Анатолій Шолудько (Надніпровський)
Козельщина-жахливіша за Катинь
роман
Козельщинський
собор жахів
Історичний нарис
Передмова
Кременчук
2013 р.
Передмова
В
кінці ХХ століття в Україні намітилася тенденція до відродження національної самосвідомості,
а від так пробудилася зацікавленість до історичної спадщини рідного краю. На
цій перспективній для дослідження царині розгорнулася творчість цілої плеяди
українських митців таких як: Олесь Гончар, Юрій Тютюнник, Олександр Довженко,
Іван Багряний, Юрій Горліс-Горський, Роман Коваль, Василь Шкляр та інші.
Роман «Козельщина-жахливіша
за Катинь» по праву можна віднести
до історичного доробку одного з послідовників цієї благородної місії Анатолій
Шолудько. Цей по праву епохальний твір увібрав в собі підсумок довготривалих
зусиль багатьох людей різних національностей, які зберегли пам’ять про злочини тоталітарних
режимів більшовицької та нацистської імперій проти людства. Документальний
матеріал покладений в основу запропонованого твору віддзеркалює історичний пласт
подій, які відбувалися у передвоєнні та повоєнні роки Другої Світової війни.
Хай вибачає читач, але
назвати Другу Світову війну – Вітчизняною просто не повертається язик. Та і
похідне від слова «вітчим», у російському перекладі означає «отчим», що за
семантикою не є відповідником етимологічного перекладу слова «батько» відповідником
якого у російській мові – «отец». Тому вживання нами мовної кальки
«Отечественная война» у сенсі як "Вітчизняна війна”, м’яко
кажучи, недоречне принаймні для інтелектуального вжитку. Московське князівство
і подальше самопроголошення родом Романових Московське царство, доречи як і
Російської імперії, а від так СРСР ніколи не ототожнювалася нашими пращурами з
історіографічним та етнополітичним змістом як Київська Русь.
Отже, після вимушеного
з’ясування логіки історичних категорій суджень, що впливають на національну
свідомість українців у культурно-історичному плані, розглянемо окремі
публікації історичних документів, а також безпосередні автобіографічні свідчення
очевидців. В запропонованому публіцистичному творі «Козельщина-жахливіша
за Катинь» виключно із морально
етичних міркувань, прізвища окремих осіб подані завуальовано. Водночас, автор
намагався якомога більше донести до своїх нащадків одіозні постаті безпосередніх
замовників і виконавців злочинів проти людства останки яких береже Кремлівський
некрополь
Під
час розвалу радянської імперії в 1991 році у частково відкритих на короткий
термін, архівах «ЦК ВКП(б)-КПСС, ГПУ-НКВД, СБ-КГБ» та в інших державних «Схронах
СССР» було знайдено достатньо документальних матеріалів, які свідчили про чисельні
факти кримінальних злочинів вчинених тоталітарним режимом не тільки проти автохтонного
населення РСФСР, але і проти іншомовного на окупованих ним територіях союзних
держав. Тому, на життєвих прикладах далеко не абстрактних героїв твору, мудрий читач
здатен зробити для себе належний висновок.
Виходячи,
хай навіть із найкращих намірів, правдивий роман «Козельщина-жахливіша за
Катинь» не може претендувати на виключно
автобіографічні чи географічні відповідники, оскільки у безправний і
принизливий стан потрапили не тільки українці. З приходом більшовиків до влади,
рабський спосіб життя став безальтернативною умовою виживання, як в СРСР так і
на окупованих ним Євро Азійських теренах. Знущання над представниками різних
національностей відбувалося повсякчас і скрізь. У роки розгорнутого
тоталітаризму кожен другий громадянин Країни рад був ув’язненим і працював за
баланду на будовах примарного комунізму, а кожен перший чекав своєї черги. Жах
ставав нормою і засобом керування у державних відносинах.
– «В том, что вас не посадили нет вашей заслуги, это прежде
всего недоработка системы.» – Цинічно запевняв люмпен пролетаріат залізний
вартовий революції – Ф.Е.Дзержинський.
