Як
стало відомо із архіву Вермахту, вперше 2 серпня 1941 р. від
військовополоненого Меркулова німці дізналися про місце знаходження
секретних захоронень польських офіцерів під Смоленськом. Лише після
чергових поразок під Сталінградом німецька сторона 13 квітня 1943 р.
зробила заяву по радіо про масові розстріли польських військовополонених
під Смоленськом в Катині вчинені московською «зондеркомандою» (у складі
ЗО осіб) з «ГУГБ-НКВД СССР».
Однак ставши всесвітньо відомою
подією розстрілів в Катині, цей документально доведений криміналістами
факт злочину саме НКВС-СРСР встановив місце знищення лише вилучених із 7
могил 4,143 тис. останків польських офіцерів (при наявності 8-ми
секретних поховань). До того ж із загальної кількості знайдених останків
польських офіцерів - 2730 осіб були ідентифіковані, як в'язні виключно
Козельського табору НКВС СРСР.
Але взимку 1939 - 1940 pp. у
призначених членами Політбюро ЦК ВКП(б) восьми таборах для
військовополонених знаходилося в підсумку біля 69000 поляків, що
відповідає «ємкості» закладеною у Наказі № 0308 НКВС СРСР.
Багато
чого про злочини НКВС могли також розповісти нам уламки катівень, які
містилися по всій Україні. Окрім вінницької, львівської,
івано-франківської, харківської та київської в'язниць широко відомою на
всю Країну Рад була ще і Кременчуцька. Непоказне містечко Кременчук,
якому мабуть і не снилося знову стати губернськім містом, хай низенько
вклониться Холодному Яру та його лісовикам. Саме завдяки їм виникла
нагальна потреба Радянської влади в 1920-1921рр.. створити новий
губернський центр ближче до «осиного
гнізда бандитизму»...
Обрав своїм центром базування не Полтаву, а саме Кременчук каральні
підрозділи більшовицьких ЧК перетворивши його майже на два роки в
катівню. Своїми розправами над героями Холодного яру чекісти знеславили
козацьке містечко, яке волею долі опинилося в центрі повсталого краю.
Чекають на дослідження підвали торгових складів у центрі Кременчука під
пам'ятником «Воїну визволителю», які були частково зруйновані і спалені
реактивними снарядами «Катюш» разом з усім містом. Чекають своїх
дослідників і кладовища на території колишніх «Артскладів» і поховання у
Піщанському кар'єрі (на Песчаной горе) та інші місця масових секретних
поховань.
Як відомо 22.IX. 1943 р. перший залп «Катюш» на
Україні пролунав під Диканькою. Проте замовчаним залишається факт
наступного залпу, а саме 29 вересня 1943 р. по Кременчуку зроблений
308-им гвардійськім мінометним полком підполковника З.Э.Гольдина, що
входив до складу 5-ої Червоної армії на чолі з генерал-лейтенантом Я.С.
Жадовим. Цей гвардійський залп «Катюш» повністю знищив місто Кременчук. В
пам'ять того з дозволу сказати "подвигу" одна із вулиць (біля Міської
ради) навіть носить ім'я такого "героя-визволителя" - ген. Жадова У
своїх спогадах «У днепровских круч» - гвардії полковник у відставці,
колишній командир взводу управління 308-го гвардійського мінометного
полку А.В.Комоцький писав:
«...Особенно отличились
гвардейцы-минометчики при освобождении Кременчука. 29 сентября 1943
года. Тогда 308-му гвардейскому минометному полку «Катюш» было присвоено
почетное наименование «Кременчугский...» і далі по тексту: «...города
того фактически не существовало. Всюду - черные руины опустошение. Даже
не верилось, что здесь когда-нибудь снова обживуться люди...»
Про
те, що відбувалося у в'язницях і таборах з репресованими чи
арештованими, так званими, «ворогами народу» і їх посібниками (батьками,
жінками, малолітніми дітьми і навіть тими хто був прописаний за однією
адресою з арештованим), можна частково собі уявити із спогадів
очевидців:
У будь якої влади до непокірного і волелюбного народу
завжди було упереджене ставлення. Особливо це торкається циган, які
завжди опинялися чомусь у самому що не на є епіцентрі гоніння. У
радянської влади, як і у німців такий підхід завжди був за правило.
