вивертало навиворіт від побаченого і пережитого. У них ще і досі перед очима стояла жива картина понівечених стражданням людські обличчя. Переплетені в дикому танці руки й ноги ввижалися солдатам простягнутими до них з благаннями. З ротової порожнини у декого з отруєних, дітей йшла біла піна і цебеніла прозора сукровиця. У вухах хіміків-новобранців стояв суцільний розпачливий людський лемент. Випуклі дитячі очі з докором дивилися на них немов промовляли: "Дядечко, а за що це ви нас вбили? Що ми вам таке зробили?"

Вже добряче на підпитку до одного із  молодих солдатів підійшов прибулий із московської зондеркоманди офіцер у новесенькому однострої і в шкіряних чорних рукавичках, риплячи хромовими чобітьми та ремінцями портупеї він, якось так неприродно поточившись вбік, витяг із кобури свого воронованого пістолета і приставив до скроні чергової своєї жертви тільки вже солдата. Заслинившись по самі вуха, цей пропащій п 'яничка, нарешті спромігся просичати:

-   "Что не пъёш, хахол? Пей, зараза...!"

Оскалив по вовчому свої зуби із золотою «фіксою», він раптом дико зареготав. Всі ті хто тільки що вагалися, не чекаючи персонального запрошення, теж проковтнули отого бісівського

зілля. Вони зробили це не стільки з остраху за свою навіки заплямовану кров'ю невинно убієнних душ, а скоріше за все,щоб не лишитись  глузду. До самісінького вечора, як на долоні серед степу широкого, я пролежав у копиці сіна не поворухнувшись, увесь час тільки благав Бога, щоб

той відвернув від мене погибель, як то скерував отруйну хмару не в мій бік. Коли стало смеркатися і почав накрапати дощик я майже рачки, на задерев'янілих ногах ледь дістався до нашого хутора. Ненька угледів мене сплеснув долонями запричитала:

-Де ж це тебе гайдамако цілий день нечиста сила носила?

Але придивившись пильно до мене сплеснула руками і затужила мов над небіжчиком:
Ой Боженьки ж ти мій! Ой людоньки добрі! Погляньте на нього!.
 На крик із сіней з'явився дід.
Чого це ти так доню побиваєшся?
Але поглянув на мене він відсахнувся.

-  Чур йому й пек! Що з тобою онучок сталося? Де ж ото поділося твоя русява чуприна?
-Дитинко моя, чому ти став білим як лунь ?

Припавши до грудей свого убіленого роками діда, захлинаючись у сльозах я розповів все, що трапилося і те що могла передати безгрішна дитяча душа. До кімнати непомітно увійшла стара Мотря. Бабуня із другої половини хати усе чисто чула. Закурив козацьку люльку старий нащадок Кармелюка промовив:

-   Ти дитино більше туди не ходи і забудь усе що бачив. Так буде краще усім.
Потім наказав, щоб як будуть розпитувати:

-  Де ти був? Відповідай, що занедужав ще зі вчорашнього дня і заліг.

Бабуня тоді заварила мені на молоці якесь зілля, що пахкотіло маком і м 'ятою, і я проспав мабуть кілька діб. Невдовзі матусю викликали до слідчого у Козельщину, але вона здвигувала плечима і на всі питання давала одну відповідь:

-Нічого не чула і не бачила. А синок хворіє давно, тому нікуди ми не виходили з хати.

Минуло багато років коли ми дізналися, що якби не почалася вта-війна з германцем, то всі як один не те що селом, а усім колгоспом і навіть районом загуркотіли би, в отих самих столипінських вагонах на Соловки за Урал до Сибіру, або у кращому разі в голодні степи Казахстану.

                    
                             
 

                   VII Солдат хімічних військ РККА



Невдовзі розпочалася Німецька-Радянська війна і життя уготувало мені несподівану зустріч із одним із моїх давніх приятелів по злощасній військовій хімічній частині. Сталося це вже коли Червона Армія дружньо накивала п'ятами залишаючи міста і села України. Де у кого були радіоприймачі так і ті у нас позабирали дільничні міліціонери, тому як і раніше, щоб дізнатися будь яких новин підліткам доводилося бігати на залізницю. Тут, на нашому полустанку, іноді зупинявся ешелон з пораненими чи товарняк із тими хто тікав до матінки Росії, пропускаючи зустрічний потяг із «гарматним м'ясом». Траплялись частенько і такі вагони вщент набиті сільськогосподарськім збіжжям, промисловими верстатами, які наші слуги народу дружньо вивозили із України. У машиністів ми цікавилися де зараз німець, а ті часом і самі того не знали.

