Каталог статей


Головна » Статті » Мои статьи

Козельщина-жахливіша за Катинь

  

 

 

 

ХХ

Дон нікого не видає

 

Михайло Соловьяненко не вчувся, як під одноманітне постукування вагонних коліс задрімав. Прокинувся від подиху такого, по домашньому  знайомому, духмяного чаю. Він розплющив очі і проміж висохлого стебла різнотрав’я побачив серед вагона бородача у штанях з малиновими лампасами. Підібгавши під себе навхрест ноги, як це робили за звичаєм степовики, той бородач попивав з армійської кружки чай у прикуску із грудкою цукру. Із тисячі інших запахів Михайло міг відрізнити саме цей – Іван-чай. Збирати на островах цю рослину з пурпурово-рожевими квітками, що досягала йому аж до грудей, привчав його ще батько. Раніше Іван-чай навіть продавали цілими тюками за кордон. Ледь повівши у його бік погляд, козак доброзичливо посміхнувся, і підморгнувши промовив:

– «Ну наконец-то! Проспался бегляк? Тогды подь сюды! Давай знакомиться» – і додав:

«Я чай учора, еще з вечора тебя залетный приметил. И знаешь, сразу то і уразумел, что ты не такая уж простая птица».

– «Так чего же не выдал? Может медальку, какую-никакую на грудь повесили бы, али деньжатами подсобили. Ну надо тебе было служивий, отак оплошаться?» –підколював його Михайло.

Не звертаючи уваги на ці гостроязикі зауваження, козак відповів:

– «Дон Батечка никого! Слышишь – никогда не выдавал, тем более беглецов, вроде тебя, даже московскому царю. Заруби это себе на носу» – і додав:

– «А вот, что ты неплохой человек, я это понял сразу – по поведению лошадей. Они даже ухом не повели, когда ты пролез у них под самим брюхом. Человек ты мой дорогой, а ведь точно того не знаешь какие кони взаправду умные. Не одному из нас они не раз спасали жизнь. Под градом пуль выносили из поля боя. Вот посему я им иногда более доверяю, нежели самому себе».

– Можливо, ви і праві добродію, але мені здається, що мій маскарад конюха теж відіграв не останню роллю. Пригадую якось в дитинстві, у нас на Дранівці, село таке є на річці Сулі, трапився один кумедний і в дечому повчальний випадок, – продовжив Михайло.

– На весні у пастухів, як водиться, раз на рік перед вигоном корів на пасовисько свято таке буває. Чи то забули про нього хазяї, чи ще яка причина, не буду вам брехати, але пастух тоді навідріз відмовився випасати худобу. На ранок баби кинулися до своїх рогатих Бурьонок виганяти їх до череди. А ті ну ні в яку силу, не йдуть і годі, мукають та мугикають, роги наставляють, головами крутять і ратицями упираються. Баби наші і так, і эдак, а скотинка з двору – ну ні як. До чого тільки жінки не вдавалися і хліб з сіллю через тин давали, і зав’язували хустинками скотинці очі, бризкали свяченою водою, відшіптували на вухо, та тільки то була марна праця. Отак провозилися вони без малого не пів дня, а потім засукали рукава і взялися за своїх коханих. І ну їх в обороти брати.

– Ви скривдили пастуха! Нічого не знаємо і знати не хочемо! Це тільки ваша робота п’янички! Йдіть і уладнайте миром справу з пастухом, а не то будете самі і сапати городину, і страви варити і тісто місити, пелюшки прати і діток доглядати. Отож, не на жарт нажахані чоловіки змушені були йти до пастуха вибачатися. Вони взяли з собою добрячій шмат сала, паляницю, цибулину, квашених огірків і само собою розуміється ще цілу кварту горілки. Але той неборака уперся – ну ні в яку вам і годі, лежить собі на тапчані, і тільки що пари з вуст не пускає. Дає своїм кривдникам від коша й годі. Отак пастух промаринував ціле село без малого не тиждень, та врешті-решт змилостивився, і на ранок корови, мов дресировані тварини, як ото в цирку Дурова, слухняно так потрясли своїми кругленькими задками на випас.