Забігаючи за хронологією трохи вперед слід визнати, що щоб хто не казав,
а першими полягли у Бабиному Яру два циганські табори. Отож: знаючи
гірку правду стосовно віками утвердженого стереотипу приниження і
аксіоми того, що циган завжди неправий, - Семен як не відмовлявся, але
таки змушений був піти на перекір із своїм сумлінням. Слідчий взяв у
візника підписку про нерозголошення таємниці і призначив йому трудову
повинність, відвозити на старе закрите кладовище страчених. Коли всі
улягалися спати за муром у центрі міста чомусь частенько гуркотіло авто
або трактор. Та одного разу мотор чомусь заглух, а виконавці присуду
цього не помітили. На постріли з сусідніх домівок повискакували у одних
спідніх мирні мешканці міста. Тоді то, за цей недолік в роботі НКВС,
перший секретар обкому партії отримав донос від одного із вірних
ленінців.
Коротка літня ніч нарешті спускалася на домівки. Густі
мов маляс тіні від дерев, під своїми шатами приховували жаливу картину.
По шліфованій бруківці котилася хура. Та ось вона повернула на бокову
дорогу вимощену ламаним камінням. Від тряски із неї почали витинатися
руки, ноги. Старий з білою, мов лунь, бородою циган зупинив конячину і
лагідно мов своїй приспаній дитині поправляв на грудях руки чи прикривав
старим просякнутим кривавими плямами килимом ноги небіжчику. На
Артилерійських складах його вже чекала воєнізована охорона, яка
завбачливо відчиняла перед цією траурною процесією обкуті колючим дротом
брами. Заросле чагарником єврейське кладовище, мов ненажерливе
чудовисько, все приймало і приймало новоприбульців. Семену здавалося, що
цьому присуду не буде ніколи а ні кінця, а ні краю. Яке ж це треба мати
воляче серце, щоб перетерпіти оте бачене майже кожен день жахіття.
Ось
ще одна розповідь очевидця. Сталося так, що втративши зір, в обласну
лікарню потрапив із району чоловік середнього росту, худорлявої статури.
Лікар уважно обстежив
пацієнта і вражено промовила, що той
виплакав свої очі. Осінь ще ніяк не наважувалася вступити у свої права, і
в тихі вечори у богоугодному закладі, опікуном якого був
І.П.Котляревський ми почули страшну правду:
« .. .Після
розформування нашої стрілецької військової частини мене, ще молодого на
ту пору юнака, направили в охоронну команду на Полтавщину. Моїм
товаришам, як я думав тоді, менше поталанило, бо вони потрапили з однієї
війни на наступну (з Японією). Кожен день я піднімався на центральну
вежу в'язниці. На невеличкому майданчику тут був встановлений кулемет
«Максим» спарений з прожектором. Маючи скляний рефлектор цей, знятий з
якогось підбитого корабля морський прожектор, світив вночі так, що мов у
день як на долоні проглядалася майже вся територія режимного об'єкту.
Десь так із ранку, через металеву браму до двору в'їхав пошарпаний
«Студебекер» і порівнявшись із багатоповерховим Блоком № 5 - зупинився.
Не раз я бачив цю бортову вантажівку, яка іноді кілька раз на день
снувала туди-сюди по території мов неприкаяна. Коли я вже переводив свій
погляд на інший об'єкт спостереження, то краєм ока помітив якийсь
незрозумілий мені рух біля багатоповерхового того корпусу в'язниці.
Раптом стіна будівлі десь так на рівні другого поверху розчахнулася і в
кузов «Студебекера» з темного пролому посипались з глухим гуркотом, як
мені здалося дрова. Коли я, з цікавості, уважно придивився до того
місця, то по моєму тілу наче пробіг електрострум. Мене відразу вкинуло в
піт, бо я помітив за відкинутим підбіленим вапном пологом з брезенту:
голі людські трупи. Завершив загрузку, команда, кинула зверху
бездиханних людських тіл просякнутий брудними плямами (від крові)
брезент і швидко засмикнула на своє місце маскування. Переповнений
«Студебекер», викинувши з вихлопної труби в повітря чорний чадний дим,
потріскуючи і важко перевалюючись з боку на бік на вибоїнах, поповз до
внутрішньої брами. Далі він проїхав у «передбанник» і після того як
зачинилася внутрішня брама - відчинилася зовнішня. На глуху вулицю, де
зшитою у клубок ганчіркою гралися у футбол діти війни, виїхав цей
жаб'ячого кольору катафалк. Кінцева зупинка авто-перевізника трималася у
великій таємниці у відповідності з інструкцією НКВС: « О хранении в
строгом секрете места отправки и доставки контингентна.»
