| ХІІ
Солдат хімічних військ РСЧА 
Невдовзі розпочалася Німецько-Радянська
війна і життя уготувало мені несподівану зустріч із одним із моїх давніх
приятелів по злощасній військовій хімічній частині. Сталося це вже, коли
Червона Армія дружньо накивала п’ятами залишаючи міста і села України. Де у
кого були радіоприймачі так і ті у нас позабирали дільничні міліціонери, тому
як і раніше, щоб дізнатися будь яких новин підліткам доводилося бігати на залізницю.
Тут, на нашому полустанку, іноді зупинявся ешелон з пораненими чи товарняк із
тими, хто тікав до матінки Росії, пропускаючи зустрічний потяг із «гарматним
м’ясом». Траплялись частенько і такі
вагони вщент набиті сільськогосподарським збіжжям, промисловими
верстатами, які наші слуги народу дружньо вивозили із України. У машиністів ми
цікавилися, де зараз німець, а ті часом і самі того не знали.
Вогняний вал війни несподівано дістався і
нашого краю. Запалав світочем весь степ, аж до самого неба. Горіли скирти
соломи, цілі ниви незібраного врожаю, у містах елеватори. У полум’ї пропала вся
живність, що віками водилася у дикому полі. Чим буде харчуватися кинутий на
призволяща народ? Це питання нікого із партпрацівників не турбувало.
Більшовицька політика «випаленої землі» нічим не відрізнялася від тактики царів
Петра І при наступі шведів, чи пізніше Олександра перед французами у 1812 р.
Полум’яний вал прокотився через наші шибайголови і подався далі на Полтаву,
Харків, Київ, Смоленськ. Давно не чутно по ночах артилерійської канонади.
Одного дня я подався на залізницю збирати розсипане з піддувалів потягів
зашлаковане вугілля. Ми оте добро пересівали і рятувалися взимку у такий спосіб
від холоду. Ешелони, переважно з німецькими панцерниками, гарматами і іншою
військовою технікою нам здавалися нескінченою лавиною йшли на схід. На захід
поверталась розтрощена військова техніка і купи понівеченого залізяччя та
тисячі поранених вчорашніх сталінських «Kamerad»
у німецьких санітарних ешелонах. Були серед тих вагонів із награбованим цінним
скарбом з музеїв експонати, які ніколи не повернулися на батьківщину. Прикро
визнавати, але у вагонах-телятниках гітлерівці вивозили на
примусові роботу до Німеччини наш цвіт нації – молодь. Дівчата і хлопці у
вагонах-телятниках відчайдушно співали стародавні українські пісні про тяжку
турецьку неволю, рідну неньку. Я не пам’ятаю жодного випадку, щоб хтось сам
зголосився гнути спину на якогось там «бауера». У батьків тих дітей, що тікали
з ешелонів, німці палили хати і взимку виганяли немічних батьків в сараї гинути
від голоду і холоду. Звісно хто не бажав своїм рідним такої смерті, мовчки
закусив губи їхали у рабство "добровільно”.
Всі ті німецькі потяги для нас тепер були, як і ми для них, м’яко кажучи «wszystko jedno» все одно. Та цього разу в
бік Кременчука гнали товарняк із нашими військовополоненими. Схудлі живі мерці
визирали з-за грат обвитих колючим дротом вагонів-телятників.
Раптом у малесеньке віконце із відірваними
гратами протиснулась худорлява людина і скочила під укіс залізничного насипу. З
гальмової площадки заднього вагона відразу пролунала автоматна черга, яка
переперезала втікача навпіл. Не зупиняючись потяг стукаючи колесами по стикам
залізничних рейок покотив собі далі. Жандарм неначе ніщо і не трапилося помахав
мені шкіряною рукавичкою, жаб’ячого кольору, на прощання та прогарькавив оте
своє:
– «Кіnder,
alles Gut!»
Озирнувшись навколо і не помітивши нікого,
я стрімголов підбіг до нерухомо лежачого втікача. Коли я його перевернув на
спину, то впізнав свого старого знайомого приятеля із хімвзводу. Він стікав
кров’ю і важко стогнав. Я зірвав з себе останню сорочку і пошматував її на
бинти, перев’язав нею як умів. Потім підклав тяжко пораненому під голову свою
торбинку. Та кров неначе вода з друшляка цебеніла по тілу і поступово покидала
пораненого. Та ось втікач розплющив очі і теж мене впізнав.
