ХХXIV
Евакуація
На залізничній станції вже
відходив останній ешелон із зерном міського елеватора, який підпалений
відступаючою частиною НКВД смолоскипом горів аж до самого неба. Таким чином ті
люди, що не мали змоги втекти, фактично ставали приреченими на голодну смерть,
а десятки тисяч військовополонених в концтаборах змушені будуть їсти розведений
у воді, мов мазут, чорний попіл. На залізничних відкритих платформах поверх
сільськогосподарського збіжжя сиділи люди. Серед втікачів Наталка і Улянка
угледіли своїх сусідів. Дядечка Мишка із тіткою Дашею. Вони махали їм руками і
в останню мить підхопили дівчат і на ходу втягли до себе. Сусіди і повідомили
їм, що їх батьки чекають у Полтаві. Ось так, об’єднавшись з родинами, в Полтаві
вони разом, майже два тижні під завивання сирен і зливою авіабомб, все
віддалялися далі від обжитих рідних міст у глиб «Необъятной родины своей», яка насправді виявилося для них мачухою. Але то було потім, через
кілька тижнів митарства.
Далекий тиловий Сталінград
зустрів евакуйованих зеленню бульварів і фонтанами парків, брязкотом трамваїв і
безтурботними дитячими голосами. Здавалося жахливим сном усе раніше бачене і
пережите. Біженці, всі як один, пішли працювати на колишній Сталінградський
тракторний завод, який повністю перейшов на випуск танків Т-34. На той час у
глибокий тил було евакуйовані дев’ять танкових заводів, 118 машинобудівних
заводів і незчисленна кількість малих підприємств, фабрик.
Наталка пішла працювати у
механічний цех фрезерувальницею, а Уля в електромеханічний. Проте, невдовзі війна
докотилася і сюди, до берегів Волги. Українці, зі своєю по природі наївною
ментальністю, почали помічати, що місцеві чомусь косо почали дивитися на них,
неначе біженці були винні у тому, що німець докотився на своїх панцерниках вже і
сюди. А утім знаходилися і такі, що й у спину їм цідили крізь зуби і сичали:
– «Вы, хохлы проклятые, чай здали Гитлеру свою
матку Украину, а теперь приперлись і нас здеся предавать!»
Дивно це було якось чути від
своїх братів славян, а не те
що визнавати незаслужені образи. Але підбурювачами такого негативного ставлення
сталінградців до біженців з окупованої німцями території України, було само
місцеве керівництво. З наближенням німців до Сталінграду біженців, як старшу
дружку, попросили покинути місто. Евакуйованих безцеремонно звільняли з роботи
і сплавляли у низ по Волзі, мов якійсь непотріб. На перший пароплав родинам із
України, не вистачило місць. Вигнанці були людьми другого ґатунку. Біженцям
нічого іншого не лишалося, як мовчки спостерігати збоку у оточенні міліціонерів
за посадкою відповідальних товаришів по спеціальним пропускам. Наївні, вони
ніяк не могли уторопати, чим вони і їх діти гірші від родин апаратних партійних
працівників. Отож, українцям довелося разом із дітьми і стариками залишатися на
причалі і чекати допоки не прибуде наступний річковий транспорт. Не пройшло й
години, як пришльопав своїми колесами по воді один такий «Титанік». Він був
якщо не рідним, то принаймні двоюрідним братом отого пароплава, із
авантюрно-комічного кінофільму «Волга-Волга». Там Америка Росії, начебто,
"подарила пароход”. Цей
допотопний музейний експонат, димів, як той Везувій, і мав повільний хід. Як
розповідала Наталія:
– Ми з клунками улаштувались
на верхній палубі, спереду від угарної труби, і почали милуватися навколишніми
краєвидами не підозрюючи того, що середня частина Волги колись входила до
складу єдиної слов’янської імперії. Раптом, по фарватеру всі пасажири помітили
на поверхні води розкидані скрізь плаваючи дерев’яні уламки незрозуміло
походження, а також поміж ними відчайдушно борсаються у воді людей. Ніхто з нас
не міг навіть припусти такої думки, що попередній пароплав, на якому забракло
місць для «хохлов-предателей», зграя німецьких бомбардувальників «Henkel He-111» пустила на
дно. У голові промайнула думка, що на їхньому місці могли опинитися і ми. Не зупиняючись,
наш тихохід прогудів тричі і скинув за борт усі наявні плав засоби: рятувальні
круги і шлюпки. Потім сталося щось таке не зрозуміле для нормальної людини.