А причина крилася у тому, що коли про пастуха забули, то той вирішив нагадати їм про себе у такий незвичний спосіб. Перед самим світанком узяв тай намазав свій довгий шкіряний батіг ведмежим салом і протяг ним попід тинами своїх боржників. От корови і здибилися, бо хоча вони ніде не бачили  того ведмедя, але добре відчували його дух присутності. Через кілька днів потому пройшов дощик і все змив з травички. От саме тоді оті рогаті розумаки і пішли до череди.

Козак весело зареготав, хапаючи себе за живіт, промовляючи:

– «Ну и мастак ты лясы точить. З таким попутчиком не соскучишься. Вот тебе кружка, присоединяйся к столу. Ты так апетитно рассказывал, что у меня даже слюнки потекли».

З цими словами козак дістав замотане у вишитий рушник сало з прорістю, паляницю, головку часнику й пляшку оковитої.

– «Ну что ж, раз так, то давай тогды выпьем за наше знакомство. На зло нашим врагам и воздравие наше. Будьмо!» – крякнувши від задоволення, козак продовжив:

– «Вот только, как прикажеш тебя величать

На що отримав більш аніж докладну відповідь.

– Батько мій, Свирид, назвав мене Михайлом. А з роду я православного – Соловяненків. Прочани розповідали, що коли дід у церкві співав на хорах, то іноді свічки у канделябрі гасились і шибки дріботіли. Ходили навіть чутки, що мій пращур начебто на ярмарку на спір міг затягнути так, що скляний пивний кухоль тріскав навпіл. Ото було голосище, ну справжній тобі Соловей-розбійник.

– «Ну а меня» – в свою чергу зауважив козак .

– «Назвали Степаном, на честь мого далекого пращура Степана Тимофеевича Разина.

По материнской линии мы будем с роду Болотниковых, а вот по отцовской так  почитай Булавины. Может где доводилось слыхать».

– Як це не чув! Тільки з яких це таких ви будете? Може з роду Івана Ісайовича Болотникова. Того, що втік з турецького полону і потім зорганізував повстання селян проти Москви під Калугою і Тулою. Якого потім у кайданах заслали в Каргополь, а в 1608 р. було засліплено і втоплено царськими поплічниками. Чи може від іншого – Донського отамана Кіндрата Афанасійовича Булавина, повстання якого поширилося на Слобожанську і на всю нашу Лівобережну Україну?

Ой, якби ж то тоді трохи розважливішим був наш ясновельможний Іван Степанович Мазепа, то разом з Донським військом ще у 1708 році Запорожці розбили б московських найманців. А то наш гетьман Мазепа необачно направив спочатку Слобідські козацькі полки, щоб придушити разом з князем Довгоруким В.В. повстання на Дону проти Москви, а потім вже і сам ради не мав де взяти йому у поміч союзників під Полтавою у 1709 році, щоб утамувати жадібний смак до чужого добра у Московського царя Петра І. Щоб того москаля Романова кіндрашка тоді ухопив – щиросердно зірвалося з язика у Михайла.

– «Ну да, ты прав. Именно эти выдающиеся предводители казацких восстаний и были моими предками. Пошто говорить, и походили они с одного козацького сословия. Да вот только навряд ли тебе известно, что употребленное тобою выражение «Хватил Кондратий» – обозначающее, как известно, смерть от нечистой силы, пошло от нашого атамана Донского казацкого войска Кондрата Булавина. И берет оно свое начало с того самого момента, когда Кондрат разбил карателей князя Долгорукого и обезглавил в Черкасске атамана Максимова и прочую казацкую старшину сторонников московского царя».

– Послухай мене, Степане! Я знаю значно більше ніж ти можеш собі уявити, бо рід мій теж козацький, а як відомо козаки були одного стану і пішли всі із Запорозької Січі, тут і до ворожки не ходи. Наші пращури не раз об’єднавшись на своїх чайках з Дону і Дніпра громили на Руському морі, це стародавня назва Чорного моря, турецькі галери і визволяли з татарської неволі бранців. Бувало на Січі роками гостили дончаки, або навпаки – запорожці на Кубані чи Дону. Там козаки одружувалися і навіть утворювали станиці, які і по сьогодні в своїх семантиці назв підтверджують своє походження. Та що мені тобі казати, пригадай сам, навіть в Темрюківському відділі є Полтавський полковий округ, а також Уманський, Черкаський полкові округи – не кажучи вже про цілі станиці: Уманська, Канівська, Переяславська, Новочеркаська, Новокорсунська, Батуринська, Єлисаветська, Новомалоросійська, Новодонецька, і т.д.