– А, це ти Андрійко! Ба, розбишака ти теж
білий як я став.
Він важко закашлявся поперхнувшись кров’ю.
В середині у нього щось хрипіло і булькало.
– Та як же тут із вами не посивієш дядько
Іване, – вирвалося у мене.
Поранений відкрив очі і промовив:
– Я тебе ще тоді, пам’ятаєш Андрійку, як прибули оті ешелони з родинами
репресованих, зранку побачив. Ти йшов до нас, а потім чомусь звернув до копни
сіна. Тоді я навіть перехрестився і подумав може хоч тебе якось відведе твій
ангел охоронець. Коли нас послали в оточення я навмисно пройшов поряд, щоб тебе
ніхто не помітив. А то як свідка тебе, за інструкцією потрібно було відправляти
до отих циган-молдован. Хоча по правді кажучи серед прибулого контингенту були
люди різних національностей.
Він раптом попросив пити. Я хоч був ще
малим проте вже добре знав, що при пораненні у живіт не можна давати пити. Тому
маминою хусточкою я з пляшки налив трохи води і протер йому губи. Перепочив полонений
знову відкрив очі і я йому випалив все те, що було на моєму завжди гостренькому
язиці:
– Так чого ж ви тоді втратили таку нагоду
відзначитися?
– Крізь біль червоноармієць всміхнувся і
промовив:
– А хто ж мене перебинтував би зараз і
доглянув до смерті, – відшуткувався він.
– Чи
відомо вам, дядечку Іване, що якщо мене зараз застукають біля вас, то вже не совіти, а німці
вб’ють на місці за надання допомоги червоноармійцю.
Щоб якось змінити важку для нас обох тему,
я поцікавився у нього, як він потрапив у полон.
– Та так як і всі сотні тисяч невдах, -
відповів полонений.
– Наш взвод залишили спочатку прикривати
відступ військового з’єднання, а коли у нас закінчилися набої, то ми пішли у
рукопашну. Неподалік від мене розірвалася німецька граната і я прийшов до
свідомості вже у полоні.
– А чому ви не застосували газ проти
німців, як це ви вдало робили проти цивільних?
–Ти не все знаєш синку. Гітлер тільки того
і чекав, щоб ми застосували газ. Тоді у нього були б розв’язані руки. Цілі
ешелони з цистернами скрапленого паралітичного газу вже на підході до
Смоленська стояли на запасних коліях.
– Ну а що було далі?- перепитав я.
– Нас погнали до розподільчого табору у
Полтаві «Дулаг-151». Чув про такий?
– Та ні, якось не доводилось, – відповів
йому я.
Одного разу слизькоязикий поліцай з
охорони обмовився, що тут у них еще «цветочки», а вот завтра в Кременчугском
«Шталаге – 346», там тебе будут ягодки.
Ты, хохлятская твоя морда, узнаешь почем фунт лиха.
В Кременчугском концлагере для таких военнопленных как ты, еще не раз икнется.
Полтавський наш транзитный лагерь, который тебе от туда покажется санаторием».
Ось чому я вирішив, не чекати своєї погибелі в Кременчуці і при найменшій
нагоді тікати. Та тільки бач, як мені не поталанило. Мабуть занадто багато гріхів
на мені, – зробив він висновок.
І немов на сповіді солдат почав розповідати, як їх картаві енкаведисти
принижували і про те, що спочатку на них самих випробували отой смертоносний
газ. Коли кількість смертельних випадків у армії перевищила – прибулих, аж тоді
вийшов інший, новий Наказ наркома оборони СРСР використовувати в якості
піддослідних репресованих «ворогів народу». Пізніше вже і членів їх родин отих знищених теж почали використовувати в якості піддослідної
сировини. Причому, незалежно від віку і статі. Не гребували навіть вагітними їх
теж з ненародженими в утробі матері малятами труїли газом.
Я намагався зупинити цю словесну зливу
жахіть, але вмираючий мов навіжений мене не слухав. Він рвучко відсторонив
рукою від свого рота мою долоню. Приречений на невідворотну смерть солдат
хімічних військ РККА СРСР намагався позбутися отієї страшної ноші грішного тягаря,
що краяв його занехаяну душу.
– Коли розпочалася Польська компанія, -
продовжив він.