Пароплав, не зупиняючись і не рятуючи тонущих, почав ганебно тікати з місця
катастрофи. Звідки нам було знати, що кожної прогаяної хвилини могла з’явитися
наступна хвиля очікуваних німецьких бомбардувальників. Це була страшна правда
війни, коли ти нездатний реально допомогти тонучим, благаючим порятунку людям і
дітям. Нас самих врятувало лише те, що німецькі літаки, витративши весь запас
бомб і палива, улетіли на дозаправку, на свої віддалені аеродроми базування і
не встигли вчасно повернутися.
На ранок пароплав пристав до
імпровізованого причалу з дебаркадеру. На високому березі в оточенні беріз
стояли, мов червоні грибочки, добротні цегляні будинки із критими залізною
бляхою дахами і зеленими парканам з дощок. У навколишніх садибах млосно вили
собаки, а на паркани позлітала голодна домашня птиця. Почувши людей, в хлівах
жалісно заревли давно недоєні корови. Вхідні двері до осель не були навіть
зачинені. Всередині хат скрізь було гарно прибрано і чистесенько. Дерев’яна підлога
скрізь заслана домотканими постілками. У шафах охайно складене у стопки
попрасовані простирадла для ліжок, неначе господарі тільки що вийшли поратися у
двір. Як з’ясувалося пізніше це була одна із колоній німців та сербів, утворена
Григорієм Орловим ще за часи правління Катерини ІІ. Мабуть, нещодавно вночі
енкаведисти депортували звідси інородців кудись у голодні калмицькі степи.
Накормивши живність і подоївши бідних корів і кіз, ми відпустили з прив’язі
собак, а самі не знали, що його робити. Комісар, який супроводжував нас, мов
той табірний вертухай, об’явив, що кожен бажаючий може тут залишатися і жити у
любій хаті скільки йому заманеться. Він з дурнуватою такою посмішкою додав, що
сюди більше ніколи вже із тих хазяїв ніхто не повернеться. Проте, наш батько
категорично заявив, що на чужому горбі у рай не потрапиш. Тому родина Сашка
повернулася на пароплав і відправилася далі вниз по Волзі-Матінці аж до самої
Астрахані. Правда родина Єланських, та ще декілька добровольців там залишилися,
але через деякій час вони втекли з того поселення німецьких колоністів і
приєдналися до нас.
ХХXV
Рибосільна
Астрахань
Астрахань зустріла біженців
своїми східними базарами із знаменитими далеко за її межами динями і кавунами,
в’яленою і копченою рибою, а то і свіжим уловом осетри, сазана, лещу з Каспію.
Щодо солі, то її тут було аж занадто, чого не скажеш про хліб і звичну для нас
їжу. Проте, для біженців окрім голоду виникла ще одна проблема, так це із житлом.
Були зрозуміло тут у місті і пусті квартири, але з опечатаними вхідними
дверима. Чи то господарі вибули по завданню партії і уряду в героїчний Ташкент
чи Баку, чи то на них була накладена парткомівська броня, але евакуйованим жити
не було де, тай годі. Нас запросив до себе в юрту казах. Йому, мабуть,
прийшовся до душі клишоногий та такого ж як він сам невисокого зросту рибалка Сашко з Дніпра.
Пізніше це були два друга, як казали люди, не розлий вода.
Якось трапився один, досить
таки, кумедний випадок. Коли батьки увечері поверталися додому з роботи на
зустріч їм вискочила уся в сльозах Наталка.
– Доню, що з тобою сталося? –
запитав Сашко.
– Мене донька хазяїна
обізвала негарним словом, – відповіла та.
Швидкий на розправу казах,
ухопив нагайку кинувся до своєї доньки. Та звісно і собі у сльози, бо нічого
такого не було. Мов білуги ревли вже обоє дівуль.