Вогняний вал війни несподівано дістався і нашого краю. Запалав світочем весь степ, аж до самого неба. Горіли скирти соломи, цілі ниви незібраного врожаю, у містах елеватори. У полум'ї пропала вся живність, що віками водилася у дикому полі. Чим буде харчуватися кинутий на призволяща народ? Це питання нікого із партпрацівників не турбувало. Більшовицька політика

«випаленої землі» нічим не відрізнялася від тактики царів Петра І при наступі шведів, чи пізніше Олександра перед французами у 1812 p.. Полум'яний вал прокотився через наші шибайголови і подався далі на Полтаву, Харків, Київ, Смоленськ. Давно не чутно по ночах артилерійської канонади. Одного дня я подався на залізницю збирати розсипане з піддувалів потягів зашлаковане вугілля. Ми оте добро пересівали і рятувалися взимку у такий спосіб від холоду. Ешелони переважно з німецькими панцерниками, гарматами і іншою військовою технікою нам здавалися нескінченою лавицою йшли на схід. На захід поверталась розтрощена військова техніка і купи понівеченого залізяччя, та тисячі поранених вчорашніх сталінських «камрадів» у німецьких санітарних ешелонах. Були серед тих вагонів із награбованим цінним скарбом з музеїв експонати які ніколи не повернулися на батьківщину. Прикро визнавати але у вагонах-телятниках гітлерівці вивозили на примусові роботу до Німеччини наш цвіт нації -- молодь. Дівчата і хлопці відчайдушно співали стародавні пісні про тяжку турецьку неволю. Я не пам'ятаю жодного випадку, щоб хтось сам зголосився гнути спину на якогось там « бауера». У батьків тих дітей, що тікали з ешелонів, німці палили хати і взимку виганяли їх в сараї гинути від голоду і холоду. Звісно хто не бажав своїм батькам такої смерті, мовчки закусив губи їхали у рабство "добровільно". Всі ті німецькі потяги для нас тепер були, як і ми для них, по польські кажучи «вшисько єдно». Та цього разу в бік Кременчука гнали товарняк із нашими військовополоненими. Схудлі живі мерці визирали з-за грат обвитих колючим дротом.

Раптом у малесеньке віконце із відірваними гратами протиснулась худорлява людина і пригнула під укіс. З гальмової площадки відразу пролунала автоматна черга, яка переперезала втікача навпіл. Не зупиняючись потяг стукаючи колесами по стикам залізничних рейок покотив далі. Жандарм неначе ніщо і не трапилося помахав мені шкіряною рукавичкою болотяного кольору на прощання прокартавив оте своє:

-  Кіндер гут!

Озирнувшись навколо і не помітив нікого я похапцем підбіг до нерухомо лежачого втікача. Коли я його перевернув на спину, то впізнав свого знайомого приятеля із хімвзводу. Він стікав кров'ю і важко стогнав. Я зірвав з себе останню сорочку і пошматував її на бинти, перев'язав нею як умів. Потім підклав тяжко пораненому під голову свою торбинку. Та кров неначе вода з друшляка цебеніла по тілу і поступово покидала пораненого. Та ось втікач розплющив очі і теж; мене впізнав.

-  А, це ти Андрійко! Ба, розбишака ти теж: білий який став.

Він важко закашлявся поперхнувшись кров'ю. В середині у Івана щось хрипіло і булькало.

-  Та як оке тут із вами не посивієш, - вирвалося у мене.
Поранений відкрив очі і промовив:

-  Я тебе ще тоді, пам'ятаєш Андрійку,   як прибули оті ешелони з родинами репресованих,
зранку  побачив.   Ти  йшов  до  нас,   а  потім   чомусь  звернув  до  копни  сіна.   Тоді я  навіть
перехрестився і подумав може тебе, якось пронесе. Коли нас послали в оточення я навмисно
пройшов поряд, щоб тебе ніхто не помітив. А то як свідка тебе, за інструкцією потрібно було
відправляти до отих ромун-молдован. Хоча по правді кажучи серед прибулого контингенту були
люди різних національностей.

Він раптом попросив пити. Я хоч був ще малим проте вже добре знав, що при пораненні у живіт не можна давати пити. Тому маминою хусточкою я з пляшки налив трохи води і протер йому губи. Перепочив полонений знову відкрив очі і я йому випалив те що було на моєму завжди гостренькому язиці:
Так чого ж ви тоді втратили таку щасливу нагоду отримати за мене додаткову пайку?
Крізь біль червоноармієць всміхнувся і промовив:
А хто мене тоді перебинтував би зараз і доглянув до смерті, - відшуткувався він.