– До нашого полону у вересні 39-го
потрапило десятки, а то і сотні тисяч громадян Польщі. Не отримав статусу
військовополонених, оскільки начебто ми виступали тоді як рятівники всього
світу, польські офіцери і солдати стали поза законом існування у нашій державі.
Тому їх без проблем пустили у витратний матеріал на досліди.
23
грудня 1953 року разом з Лаврентієм Берією був розстріляний і заступник наркома
внутрішніх справ СРСР член «тройки» Богдан Захарович Кабулов, якій дав
свідчення, що «14 марта 1940
года высшим руководством государства ( ПБ ЦК ВКП(б))
было принято решение, что 14 тысяч польських офицеров, арестованных в сентябре 1939
г., должны бать расстреляны».
Якось нас змусили випробовувати на
польських офіцерах новий зразок паралітичного газу. Ти бачив на свої очі, як це
робиться. Але тоді із самого ранку все якось не заладилося. Мене поставили на
чата «днювалити», а мого рідного брата Ярослава задіяли в роту оточення, для
забезпечення таємності проведення дослідів.
Вони десь за кілька кілометрів через кожні 100 метрів ставали на
варті. Вдень тоді вітер різко змінив свій напрямок і під газову хмару потрапили
ми самі - червоноармійці. Хто встиг, так
той натягнув на себе гумову маску і залишився живим, а хто запанікував, чи
забарився або щось у нього не
заладилося, то ті удушилися. Серед тих солдат кому не пощастило опинився і мій брат
близнюк Ярослав. Що я мав відписати нашій неньці і батькові? Боявся розповісти
своїм рідним правду, щоб військова цензура мене не арештувала, чи щоб батьки не
прокляли мене за таку участь у ганебній справі.
Я не втримався і затулив собі вуха
долонями, щоб тільки не чути того жахіття про яке розповідав мій давній
приятель – солдат. Та раптом тілом пораненого пройшла хвилею агонія і він
намертво заціпив свої губи замовк – навіки-віків. Іван забрав у могилу усі свої
гріхи, які не вправі був я йому відпустити. Знявши картуза, я закляк на колінах
перед пошматованим кулями тілом ще однієї з мільйонів таких жертв війни. Де
могила цього солдата хімічних військ РККА? Вправі запитати кожен. Вона там біля
залізничного полотна Ганівка – Полтава. Серед сотні, а може і тисячі тих, що
лежать обабіч залізничних укосів без
хрестів чи обелісків на могилах.
Очевидці
ще пам’ятали у післявоєнні часи залишки від почорнілих бараків і купи хімічних
речовин у металевих діжках, покинутих напризволяще, попід лісосмугою біля
залізничного полустанку Ганівка. Такі знаряддя вбивства під чистим небом радянська влада видавала за
склади хімдобрива. У Москву навіть відіслали звіт про повне знезараження і
вивезення з полігонів зброї масового враження людей, але постійні вибухи і
детонації на подібних об’єктах не викликають чомусь ні в кого довіри.  
ХІІІ
Іван
Гнибіда
Посеред галявини в лісі
стояла почорнів від віку рублена з колод дерев’яна хата. На цьому Богом і
людьми забутому куточку землі порядкувала родина лісників на прізвище Гнибіда.
Молода і вродлива господиня Ольга і її чоловік Іван та малолітній синок Василько
ото і всі мешканці хутора Підлісся. Хлопчина ріс без батька, якого у жовтні
1939 року забрали на Фінську війну. Не маючи фотокартки малий весь час думав,
що отой вусатий дядько Сталін надрукований на папері отриманому на пошті в 1943
році у похоронці на червоноармійця Івана Фроловича Гнибіди і є його татко.
Ця химерна, Фінська, війна затіяна
Радянським Союзом 30 листопада 1939 року, що тривала до 19 квітня 1940 року – 104
дня, забрала безвісті 39369 чоловік. З 64188 радянських солдат, що потрапили в
полон до фінів 18700 – померло. Серед 5395 радянських військовополонених
переданих фінами в обмін на 806 фінів був і батько Василька. Проте рішенням «Особого Совещания НКВД СССР – 4354 чел. из
числа бывших советских военнопленных
было осуджено к исправительно-трудовым лагерям сроком от 5 до 8 лет, а из 314 чел. от мл. лейтенанта до майора – 232 были
приговорены к расстрелу. 19 апреля 1940 года в «Южском лагере»
приговор был приведен в исполнение. В конце августа 1940 года этапированых
из Южского лагеря НКВД СССР – 728 бойцов и командиров Красной Армии были
растреляны в Иваново».