Так
сталося, що лише під час війни почали з’являтися беззаперечні докази
комуно-більшовицьких злочинів у Львові, Вінниці, Смоленську, Києві, Харкові і
т.д.. При панічному відступу Червоної Армії перед гітлерівською навалою у 1941
році енкаведисти, як правило, замітаючи сліди своїх злочинів, знищували
політичних в’язнів і свої архіви. Проте у паніці окремі секретні матеріали потрапляли
до рук німців, а від так ставали трофеями для союзників по антигітлерівській коаліції.
Шкода тільки те, що всі викриті факти злочинів радянської влади проти людства,
як і італійських фашистів так і не стали звинувачувальним присудом на
Нюрнберзькому процесі.
Виходячи
з принципу прецедентності, що у кожному концтаборі ЧК-ГПУ-НКВД катування і
вбивства відбувалися за єдиним сценарієм; розписаним у секретних інструкціях ЦК
РКП(б)-ВКП(б) і те що вони мало чим відрізнялися від злочинів, які чинилися в концтаборах
смерті нацисти – дослідникам вдалося шляхом реконструкції жахливих подій
заповнити білі плями в кривавій мозаїці. Та попри все, автором роману «Козельщина-жахливіша
за Катинь» було докладено чимало зусиль, щоб за допомогою
художнього слова якомога більше передати дух тієї трагічної для багатьох народів
епохи на зрізі певного історичного пласту.
Зрозуміло,
що вже по війні увесь світ остаточно переконався, що В.І.Ленін (Ульянов-Бланк) і
його учні та вірні послідовники такі як: І.В.Сталін (Джугашвілі-Коба), А.А.Гітлер
(Шикльгрубер-Ротшильд) та Бенито Муссоліні – маніакальні параноїки із однієї
клініки. Жахлива дійсність викритих злочинів проти людства, вчинених під орудою
російських соціал-шовіністів із РСДРП-РКП(б) і німецьких націонал-соціалістів з
робітничої партії NSDP та італійських фашистів – перевершила найнесподіваніші
фантазії будь яких утопістів. Проте, треба не забувати, що за післявоєнний
період у нас виросло не одне покоління нащадків і тому саме їм, у першу чергу,
адресоване це послання.
Шкода,
але сучасні ущербнуті кремлівські нуворіши і їх олігархічні клерки, проголосивши
себе правонаступниками само названої держави Русі, а всіх інших громадян СРСР знеособленою
масою, переконані у тому, що етнічним представникам колишніх колонізованих
держав ні до чого мати свою національну мову, культуру чи навіть історичну
пам’ять. Вони не бажають нести моральну відповідальність за злочинні вчинки
своїх, таких же обділених матінкою природою, попередників не тільки перед
Україною, але і перед усім світом. Монополізувавши право на істину,
комплексуючи чинуші, з позиції мілітарної сили намагаються повсякчас нав’язати
усьому світу свою прерогативу на встановлення історичної правди. Ось чому кожна
спроба дослідників імперських архівів – істориків, журналістів, краєзнавців,
публіцистів затаврувати ганьбою інтервенцію, яку чинила країна Рад проти дружніх
сусідніх суверенних держав, таких як: Україна, Польща, Молдова, Фінляндія, Румунія,
Японія, Китай, Монголія, Корея, Іспанія, Латвія, Естонія і Литва – сприймається
спадкоємцями Петра І (Романова), та Й.В.Сталіна (Джугашвілі), як привід для розпалювання
чергової постімперської істерії.
Тому,
давайте разом, без надмірного фанатизму, крок за кроком подолаємо ту відстань,
що віддаляє нас від цивілізованої спільноти, бо ми того варті.
Наш
хрест постійно досліджувати і знати правдиву історію своєї багатостраждальної, старослов’янської,
а не угро-фінської Батьківщини і її славного роду, щоб уникнути повтору
національної трагедії. А оте споконвічне християнське прощення – ще не означає вічне
забуття.
Анатолій Шолудько
| 