Якби
своїми очима я не побачив того жахливого темного отвору в приісподню, то
ніколи в житті не повірив би у те, що творилося за мурами цієї
в'язниці, та ще під моєю охороною. Коли прийшов час заступити на вежу
моєму напарнику я звісно йому нічого не розповів. Нам суворо
заборонялося, під особистий підпис обмінюватися інформацією від усього
побаченого. Тоді у моїй душі наче щось обірвалося, від відчуття своєї
безпорадності, а відтак причетності до цієї машини смерті. Я про себе
подумав, що краще фронт і куля в серце, аніж: бути мовчазним свідком
злочину над своїм народом. Ставши заручником людиноненависницької
тоталітарної системи я втратив сон. Варто мені було тільки прикрити на
хвильку повіки, як перед моїми очима поставала жахлива картина - отих
жнив смерті. Сьогодні я каюся перед своїми нащадками за скоєне не по
своїй волі зло і за те що народився і жив в злочинній державі ім 'я якій
- СРСР».
Зразу за відступом військ «Вермахту» під тиском
переважаючих сил Червоної Армії, нацистський окупаційний режим був
підмінений на радянський. В передмістях і селищах України таких як:
Вінниця, Львов, Смоленську, Мінську, Харкові, Києві і т.д. стали начебто
випадково виявлятися місця масових розстрілів людей. Кременчук не став
винятком із цього жахливого правила.
XII Евакуація
На
залізничній станції вже відходив останній ешелон із зерном з елеватора.
На полу-платформах поверх сільськогосподарського збіжжя сиділи люди.
Серед втікачів Наталка І Улянка угледіли своїх сусідів. Дядько Мишко із
тіткою Дашею махали їм руками і в останню мить підхопили дівчат на ходу.
Вони і повідомили, що їх батьки чекають у Полтаві.
Ось так
об'єднавшись з родинами вони з Полтави разом майже два тижні все
віддалялися далі від обжитих своїх рідних міст у глиб чужої, як
виявилося, країни. Далекій тиловий Сталінград зустрів евакуйованих
зеленню парків і фонтанами, брязкотом трамваїв і дитячім сміхом. Всі
пішли працювати на колишній Сталінградський тракторний завод де повністю
перейшли на випуск танків Т-34. Наталка працювала у механічному цеху на
стругальному верстаті, а Уля в електромеханічному цеху. Через деякій
час війна докотилася і сюди до берегів Волги. Українці зі своєю по
природі наївною ментальністю почали підмічати, що місцеві мешканці
чомусь косо дивитися на прибулих біженців, неначе ті винні були у тому,
що німець дійшов і сюди. Проте знаходилися і такі, що й у спини сичали:
- «Вы, хохлы проклятые, здали немцам свою матку Украину, а теперь приперлись і наспродавать! »
І Дивно,але підбурювачами такого негативного ставлення сталенградців, до кинутих на
призволяща людей, було само місцеве керівництво. Евакуйованих безцеремонна звільняли з
роботи
і сплавляли у низ по Волзі, мов непотріб. На перший (гароплав родинам
із України не вистачило місць. Спостерігаючи за посадкою осіб другого
сорту вони і тут не могли уторопати чим вони гірші від
партактивістів і відповідальних працівників міських установ чому
довелося чекати на прибуття наступного. Правда невдовзі пришльопав один.
Він був якщо не рідним, то принаймні двоюрідним братом того, якій
Америка Росії "подарила" із кінофільму «Волга-Волга». Ми улаштувались на
верхній палубі почали милуватися краєвидами «Необъятной Родины своей».
Раптом по форватору всі угледіли на поверхні води скрізь дерев'яні
уламки незрозуміла походження і поміж: ними плаваючих, люди. Ніхто не
міг навіть припустити й думки, що попередній пароплав німецька авіація
пустила на дно. Димлячи, мов самоварна труба, наш пароплав не
зупиняючись просигналив тричі і скинув за борт усі рятувальні круги і
шлюпки, почав ганебно тікати від наступної хвилі очікуваних німецьких
бомбардувальників. Це була страшна правда війни, коли ти нездатний
реально допомогти тонучим людям. Нас врятувало лише те, що німецькі
літаки витратив весь запас бомб і палива відлетіли на дозаправку, на
свої аеродроми базування..
На ранок пароплав пристав до
причалу.На березі добротні цегляні будинки із критими залізною бляхою
дахами.Почувши людей у садибах млосно завили собаки і на паркани
позлітала голодна домашня птиця, а в хлівах так жалісно заревла
скотинка.Вхідні двері до хат не зачинені. Всередині прибрано і
чистенько,дерев»яні поли скрізь заслані постілками.У шафах складене у
стопки попрасовані простирадла для ліжок,неначе господарі тільки що
вийшли. Як з’ясувалося пізніше це було поселення волзьких німців,яких
нещодавно вночі депотрували звідси. Накормив живність і подоїв бідних
корів і кіз ми не знали, що його робити.Комісар,який супроводжував нас
об’явив ,що ми можемо тут при бажанні залишатися у любій хаті. Проте
батько заявив,що на чужому горі,діти, ніколи не розбагітієш. Тому родина
повернулася на пароплав і відправилася далі аж до Астрахані.Правда
Єланські залишитися,але через деякий час приєдналися до нас.