-  А чи відомо вам дядечку Іване, що якщо мене застукають біля вас, то вже не совіти, а
німці вб'ють на місці за надання допомоги і вкривання червоноармійця.

Щоб змінити важку для нас обох тему я поцікавився у нього, як він потрапив у полон.

-  Та так як і всі сотні тисяч невдах, - відповів полонений.


 -  Нас залишили спочатку прикривати відступ частини, а коли закінчилися набої, то ми пішли
 у рукопашну. Неподалік від мене розірвалася німецька граната і я прийшов до свідомості вже у
 полоні.

-А чому ви не застосували газ проти німців, як це ви вдало робили проти цивільних?

—Ти не все знаєш синку. Гітлер тільки того і чекав, щоб ми застосували газ. Тоді у нього були б розв'язані руки. Цілі ешелони з цистернами скрапленого паралітичного газу вже на підході до Смоленська стояли на запасних коліях.

-Ну а що було далі?- перепитав я.

-Нас погнали до розподільчого табору у Полтаві «Дулаг-151». Чув про такий? Якось поліцай з охорони обмовився, що тут у них «цветочки, а вот завтра у Кременчуцком «Шталаге -346», там тебе будут ягодки. Ты хохлятская твоя морда узнаєш почем фунт лиха. В кременчугском концлагере для таких военнопленных как ты, тебе еще не раз икнетца Полтавський наш транзитный лагерь, который тебе от туда покажеться курортом». Ось чому я виріщив не чекаючи своєї погибелі тікати і бач як не поталанило. Мабуть багато гріхів на мені.

І немов на сповіді солдат почав розповідати, як їх енкаведисти принижували і про те що спочатку на них самих випробували отой смертоносний газ. Коли кількість смертей у армії перевищила - прибулих, аж тоді вийшов інший, новий наказ наркома використовувати в якості піддослідних репресованих «ворогів народу». Пізніше вже і членів їх родин отих знищених теж почали використовувати в якості піддослідної сировини незалежно від віку і статі. Не гребували навіть вагітними їх теж: з ненародженими в утробі матері малят троїти газом.

Я намагався зупинити цей потік жахіть, але вмираючий мов навіжений мене не слухав. Приречений на невідворотну смерть солдат хімічних військ РККА СРСР намагався позбутися ноші тягаря, що краяв його занехаяну душу.

-  Коли розпочалася Польська компанія, - продовжив він.

-До нашого полону у вересні 39-го потрапило десятки, а то і сотні тисяч громадян Польщі. Не отримав статусу військовополонених, оскільки начебто ми виступали тоді як рятівники всього світу, польські офіцери і солдати стали поза законом існування у нашій державі. Тому їх без проблем пустили у витратний матеріал на досліді. Якось нас змусили випробовувати на польських офіцерах новий зразок паралітичного газу. Ти бачив на свої очі, як це у нас робиться. Але тоді все не заладилося із самого ранку. Мене поставили днювалити, а мого рідного брата Ярослава задіяли в оточення для забезпечення таємності проведення дослідів. Вдень вітер різко змінив свій напрямок і під газову атаку потрапили ми самі. Хто встиг той натягнув на себе маску і залишився живим, а хто запанікував, чи забарився або щось у нього не заладилося, то ті загинули. Серед тих кому не пощастило опинився і мій брат близнюк Ярослав. Що я мав відказати нашій неньці і тату?Розповісти батькам правду, щоб військова цензура мене арештувала чи щоб батьки прокляли мене за таку участь у ганебній справі.

Я не втримався і затулив собі вуха долонями щоб не чути того жахіття про яке розповідав мій старший товариш солдат. Та раптом тіло мого рятувальника пройшла агонія і він зціпив намертво свої зуби замовк назавжди. Іван забрав з собою у могилу усі свої гріхи, які не вправі був я йому відпустити. Де могила цього солдата хімічних військ РККА вправі запитати кожен. Вона там біля залізничного полотна Полтава-Кременчук. Серед сотні, а може і тисячі тих що лежать там без хрестів чи табличок.

 Очевидці ще пам'ятали у післявоєнні часи залишки від почорнілих бараків і купи хімічних речовин у металевих діжках, покинутих напризволяще, попід лісосмугою біля залізничного полустанку Ганівка. Такі знаряддя вбивства під чистим небом радянська влада видавала за склади хімдобрива. У Москву навіть відіслали звіт про повне знезараження і вивезення з полігонів зброї масового враження людей, але постійні вибухи і детонації на подібних об'єктах не викликають чомусь у наших людей довіри.





Категорія: Мои статьи | Додав: админ (19.04.2013)
Переглядів: 156 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2017 | Конструктор сайтів - uCoz