– Тася , цто он тебе сказала?
– перепитав хазяїн.
– Я не можу того повторити, –
відказала Наталка.
Тоді Сашко попрохав свою
любиму доньку сказати це йому на вухо.
Коли він повторив слово в
слово почуте « киль манда », то усі дорослі від реготу попадали на килими. Ухопившись
за животи вони, як малі діти, так азартно зареготали, що і дівчата покинув
скиглити і собі теж почали посміхатися. Нарешті, батько заспокоївся і пояснив
Наталці, що по тюркські цей вираз означає – йди до мене. Просто хазяйська
донька кликала щось їй показати і не більше.
Дивно якось це, але сама
Астрахань стоїть на піску. Можливо із цієї причини, а може із якоїсь іншої, але
частенько скинуті німецькі бомби чогось не вибухали. Вони з шипінням входили у
пісок. Біля залізниці сапери, з числа виписаних з шпиталю солдат, відкопали
одну таку німецьку «мегатонну» авіабомбу. Коли відкрутили у неї головку
підривного пристрою, то всередині знайшли записку коротенького змісту, написану
двома мовами – німецькою і російською: «Мы с вами товарищи» і підпис « Антифашисты».
Мабуть, не всім відомо, що
захисники Сталінграду, не отримуючи харчів, вижили завдяки постачанню вобли,
яка заміняла їм м’ясо і хліб. Німецька блокада Сталінграду мала на меті, якщо
не збройно, то принаймні голодом, виморити із міста захисників, як
Ленінградців. Солдати тут теж пухли з голоду. Однак, залога фортеці відбирала у
рукопашному бою у німців зброю, інколи їжу і чудом трималася. Практично підвозу
боєзапасів чи харчів в оточеному Сталінграду із великої землі не було.
Залишалося лише по Волзі, а оскільки в небі панувала німецька авіація, то на
дно йшли все що могло якось плавати. Тільки шаланди з Астраханського рибного
промислу ім. Л.Б.Красіна, де працювали переважно більшість біженців з України,
поночі прокрадалися по Волзі до палаючого міста. За коротку ніч окремі
відчайдухи не встигали обернутися туди і назад. Тому на ранок затопив свої
вутлі човники, колишній рибалка українець з Дніпра разом із своїм казахським
побратимом Волзькім рибаком, прикинувшись вбитими, відлежувалися серед страшенно
смердючих, здутих трупів мерців, на островках під пекучим сонцем і пильним оком
німецьких снайперів, допоки не стемніє. Частенько із сонячними опіками вони
знову і знову поверталися до бійців-сталінградців, розуміючи, що риба для
захисників Сталінграду є єдиним джерелом для виживання.
Через деякій час Наталчиному батькові
дали кімнатку у підвальному приміщенні на залізничному вокзалі. Його побратим,
маючи сам свою напівголодну казахську родину, намагався нам допомогти чим
тільки міг. Пам’ятаю одного разу, той на ручній повозці привіз з бахчі
здоровенного кавуна, котрий ми усі разом перекотили до приміщення. Одну таку
ягоду уся наша родина і Єланські їли не один день. Нестача хліба і інших
продуктів харчування давала про себе взнаки. Нас молодших годували баландою на
рибному комбінаті, а ось «иждевенцы» пухли дома від голоду. Незабаром відкрилися старі рани у ослабленої
матусі і Келина не маючи ліків невдовзі померла. Поховали її на старому
астраханському цвинтарі. Знову на поміч прийшов батька друг казах. Він допоміг на
ручній тачці відвезти в останню путь нашу неньку, де вона навіки спочила на
православному цвинтарі.
Після повернення із евакуації
у Кременчук енкаведисти за наклепом нашої сусідки, яка залишилася під час
окупації в місті, заарештували Наталку. Її звинуватили у співпраці з німцями.