Тяжкопоранений фінським
снайпером «кукушкой» І.Ф.Гнибіда чудом не потрапив до того клятого розстрільного
списку, і тому після шпиталю він був направлений на офіцерські курси в одне із
підмосковних військових училищ. В Подольському артилерійському училищі 22
червня 1941 року Іван зустрів ще один день початку другої для нього війни,
тільки тепер вже безпосередньо з Німеччиною. Рівно через місяць, з дня початку війни, 21 липня 41-го
«Люфтвафе» вперше вчинило спробу бомбити Москву. Проте, радянські винищувачі
завчасно попереджені постами виявлення повітряного ворога ВНОС «Войсками воздушного наблюдения, оповещения и связи», ще на підходах до столиці заздалегідь зустрічали зграї «Юнкерсів», «Месерів»
і «Хенкелів». Тоді чітко працювало ПВО столиці. Від пострілів зеніток небо Москви
здавалося покривалось суцільною білою хмарою утвореною вибухами. Підняті в небо
дирижаблі з підвішеними сітками перешкоджали влучному бомбометанню. На місці
парків і скверів на околицях міста споруджувалися муляжи головних споруд
Москви. Для дезорієнтації авіації супротивника, різнобарвними фарбами, тоді розмалювали
головні об’єкти Кремля. Картонними коробками з піском заклали мавзолей і
намалювали вікна. Таке мальовниче безладдя змінювало до невпізнанності зовнішній
вигляд Москви і робило неефективним бомбометання з німецьких літаків. Не
відповідає дійсності пропагандистській міф, що начебто в перші дні війни
радянські літаки бомбили Берлін. Лише тільки через півтора місяця після нападу
на СРСР – 5 серпня 1941 р.з аеродрому підскоку Кагул, що знаходився на острові Балтійського
моря Езель, силами декількох з 15 літаків ДБ-3 Балтійського флоту на вимогу
Сталіна було розпочато короткочасне, чисто амбіційного характеру, хаотичне бомбардування
гітлерівської столиці. До 5 вересня 1941 року продовжувалася ця авантюрна операція
по бомбардуванню Берліна, яка мала вбивчі наслідки, перш за все, для радянської
авіації. Переобтяжені додатковими баками із паливом і авіабомбами, бомбардувальники
не набрали потрібної для зльоту швидкості на короткій злітній смузі, тому
нерідко зривалися і падали в море, або розбивалися об аеродромні споруди. Більш
того, запасів палива у літаків вистачало тільки при прямолінійному польоті туди
і назад, що стало головною причиною великих втрат і припинення бомбардування
Берліна вже пізніше з аеродромів Ленінграда. Але був присутнім і людській фактор.
Літуни боялися, більше смерті, бути збитими над територією зайнятою німцями,
оскільки в такому разі вони автоматично ставали «безвести пропавшими». Точніше
«перебежчиками», що добровільно здалися в полон ворогу, з відповідними
наслідками для своїх родин.
Та повернемося до Подольську.
Постійні повітряні тривоги, «марш броски», окопування і навчальні стрільби по
дощатим щитам-танкам вимотували курсантів артучилища так, що ті вже спали на
ходу. Отож коли викладач тактики капітан Кронберг давав на марші ввідну
команду:
– «Враг слева! Враг справа! Враг с тыла!»
Курсанти на них вже не
реагували і як глухонімі чи сліпі, продовжували йти вперед із заплющеними
очима.
Цей старого гарту вояка любив
де тільки міг ліпити, отой суворівський вислів, що «Тяжело в ученьи – нелегко в бою!» На що неодмінно
отримував у відповідь репліку з колони курсантів, що «загнаних лошадей на переправе пристреливают». 7 жовтня радянська повітряна розвідка
доповіла начальнику розвідки Телегіну, що у напрямку Малий Ярославець прямує
танкова колона німців у супроводі піхоти. Командуючий обороною московського військового
округу генерал Артємьєв
заявив, що такого не може бути, а від так – пілота за дезинформацію слід
негайно віддати під військово-польовий трибуналу і показово розстріляти перед
строєм за розповсюдження паніки.
Ось вам і відповідь на
причину начебто раптового нападу на СРСР збоку гітлерівської Німеччини – ніхто з командування не бажав бути в
очах Й.Сталіна панікером або провокатором, а ще більше бути показово знищеним
разом з дружиною і дітьми.