На
ранок пароплав пристав до причалу. На березі стояли добротні цегляні
будинки із критими залізною бляхою дахами. Почув людей у садибах млосна
завили собаки і на паркани позлітала голодна домашня птиця, а в хлівах
так жалісно заревла скотинка. Вхідні двері до хат не зачинені. Всередині
прибрано і чистесенько, дерев'яні поли скрізь заслані постілками. У
шафах складене у стопки попрасовані простирадла для ліжок, неначе
господарі тільки що вийшли. Як з'ясувалося пізніше це було поселення
волзьких німців, яких нещодавно вночі депортували звідси. Накормив
живність і подоїв бідних коріе/ми не знали, що його робити. ^ Комісар—що
супроводжував нас об'явив, що ми можемо тут при бажанні залишатися у
любій хаті. Проте батько заявив, що на чужому горі, діти, ніколи не
розбагатієш. Тому родина повернулася на пароплав і відправилася далі аж
до Астрахані. Правда Єланські залишилися, але через деякій час
приєдналися до нас. Хлібосольна Астрахань зустріла біженців своїми
східними базарами із знаменитими далеко за її межами динями і кавунами,
в'яленою і копченою, а то і свіжим уловом риби. Щодо солі, то її
тут було аж занадто,чого не скажеш за хліб. Проте виникла для біженців
окрім голоду ще одна тоблема, так це із житлом. Були зрозуміло тут у
місті і пусті квартири, але опечатані. Чи то господарі вибули по
завданню партії і уряду в героїчний Ташкент, чи на них була накладена
парткомівська броня, але евакуйованим жити не було де, тай годі. Нас
запросив до себе в юрту татарин. Йому мабуть прийшовся до душі
клишоногий та такого ж як він сам невисокого зросту рибалка з Дніпра.
Пізніше це були два друга, як кажуть люди, не розлий вода. Дивно було
так це те, що сама Астрахань стоїть на піску. Можливо із цієї причини, а
може із якоїсь іншої, але частенько авіабомби чогось не вибухали
входячи з шипінням у пісок. Біля залізниці сапери, з числа списаних з
шпиталю солдат, відкопали одну таку «мегатонну» авіабомбу. Коли її
знешкодили, то всередині знайшли записку коротенького змісту написану
двома мовами —німецькою і російською: «Мы с вами» і підпис «
Антифашисты».
Мабуть не всім відомо, що захисники Сталинграду не
отримуючи харчів зовні вижили завдяки постачанню риби, яка заміняла їм і
м'ясо, і хліб. Шаланди з Астраханського рибного промислу їм.
Л.Б.Красіна, де працювали переважно більшість біженців з України, поночі
прокрадалися по Волзі до оточеного з усіх боків палаючого міста. На
ранок затопив свої вутлі човники, колишні рибалки з Дніпра разом з
татарами і калмиками прикинувшись вбитими відлежувалися серед трупів на
островках під пильним поглядом снайперів допоки не стемніє. Частенько із
сонячними опіками вони знову і знову поверталися до бійців
сталінградців розуміючи,що це для захисників останків міста є єдина
можливість вижити.
Через деякій час батькові дали кімнатку у підвальному приміщенні на залізничному
вокзалі. Батька товарищ татарин маючи свою напівголодну родину намагався нам допомогти,
чим міг. Пам'ятаю одного разу татарин на ручній повозці привіз з бахчі здоровенного кавуна,який ми
перекотили до приміщення. Одну таку ягоду ми їли кілька днів. Нестача хліба і інших
продуктів давала взнаки. Нас молодших годували баландою на рибному комбінаті, а ось
<<иждевенцы»
пухли з голоду.Відкрилися старі рани у матусі і невдовзі Келину
поховали на /Астраханському цвинтарі. Знову допоміг друг татарин на
тачці якого ми відвезли в останню путь свою матусю де вона навіки
спочила у чужій землі.
Після повернення із евакуації у Кременчук
енкаведисти за наклепом сусідки заарештували Наталку за співпрацю з
німцями. Хоча та Франя сама під час німецької окупації разом із подругою
(невісткою Котлова) роз'їжджувала по місту на фаетоні в обнімку із
німецькими офіцерами. Цю рябу бестію, що відмінно володіла німецькою
тоді пожалкували, як дружину загиблого офіцера і як матір двох дітей.