Хоча та Франя сама під час німецької окупації разом із подругою (невісткою
відомого більшовика, нащадка власника заводу) роз’їжджала по місту на фаетоні в
обнімку із німецькими офіцерами. Цю рябу бестію, що відмінно володіла німецькою,
тоді пожалкували, як колишню дружину загиблого офіцера і як матір двох дітей. Та
особа ні до кого не мала жалості. Вона вже запопадливо відпрацьовувала іншим
хазяям свою лояльність до радянської влади. Анонімні доноси і наклепи при
радянській владі вважалися нормою життя. Зрозуміло, що квартира людей, які
повернулися з евакуації у свій дім, Франі не дісталася, але у безправній
державі все могло бути і інакше.
ХХXVI
Дядя Саша
Ось
ще одна розповідь свідка, який палив груби у двоповерховому цегляному будинку,
яке знаходиться і зараз неподалік від залізничного переїзду на Крюківській
вагонобудівний завод. Сьогодні у цьому голубого кольору будинку розмістився
дитячий притулок-санаторій, а в роки німецької окупації тут знаходилося гестапо.
На дальньому кутку подвір'я цього дитячого закладу і по сьогодні частенько
провалюється грунт прямокутної форми, вказуючи на ще не викриті таємні
поховання жертв тоталітарного нацистського режиму:
Чоловік літнього віку, якого всі діти
кликали не інакше як дядечко Саша під час німецької окупації працював у цьому
будинку в кочегарці. Він усе чистісінько чув, а іноді і бачив наслідки того, що
творилося у гестапівських катівнях. Стара система вентиляції доносила до
підвалин, із кабінетів на горі, не тільки крики і прокльони, але і деякі уривки
слів із зізнання на допитах
Про ті гіркі повоєнні часи і про
прив’язаність літньої людини до малюка-безбатченка піде в подальшому розповідь.
Пам’ятаю, як зараз, що розповідав мені дядечко Сашко.
– Перед парадним входом до цього
злощасного двоповерхового цегляного будинку, що містився в глибочіні парку з акацій, перетвореного
німцями під час окупації на гестапо, гойдалися, мов вішальники, двоє червоних
прапорів. Тільки замість серпа і молота тоді на них в середині білого кола
чорніла свастика. І вдень і вночі тут стояло двоє вартових. У сталевих чорного
кольору казках з карабінами на боку, німці здавалися якимись потворами. День
минав розмірено тихо, так що прохожі робітники ремонтного заводу, які десятою
дорогою обходили цей на перший погляд мирний заклад окупаційної влади, здаля не
чули звідти жодного звуку. Проте вночі це гадюче кубло оживало. Із підвалу за
коси або чуприну по сходах втягували на допит чергову свою жертву нелюди.
На молоденьких жінках гестапівці обривали
одяг і німецькі офіцери по черзі ґвалтували їх. А потім кат брався за свою
справу. Прийомів садизму немає обмежень. Навряд чи подібне може зародитися у
маренні хворої людини, що вони тільки не творили тут з арештованими.
–Не вір мій маленький любий друже, що всі
люди героїчно мовчали і нікого не
видавали, – продовжував дядечка Сашко свою розповідь.