От візьмемо, наприклад, отамана Кіндрата Опанасовича Булавіна, у якого побратимом був ні хто інший як – Хохлачов (Хохол). Так що зв’язок козаків між собою існував, а від так і родинні зв’язки мали місце. Інакше кажучи, є усі підстави вважати їх кровними братами. Та і свої пісні, погодься друже, козаки скрізь співають однаково. Пригадаймо принаймні оту стародавню пісню «Розпрягайте хлопці коней» і тут Степан голосно заспівав:

  «Та лягайте спочивать, а я піду в сад зеленый, там криниченьку копать».

Та хіба ж одна така пісня? І вже Михайло підхопив своїм приємним тенором:

– Диким степом яничари гнали бранок у неволю, їх шмагали канчуками, так що кров лилась по литках…або ось ще іншу – Ой, на горі тай жінці жнуть, а попід горою яром долиною козаки йдуть. І вже полилося степом пересилюючи гуркіт потягу оте:

- Гей! Долиною, Гей! Широкою, козаки йдуть! – підхоплена вже іншими донськими козаками пісня неначе пташка, що випурхнула з клітки на волю, вона полетіла над ешелоном аж під самий небокрай.

– Попереду Дорошенко! Він веде Військо, Військо Запорізьке нерозважний.

І неначе продовжуючи оту перервану піснею тему, Михайло зазначив:

– Куди б ти не їхав і де б ти не був, а скрізь де побачиш білі глиняні мазанки знай, то наше слов’янське насіння. Тому тільки за кольором одностроїв та приналежністю до того чи іншого козацького війська і різнилися козаки поміж собою раніше, як то: Запорізькі, Донські, Кубанські, Задунайські, Азовські, Чугуївські, Катеринославські та інші. На території Росії, аж до самого отого більшовицького заколоту і того розкозачення, коли 30 серпня 1918 року за наказом голови ВЦИК Якова Михайловича Свердлова (Янкеля Мовсієвича) всі донські козаки були об’явлені поза законом. А на той час існувало одинадцять козацьких військ у царській Росії це: Оренбурзьке, Тєрське (Кавказьке), Сибірське, Сємірєчєнське (Казахстан), Амурське, Уральське, Забайкальське, Уссурійське, Астраханське, Єнісейське, Закавказьке. Там теж цілі села носять і по сьогодні назви такі як і на Україні.

А ось відносно долі Кіндрата Опанасовича Булавіна, мало кому відомо, що він був шульгою і тому не міг сам застрелитися пострілом та ще у праву скроню. А це доводить, що відбулося не самогубство, а підступне вбивство донського отамана Кіндрата Болотникова, як і його чарівної доньки справжньої козачки. Здається мені це було в Черкаську 7 липня 1708 року. Безумовно цей злочин лежить на совісті його ближчого оточення козацької старшини Дону.

Вражений ерудованістю на перший погляд непоказної людини Степан мимоволі обмовився:

– «Этоже сколько соли нужно засыпать за шкуру такому далеко не глупому человеку, что бы превратить его сначала у заядлого врага, а потом у беглеца. Тут что-то явно не той таво, как ево?»

Із цими словами Степан простягнув Михайлу свій запасний одяг і запропонував тому негайно переодягтися:

– «Выброси ты к лешей бабушке на ходу с вагона свое тряпье, а то погориш с ним на первой же попавшейся остановке, как швед под Полтавой. Вон на подходе уже виднеется предместье столицы Советской Украины  Харьков. До речі лише тільки з 3 червня 1934 року Київ став столицею УРСР.