Після того, як інший пілот вилетів
на літаку-розвіднику у вказаний квадрат і зробив аерофотозйомку на низькій
висоті де на фотоплівці чітко було видно німецькі хрести на важких панцерниках – командування вирішило заткнути діру в
обороні курсантами. А героя розвідника, який приніс своєчасне застереження
командуванню про прорив німців в останню хвилину перед розстрілом було урочисто
нагороджено помилуванням.
Начальник Подільського артилерійського
училища Стрельбицький отримав тоді наказ зі ставки Головнокомандуючого: «Поднять
по тревоге наявний состав и
прибыть в район села Ильинское» оскільки Юхновку вже зайнято
німцями. В одних лише «х/б» «хлопчато бумажних» гімнастерках, причепив до кількох
наявних «Полуторок» по 2-3 малокаліберні гармати, бо інших в училищі не було,
без шинелі 1,5 тис. курсантів артучилища і 2 тис. курсантів піхотного училища
маршем прибули на місце майбутньої кривавої бійні. Добре, що хоч місцеве
населення дещо успіло тут нарити, проте курсантам денно і ношно довелося розширювати
шанці, рити ходи сполучення і закопувати протитанкові гармати 45-ки., розширювати
сектора обстрілу, насипати бруствери. З села принесли лопати і ломи, бо оті
малі саперні лопатки тільки морили людей. Німецька авіація постійно
бомбардувала зайняті курсантами позиції, тому про побудову бліндажів не могло
бути й мови. Кухарі умудрилися тоді наварити горохової каші, але попоїсти її
було вже ніколи і нікому, бо ворог невпинно просувався з півдня. Та й перед
боєм бійці намагалися не їсти, оскільки при пораненні у живіт це зводило шанси на
виживання до нулю. Ніч видалася зоряною і холодною проте копали безперервно та
так, що з людей йшов пар, як із ломових коней. Тому коли на ранок підвезли
шинелі, то в них не було вже жодної потреби. Тоді ставало не до них. Поснідав
німці розпочали свій наступ. Спочатку прямо з лісосмуги з’явилися німецькі
панцер-автомобілі. З них, мов з троянських коней, почали висипатися по всьому
полю мишиного кольору піхота.
Якраз в цей час з
підмосковних складів підвезли захисникам Москви протитанкові і протипіхотні
гранати «лимонки» Ф-1 і РПГ. Також курсантам роздали брезентові сумки, що
містили по 3-5 пляшок наповнених запальною суміщу «Молотова». Вже не одна
німецька машина палала перед окопами курсантів, але німці все лізли і лізли,
немов обпоїні якоюсь психотропною речовиною. Подібний досвід використовувався і
в Червоній Армії де до спирту інтенданти таємно від солдат підмішували усякі дурманячи
хімічні сполуки згідно інструкцій. Тому більш досвідчені вояки робили вигляд,
що начебто п’ють фактично пригублюючи оті наркомівські 100 гр. – розведеного
етилового спирту. У той час новобранці напивалися до одуріння і якщо вибуховою
хвилею такого вояку повертало у протилежний до атаки напрямок, то цей герой з
перекошеним ротом, гнучи мати, летів на свої заградзагони і кулі. Стволи кулеметів
і гармат від скорострільності червоніли так, що доводилося поки дві гармати
стріляють – дві інші охолоджувати
своїми мокрими онучами і гімнастерками. Коли одні курсанти-артилеристи влучним
пострілом заклинювали башту німецького панцерника, то інші курсанти-піхотинці добивали
його пляшками, чи гранатами намагаючись підривати його траки (гусениці). Раптом,
мов вовки на молодика, завили німецькі шестиствольні міномети прозвані німцями «Ванюшами»,
але у відповідь по них вдарили зі 122 мм. гармат прибула на підмогу 379
стрілецька резервна дивізія.
Біля 40 поранених, обірваних і
обгорілих курсантів оце і все, що залишилося тоді від Подільського
артилерійського і Подільського піхотного училищ. Скрізь лежали гори трупів і
вже не розбереш де свої, а де чужі. Уцілілих курсантів, серед яких був і Іван
Гнибіда, відправили до тилу де їх відмили і переодягли. Кожному із виживших достроково
присвоїли звання молодших лейтенантів і нагородили орденами «Красного знамени».