– Під тортурами батько частенько виказував сина, а син
обмовляв свого батька. При цьому вони кричали, та так голосно, що у мене
волосся здіймалося дибки, а у вухах лящали барабанні перетинки. Я ладен був
забігти кудись безвість, та тільки дома залишалися немічні мої батьки. Як подумаю, що на них за мене
помстяться ці душогуби, то втрачав свідомість і як оце ти Тасю, помітив мою
неньку, зараз затискаєш обома руками свої вуха, так і я це робив Щоб тільки не
чути і не бачити того нечуваного звірства, але то мало допомагало. Одного разу
навіть намагався покінчити життя самогубством. Вже і зашморг підвісив за трубу
і на стілець видерся, проте не встиг. Мабуть не судьба. Прийшов до тями, коли
мене оперезав нагайкою по спині жандарм і зняв з моєї шиї мотузку. Він мовчки
повів мене до однієї із багатьох кімнат де вчиняли допити німецькі слідчі. Мої
ноги відмовлялися мене слухатися, мабуть тому запліталися одна за одну, мов у
того п’янички. Конвойний помітивши це почав знущатися кажучи, що дозвіл на
смерть треба у них теж заслужити. Я плентався позаду цього німецького ката,
якого ладен був удавити однією тільки правицею. Коридорна варта заштовхнула
мене до одного із чисельних кабінетів. Направлений в очі рефлектор яскравого
ліхтаря засліпив мене на порозі. По бридкому духу в повітрі я відразу зрозумів, що ці нелюди тут вже
перестаралися. Коли трохи призвичаївся до гострого світла, то зліва від столу долі по під стіною розгледів якесь
суцільне криваве місиво з м’яса і кісток, а по підлозі скрізь виднілися жовті і
червоні калюжі та розмазане людське лайно. Неподалік, біля столу, лежала і
облизувала червоним язиком свою криваву
пащеку здоровенна чорного кольору німецька вівчарка. Вона враз перестала хекати і настовбурчила свої гостро
підрізані вуха та й загарчала на мене. Потім хутко піднялася на лапи і скочила
до мене. Гестапівець відразу крикнув їй щось таке на кшталт «фу» і та обнюхав
мене з голови до п’ят своїм сопливим носом, незадоволено так повернулася до
свого хазяїна. Перекладач підштовхнув до мене ногою помийне цеберко з ганчіркою з під мішковини і пояснив, що я
мушу тут все прибрати, а есесівець додав:
– Будеш карашо «arbeiten»,
будеш карашо « essen»!
– Не будеш слушайт, будеш кушайт – это
дерьмо без клеба! – Гестапівець багатозначно кінчиком лакованих чобіт показав
на закаляну підлогу і вишкірив свої гнилі зуби по звірячому зареготав, як йому
здавалося, від вдалого жарту.
Після прибирання підлоги я отримав додаткову
продовольчу пайку, яку німецький офіцер
поклав на край столу. Я вже і не пам’ятаю до ладу, що в тому паперовому
згортку і було. Мабуть галети, маргарин і якась бляшанка рибної консерви. Знаю
тільки точно, що німці ніколи ковбасами і хлібом нікого з і своїх рабів не
жалували.
Дорогенькі мої, отак майже кожен день тут
знущалися над людьми. Вірите і зараз по ночам мені вчувається, що стіни цього
будинку криком кричать, по звірячому виють, та стогнуть і плачуть. Не слухайте
нікого, повірте мені, що під тортурами
арештовані, зчепив у роті останки вибитих зубів, героїчно мовчали. То в пропагандистських фільмах так
чудово грають актори. В дійсності не всяка людина здатна витримати біль, кров і
наругу. Не спроможна нормальна людина мовчати, коли на її очах знущаються над
близькими і рідними, а особливо над дітьми. Цим прийомом не гребували не
тільки енкаведисти, але і їх
послідовники гестапівці. Підозрювані люди в катівнях полишалися розуму і усе
чисто розповідали, – про все і про всіх. Вони робили це не тому що були такі
слабодухі, боязливі чи там ще які негідники. Ні, просто людська сутність не
розрахована на подібні знущання над людським єством. Зізнавшись вони опісля
тортур, приходячи до тями, вже на ранок частенько кінчали життя самогубством,
не в змозі собі пробачити зраду близьких і рідних.
Після відступу німців з міста і наступу
Червоною армією, кому як не мені можна
було порівняти рівень професіоналізму у застосуванні тортур, як окупантами так
і визволителями. Тому я маю моральне право
стверджувати, що радянські «смершовці»
були не на скільки-небудь кращими чи гіршими на допитах, аніж
гестапівські кати. Вони теж підвішували арештантів на дибу і викручували їм
руки, вивертали внутрішні «органи» з черева, затискали пальці в дверях,
заганяли голки під нігті, топили в діжці з льодяною водою або у помиях, тижнями
не давали а ні сісти, а ні їсти чи заснути. Енкаведисти теж натравлювали собак,
які рвали зв’язаних підозрюваних. Як і гестапівці вони підвішували за ноги
донизу головою людей, заливали в усі діри тулуба скипидар або кислоту,
відрізали репродуктивні органи, вуха, носи, пальці, виколювали або випікали
очі. Садистський арсенал одних і інших, так званих наших визволителів,
складався із запозичених у стародавньої інквізиції знарядь, але в дечому вони їх таки перевершили. Так на арештантів і по
сьогодні надягають протигаз із закоркованою трубкою для дихання. Приєднують до
органів людини електроди і пропускають електрострум, роблять різні ін’єкції з
психотропними речовинами, терпугом спилюють зуби, а самим розповсюдженим і
улюбленим прийомом зараз став метод підсадки в камеру до сексуальних збоченців,
ґвалтівників і т.п. Мені простіше розповісти про те що ті кати тільки не робили
і ці слідчі не роблять зараз, аніж розповідати про те, що тоді робили енкаведисти
і гестапівці. Керуючись більшовицькою догмою, для досягнення мети усі засоби
придатні, у сучасних репресивних органах відсутні обмеження під час допитів. Презумпція
невинності то гарна казочка, але не про нас.