– «Где 25 декабря 17-го и была провозглашена Всеукраинским съездом Советов – УССР, ставшей с 11 декабря 1919 года первой столицей Советской Украины», – уточнив колишній студент Харьковского університету ім. В.І.Леніна – Михайло Солов’яненко.

Одяг прийшовся втікачу майже якраз. Коли Михайло переодягався, то несподівано на грудях у нього у промені сонця блиснув до болі знайомий Степану обрис срібного хрестика.

– «Откуда это у тебя?» – перепитав козак.

– То подарунок мого побратима.

І не чекаючи запрошення, Михайло розповів про давню трагічну подію:

– В середині жовтня 1919 року під час Вороніжсько-Касторненської операції наш загін лоб в лоб зіткнувся з кінним роз’їздом генерала Шкуро. Під час бою я був важко пораненим у груди і впав на повнім скачку із коня. Сталося точнісінько так, як у тій пісні співалося: "Отряд не заметил потерю бойца. Прийшов до тями вже на землі, проте від болю не зміг підвестися. Перш за все обмацав усього себе;  начебто руки, ноги цілі, ну і то слава Богу. Раптом, неподалік так від мене у кущах чортополоху, я почув, як хтось важко застогнав. Зібравши всі сили, я підповз на поклик і побачив порубаного козака. Свою спідню сорочку я порвав на бинти і перев’язав, як міг, йому рани, але він був вже не жилець. Стікаючи кров’ю, козак розумів, що жити йому залишилося обмаль тому попрохав мене не кидати його тіло на поталу звірам і поховати за християнським звичаєм. Потім зняв з себе натільний хрестик і зажадав нахилити до нього голову і зі словами:

– Будьмо побратимами, – надів свій хрестик на мої груди.

У таких випадках варто було обмінятися хрестиками, але у мене, як у комсомольця, звісно його не було. І хоча на той час я був заядлим атеїстом, проте під пильним поглядом вмираючого не смів йому відмовити. Далі козак попросив підняти його, як мога по вище, щоб було видно безкрай степу і почути в останнє подих вітерцю з рідного Дону. Прихилившись до мене спиною, він проказав:

– «Где-то там, за горизонтом находится родная моя станица » – промовив він.

Козак попрохав мене виконати його останню волю – відшукати його рідню на Дону й передати батькові, що він не зганьбив їх козацькій рід. Потім зняв з пальця обручку і простягнув її мені і взяв з мене слово, що я не залишу його батьків, дружину і дітей у біді.

– А как звали того донця? – аж підскочив Степан.

– Ім’я своє він так і не встиг вимовити. Його голос потихеньку вгасав і він ледь поворухнув губами закрив свої згасаючи очі і вже більше не приходив до свідомості. Ось тільки на зворотному боці хрестика, я потім угледів що там викарбовано ім’я «Матвій». Лишень на наступний день на нас натрапили, зовсім випадково, сільські діти. Пригнали підводи і всіх ранених та побитих підібрали. Мого побратима поховали на сільському цвинтарі разом з іншими загиблими бійцями. Земля прийняла і примирила їх у братській могилі назавжди. Коли я трохи одужав, то частенько ходив до тієї братської могили. Багато чого тоді я передумав і відчув себе зовсім іншим. От так в житті буває, що знаєш людину кілька хвилин, а здається що прожив із нею все життя –  додав Михайло і мовчки зняв з себе хрестика і простягнув його на долоні співрозмовнику. Той, в свою чергу, теж зняв свій натільний хрестик і порівняв їх на долоні здригнувся. Хрестики були близнюками.

– Того казака фамилия была Булавин. Это мой родной брат, – тихо промовив дончак. Скупа чоловіча сльоза перлом скотилася з його мужнього обличчя. Михайло від несподіванки аж розгубився. Через тривалу паузу Степан додав:

–Нам отец заказал у ювелира Моисея два одинаковых крестика, – і перевернув свій хрестик показав Михайлу де на зворотному боці у нього було ім’я «Степан».

І тут наступила  надто важка тиша. Михайло не знав як далі бути.