Молодих офіцерів чекали призначення у різні діючі дивізії, полки, батальйони
Західного фронту. А відпусток у Червоній Армії під час війни тоді ніхто нікому
не давав, на відміну від німецької армії .
За короткий термін німці
наблизилися на 27 км.
до Москви і вже у бінокль Фон Бок визначався звідки він ввійде до Москви. На столі
у нього лежали заздалегідь надрукована купа запрошень на участь в параді-переможців
на «Красной площади». Та сталося не так як Гітлеру гадалося, 7 листопада 1941
року з ранку випав по пояс сніг і передчасні морози, зробили безпорадною усю
німецьку військову техніку. Починаючи від гвинтівок і закінчуючи гарматами та
панцерниками. Загустілі мастила заклинювали всі рухливі частини зброї, а
завалені снігом літовиська паралізували діяльність «Luftwaffe». Ця рятівна випадковість врятувала життя
багатьом учасникам авантюрного параду на Червоній площі на честь 76-ої річниці
Жовтневої революції (точніше військового заколоту). Проте зовсім знекровлена
Червона Армія не здатна була без поповнення резервістами дати гідну відсіч «Wehrmacht», якій аналогічно втратив до цього часу майже весь регулярний склад
німецької армії, правда у співвідношенні на свою користь 1/5 – 1/7. Ось чому,
щоб виграти час на реорганізацію і підтягнення додаткових військових сил із
окупованої Європи і своїх колоній у Африці –
Німеччина, а від так і Радянській Союз почав стягувати свої резерви із західних
кордонів. Проте мало кому відомо, що війська РККА з Ірану до самого закінчення
Другої світової війни так і не були виведені тому не прийняли участь в
критичний момент оборони СРСР. Сталінські дипломати в обхід офіційних каналів тоді
почали через треті особи вести сепаратні перемови з урядом нацистської держави – за мир. Як і у Брестському договорі зробив
Ленін, так і Сталін розмінною монетою знову зробив Україну. На що Адольф Гітлер
заявив, що «торг неуместен» –
Україна і так його.
Ось такі були передумови
подіям про які далі піде мова. Коли молодший лейтенант Іван Гнибіда прибув на командний
пункт 5 дивізії під командуванням генерала Говорова, то вже вечоріло. З самого
порогу його, як мовиться, накрив мокрим рядном комісар дивізії.
– «Товариш офіцер! Мы
вас уже давно заждались. Нас предупредили о вашем прибытии»
– «Разрешите
доложить!» – промовив Іван.
– «Прекратить пререкание! На четвертую батарею бегом – арш!».
– «Есть! Товариш
командир» – тільки і спромігся
вимовити оцей гвинтик війни.
На дворі стояла глупа ніч. Де
ж та четверта, чи ще там яка?, бодай ніколи не знати цю їхню батарею? –
подумав Іван
Зв’язковий сержант порадив
йому, щоб тримався рукою за жовтий телефонний дріт:
– «Куда он туда и
тебе. Понял!»
Лейтенант кивнув головою і
побіг світ заочі. Гнибіда провалювався у снігові замети, падав, піднімався і
знову біг міцно стискаючи у закривавлених долонях, будь він неладний, отой гострий
на морозі, як лезо ножа, телефонний дріт. Він знав, що варто йому хоч на мить випустити
його з рук і у цій павутинні інших дротів, що перетинали йому шлях у різних
напрямках, знайти серед голубих, зелених, сірих і брунатних отой свій жовтий,
та ще вночі під час хуртовини, практично було неможливим. Ще до свого призначення
в штабі округу він чув від штабних офіцерів розповідь про комісара-самодура Л.З.Мехліса і про молодого офіцера з Подольського
училища, який заблукав у заметілі і тільки на ранок прибув на свою батарею. Тоді
того невдаху привселюдно було розстріляно за невиконання бойового наказу.
Серце у грудях Івана стискалося
мов у металевих лещатах і ось, ось мало вискочити. Аж раптом дріт пірнув кудись
вниз у замет. Іван і собі пірнув у той снігом прикиданий, брезентом завішаний
вхід до НП (спостережний пункт). Таким ось чином він потрапив до бліндажу.
Проте, і тут на нього вже чекало оте кляте запитання:
– «А где же это вы
столько пропадали? Нам давно о вас звонили с КП!»