Про яку таку гуманність в ті далекі часи можуть вести мову оті сучасні
безкоштовні адвокати-захисники кривавих справ «НКВД-КГБ СССР» і Гестапо.
Невдовзі, після численних допитів,
Олександр був засуджений на 15 років за співпрацю з німцями. Хоча, як я
розумію, слідчих тоді чомусь більше цікавила не стільки його персона, а що
розповідали під тортурами залишені у місті за різним обставинами партійці? Хто
і кого здавав? І чи не мав він компромату чи інформацію про дачу згоди на
співпрацю сьогоднішніх партійних босів з німцями.
Після
смерті Сталіна і розстрілу Берії дядечко Олександр був виправданий, але
невдовзі знову його запроторили назад у радянські концтабори. Мабуть комусь із
партійців боязко було за себе. А то чого доброго може і чув цей злидень, як той
чи інший партійний діяч, з числа отих залишених «товарищей», здавав інших своїх
колег. Тому про всяк випадок, краще було, щоб свідок допитів в гестапо, сидів
подалі у мордовських таборах і мовчав. Та це вже інша історія про чудову
людину, якій я був багато у чому зобов’язаний.
Після
війни у колишньому будинку гестапо по вул. Кала Лібкнехта вже розмістився
єдиний на правобережній частині міста дитячий садок-ясла. Всередині цього
будинку, всі кімнати, були заставлені дерев’яними саморобними розкладними
краватками перетягнутими солдатським шинельним сукном на шкіряних поясках, ото
і уся оснастка цієї дитячої установи. Молоденькі дівчата-комсомолки за своїми ухажерами не надто переймалися доглядом малят, тому
ті частенько хворіли і навіть мерли від запалення легенів та відсутності ліків.
Американського пеніциліну на всіх не вистачало. Дефіцитні ін’єкції тоді можна
було дістати на аптечних складі тільки по записці, від першого секретаря
Міськкому партії.
Отож
бувало прийде дядечка Саша і візьме мене на руки і пригорнув до своїх грудей,
тай виливає свою душу, як та вдова наймичка своїй дитині. Він розповідав мені
далеко не казочки, а пережиту ним моторошну дійсність німецької окупації.
Матуся частенько заставала нас разом і від почутого у неї стигла кров у жилах.
Щоб не чути того, що розповідає ця одинока людина, ненька обома долонями
затуляла собі вуха. Вона стояла осторонь за нашими спинами і тихенько плакала.
А я сприймав ті розповіді, як казку про злу оту Бабу Ягу – кістяну ногу, чи про
хороброго хлопчика Івасика Телесика.
Дитяча психіка, мабуть самою природою, побудована таким чином, що передбачливо
оберігає у такій напівсвідомий спосіб від психологічних травм, не сприймає оту
моторошну дійсність. Та от біда, немов звідкілясь з небуття, як у кіно чи у
кошмарному сні, пам’ять починає з часом бумерангом повертати у споминах
нам таке, про що дитина малолітнього
віку не могла, а ні запам’ятати, а ні усвідомити. Ще не один подібний феномен
підсвідомої пам’яті нам іноді підносить
матінка природа, та так, що диву даєшся звідки воно ото все береться і від
цього нікуди дітися. Можливо мою пам’ять спонукали більш пізні спогади моєї
матусі.
|