– Ти, друже мій, не подумай чого лихого. Я не вбивав твого брата. Повір мені! Там під Вороніжем було суцільне криваве місиво. Після того бою ми, як виявилося, стали нікому не потрібні. Та й, по правді, на нас ненароком натрапила ватага дітлахів, що збирали у полі печериці. Я теж стікав кров’ю і ще невідомо чи вижив би.

– «Миша, я тебя не виню ни в чем. Не кори и ты себя – война есть война. Не ты… – так тебя. Скажу только одно, видно не спроста судьба так распорядилась. Где-то там, на небесах, за нас кто-то побеспокоился. Теперь по гроб мы с тобой повязаны не только крестами, но и памятью брата. Страшно даже себе представить, что ты мог и не попасть в мой вагон и никогда, – слышишь меня, никогда в жизни я бы не узнал правду о судьбе и последней воле меншого брата Матвея».

Скупі чоловічі сльози сріблястими краплинами покотилися з очей Степана капаючи, мов відкрита рана, прямісінько у стару солдатську кружку. Мертва тиша несподівано підступно увібралася до вагону. Неначе розуміючи людське горе, коні завмерли на ту мить.

– «У меня для тебя Михаил будет одна пропозиция, но об этом потом. А сейчас запомни, что я тебе скажу. Мы везем с тобой для конного завода на Дон с Одесского порта племенных жеребцов, ведь даже буденовская порода лошадей требует вливання кровей арабских скакунов. И еще запомни окромя меня никому не открывай вагон. Если что, вон, в углу карабин – пали,  надеюсь, обращаться с ним умеешь

Обижаешь! Я, почитай, всю Гражданскую с ним не расставался.

– Ну вот и ладоньки. Рядом все свои. Ежели чаво, услышим – на виручку прийдем. Главное с вагона не на шаг, і не высовуйся. Учти, у тебя покуда нет документов, а сюда навряд ли эта краснопузая шантрапа сунется. Не смотри так на меня. Мы тоже в 1920 г. от бывшего царського поручика лейб-гвардии Семеновского полка М.М.Тухачевского, комкора Тамбовського округа, получили не пряники, а удушающий газ. И не в одну нашу станицу он пустил красного кочета. У нас этот «красный демон революции» вместе из советами попили достаточно кровинушки. Я покуда отлучусь на чуток: коням там водицы принесу. Да и не мешало старшому нашому доложиться. У нас так принято по уставу.

Уловив в моїх очах занепокоєння він додав:

– А ты не боись, а то отаманом не станешь.

Михайлу здалося, що минула вічність, коли це, нарешті, почувся із зовні умовний стук. Степан прийшов не сам. З ним був есаул, який відразу вскочив у середину вагону і зачинив за собою двері. Не поспішаючи, незнайомець присів біля імпровізованого столу і налив собі із чайника в кружку чаю. Представившись начальником охорони ешелону, молодший офіцер попросив розповісти йому, якомога докладніше про себе. Як пізніше, Тарас Мовчан, а це був саме він, доповідав сотнику, що спочатку мав певні застереження відносно наміру комісарів заслати на Дон свого «агента». Проте після почутого від Михайла, про долю їх станичника Матвія та геноцид в Україні і показаного на плані випотрошеному із під підкладки, розміщення інкубатора вірусів на залізничній станції Галещина у Тараса на голові заворушилися волосся. Таке жахіття йому навіть у вісні не могло явитися. Коли Мовчан доповів про розмову з незнайомцем, то сотник Макар Безпалий наказав негайно привести того, як він тоді висловився, хворого на всю голову приблуду. Вкотре Михайло переповідав свою Одисею з усіма подробицями. Побачивши, що перед ним освічена людина у повному розсудку, козацькій сотник наказав негайно видати Солов’яненку довідку на ім’я брата Степана – Матвія Булавіна, що пропав під час Громадянської війни. На той час колгоспникам паспорти ще не видавали, а лише довідки, роблячи із них заручників колгоспно-здирницького господарства.

Категорія: Мои статьи | Додав: Надніпрянський (07.08.2013)
Переглядів: 614 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *:

Меню сайта

Форма входа

Категории раздела

Поиск

Статистика


Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0
Copyright MyCorp © 2024 | Конструктор сайтів - uCoz