Рука Івана мимоволі потяглася
до кобури пістолета, а в голові зароїлася лише одна думка:
– Краще б німці
пристрелили в останньому бою, ніж постійно терпіти такі знущання над собою.
Такого приниження не допускали собі навіть фіни.
Начальник батареї теж помітив
цей рух. Його «ППШ» висів на цвяху на відстані, так що відразу і не
дотягнутися. Тому він відразу змінив свій командний тон на більш людяний:
– «Раздевайтесь и присаживайтесь поближе к столу. Давайте знакомиться».
Зняв з голови мокру, як хлющ,
шапку вушанку і вологу шинельку, Іван постав у новенькій гімнастерці з орденом
«Червоного прапора». Старший лейтенант відразу знітився оскільки чекав на жовторотика,
а отримав бойового офіцера. Іван розцінив це по-своєму пояснюючи свій, як з
голочки, новий однострій тим, що командир не бачив його три дні тому.
Комвзводу протитанкових 76 мм. гармат простягнув йому
руку
–« Олександр Радичев!»
– «Младший лейтенант Иван Гнибіда», – доповів він.
За кухликом кип’ятку Радичев
ввів його в курс справи:
– «На 6 октября готовится всеобщее наступление. Ну а перед нами поставлена задача; на утро 5 октября вызвать на себя огонь вражеских батарей, чтобы раскрыть их огневые позиции. В случае чего заменишь меня»
– додав він.
Іванові ще з училища був добре
відомий цей тактичний прийом –
розвідка боєм, бодай його і не знати. На практиці це означало викликати вогонь
на себе, щоб виявити дислокацію ворожих батарей Та ранок вніс свої корективи.
Чи то німці щось пронюхали і почали дії на упередження наступу, чи то співпало так,
але після сніданку, мов за розкладом, прямо на батарею поповзли німецькі «Тигри».
Навколо почали вибухати снаряди і міни. Дуель закінчилася тим, що на протитанковій
батареї вцілілою залишилася одна гармата з якої Радичев підбив біля 12 танків,
за що йому присвоїли звання Героя Радянського Союзу. В цьому бою Іван вперше
побачив собак-самогубців, що кидалися під гусениці німецьких танків і самі
підривалися. Як правило це були оті безвідмовні кудлаті дворняги, яких привчали
отримувати їжу під працюючим танком. Та німці були не такі вже і дурні, як
декому здається. Тільки-но на полі бою з’являвся пес обвішаний вибухівкою, як німецькі
панцерники зупинялися і виключали двигун. Голодна псина, привчена отримувати
їжу виключно під гуркіт залізяки, розверталася і бігла від них далі під інший працюючий
панцерник. Нерідко це були вже радянські Т-34, КВ, ІС. За такий «подвиг»
видатний радянській дресирувальник отримав штрафбат і ледве вижив. Так що
кінофільм «Полосатий рейс» міг би і не відбутися. На відміну від людей, вівчарки
були розумнішими і навіть під дулом пістолета, відмовлялися кидатися під ворожі
траки панцерників. Тому їх використовували в якості санітарів з причепленими
санчатами, та з сумкою перев’язочних бинтів. Дивно було Івану бачити, як під
кулеметний вогонь, майбутні маршали перемог, кидали грузнучи по самі брюха і
безпорадно вовтузячись у глибокому снігу кінні полки і цілі дивізії. На білому
снігу ці чорні мішені, мов мак у білому пирогу війни, розквітали червоними
квітами від німецьких кулеметів і мінометів. А на ранок прибулі з Дону, Кубані
і Кавказу нові кінні козацькі полки. Прямо із залізниці їх кидали в атаку під
кинджальний вогонь німецьких кулеметів і мінометів. Вони безвідмовною масою гинули
засіваючи собою і тисячами кінських трупів підмосковні чудові краєвиди.
Серед підбитих німецьких
панцерників виявився новий тип «Тигра», який по причині слабої мощі двигуна застряв
у снігу серед поля битви. Відтягнув трофей у глибокий тил радянські зброярі цю
потвору обстріляли під різними кутами. А знайшовши, так би мовиться, у важкого німецького
панцерника Ахіллесову п’яту – збоку башти, розвіяли ще один міф про
непереможність німецької зброї. Після останнього бою тяжко поранений молодший
лейтенант Гнибіда потрапив до госпіталю і був евакуйований санітарним потягом у
глибокий тил до Ташкенту.
| 
